Міст у вічність - Сторінка 21

Декорації часу зникли. За вікнами могло бути видно або темно, міг лити дощ, могло бути сухо, годинник міг показувати десяту годину, але ми не знали ранку й вечора, дня чи тижня. Ми прокидалися, коли над мовчазним містом горіли зорі, стискали одне одного в обіймах, ніби опівночі, хоча в цю пору в Лос-Анджелесі на вулиці аж вирувало – був час обіду.

Споріднена душа існувати не може. Цю істину я засвоїв за довгі роки ще відтоді, коли обернув "Фліт" у гроші й вибудував навколо себе імперію стін. Вона не може існувати для людей, які несуться відразу в десятьох напрямках на десятьох швидкостях, не може існувати для тих, хто женеться за наживою. Може, я щось невірно зрозумів?

Одного з наших ранків, десь посеред ночі, я повернувся до спальні Леслі, балансуючи тацею з нарізаними яблуками, сиром і печивом.

– О! – вигукнула вона, сіла в ліжку й, кліпаючи очима зі сну, пригладила волосся, яке впало пасмами на плечі. – Ти – диво! Ти такий турботливий!

– Я міг би бути ще турботливішим, але в тебе на кухні немає молока й картоплі, щоб приготувати картопляний торт.

– Kartoffelkuchen! – ошелешено вигукнула вона. – Коли я була маленька, мама часом готувала картопляний торт. Я вже гадала, що, крім мене, на світі не лишилося жодної душі, яка б пам'ятала про цю страву! Ти вмієш готувати картопляний торт?

– Рецепт, отриманий від бабусі Бах, надійно зберігається в моїй непересічній голові. А ти єдина людина, від якої за останні п'ятнадцять років я почув це слово... Нам треба скласти перелік усього, що ми... – я поправив подушки й зручно вмостився, щоб краще бачити її всю. Боже, подумав я, як я люблю її вроду!

Леслі помітила це й сіла в ліжку, вигнула спину, аби ще раз побачити, як мені перехопить подих. Потім підтягла простирадло до самого підборіддя.

– Ти б відгукнувся на моє оголошення? – зненацька знітившись, запитала вона.

– Так. А на яке оголошення?

– З рубрики "Знайомства", – Леслі поклала прозору скибочку сиру на печиво. – Знаєш, про що в ньому йдеться?

– Про що? – Мій крихкий крекер зламався під куснем сиру, що я поклав поверх крекера. Воно й не дивно – під такою вагою.

– Потрібен стовідсотковий чоловік. Повинен бути розумним, творчою особистістю, веселим, здатним до найніжнішої близькості й утіхи. Хочу ділити з ним свою любов до музики, природи, мирного, тихого та радісного життя. Він не повинен палити, пити, вживати наркотики. Повинен навчатись і самовдосконалюватися. Симпатичний, високий, стрункий, з красивими руками, чулий, ніжний, люблячий. Палкий і якомога сексуальніший.

– Яке оголошення! Так! Я відповім на нього!

– Я ще не закінчила, – сказала Леслі. – Чоловік повинен бути емоційно врівноваженим, чесним, вартим довіри, позитивною конструктивною особистістю. З високою духовністю, але не обмежуватись рамками певної офіційної релігії. Повинен любити котів.

– Ти ба! Та це ж дослівно про мене! Навіть твоя кицька полюбилася мені, хоча я підозрюю, що це почуття не взаємне.

– Дай їй шанс, – відказала Леслі. – Вона ще певний час ревнуватиме.

– Ага, ось ти й зізналась!

– Зізналася – в чому? – запитала Леслі, відпускаючи простирадло й нахиляючись уперед, аби поправити подушки.

Цей простий рух, те, що Леслі нахилилася, подіяло на мене, наче лід і полум'я водночас. Поки вона сиділа непорушно, я ще міг устояти перед її принадами. Коли ж поворухнулась і прийшли в рух її м'які округлості – всі мої слова сплуталися, зазнали аварії.

– Гм... – промимрив я, не зводячи з неї очей.

– То в чому ж я щойно зізналася, негіднику?

– Не рухайся, будь ласка, й продовжимо нашу приємну розмову. Я сам повинен тобі зізнатись: поки ти роздягнена, варто тобі поворухнутися на подушках – і я йду під укіс.

Я тут-таки пошкодував, що сказав це. Леслі затулила груди простирадлом, притримала його рукою й манірно глянула на мене, надкусивши крекер.

– Ну, добре, – зітхнув я. – Сказавши, нібито кицька не довго ревнуватиме, ти зізналася, що, на твою думку, я відповідаю вимогам оголошення.

– Саме це я й мала на увазі, – відповіла вона, – і я рада, що ти це зрозумів.

– А ти не боялася, що коли я про це знатиму, то в мене з'явиться перевага над тобою?

Леслі на дюйм відпустила простирадло й звела брови вгору:

– А тобі хочеться мати таку перевагу?

Зробивши над собою гігантське вольове зусилля, я випростав руки й підтяг біле простирадло вище.

– Мені здалося, воно ось-ось упаде. Так, певно, буде краще. А задля того, аби викроїти ще хвилинку для розмови, на мою думку, варто, щоб воно лишалося на місці.

– Дуже любо з твого боку.

– Ти віриш у янголів-охоронців? – запитав я.

– Які захищають, спостерігають за нами і спрямовують нас? Деколи – так.

– Тоді скажи мені, чому вони повинні оберігати наше кохання? Чому мають спрямовувати наші романи?

– Дуже просто, – відповіла Леслі. – Для янгола-охоронця любов важливіша, ніж хай там що. Для них те, що ми кохаємо, набагато важливіше від усього іншого, чим ми займаємося впродовж усього життя! Чим ще повинні перейматись янголи-охоронці, як не коханням?

Саме так, подумав я. Вона має рацію! Я запитав:

– Як ти гадаєш, чи може трапитися, що янголи-охоронці набирають людської подоби, щоб раз на кілька життів стати одне для одного коханцям?

Леслі відкусила трохи крекера, замислилася над моїми словами:

– Так. – І додала за хвилю: – А чи озвався б на моє оголошення янгол-охоронець?

– Неодмінно. Кожен янгол-охоронець чоловічого роду цієї країни відгукнувся б на оголошення, знаючи, що зробила його ти.

– Але мені потрібен тільки один янгол, – сказала вона. – А чи маєш оголошення ти?

Я ствердно кивнув головою, чим здивував самого себе:

– Кілька років складав його. Потрібен стовідсотковий янгол-охоронець жіночого роду в людській подобі. Обов'язково – незалежність, потяг до пригод, глибокий розум. Віддам перевагу тим, хто здатний творчо підходити до спілкування в різних людських виявах. Знання "кінської латини" – обов'язкове.

– І це все?

– Ні, – заперечив я. – Чекатиму відповіді тільки від жінки-янгола з розкішними очима, паморочливою фігурою й довгим золотавим волоссям. Необхідна нездоланна допитливість, постійна жага здобувати нові знання. Перевага надається фахівцям у творчості та бізнесі, досвідові перебування на чільних керівних посадах. А також безстрашності й схильності ризикувати. У майбутньому ґарантується щастя.

Леслі уважно слухала.

– А оті слова про паморочливу фігуру та довге золотаве волосся? Чи не занадто це по-земному, як на янгола?

– А чому б янголові-охоронцю не мати бездоганної фігури та довгого волосся? Невже це означатиме, що така жінка менше схожа на янгола, що вона не така досконала в своєму земному втіленні, менш тямуща у виконанні своїх янгольських завдань?

Ну, зрештою, чому б янголові не бути таким? Я пошкодував, що не маю з собою записника. Чому не може існувати планета янголів, які осявають життя один одного світлом пригод і таїни? Або принаймні кількох янголів, що вряди-годи натрапляють один на одного?

– Хочеш сказати, що ми творимо такі діла, які вважаються найкрасивішими серед смертних? – запитала Леслі. – Якщо вчителька гарненька, ми обов'язково звернемо на неї увагу!

– Саме так! – підтвердив я. – Одну хвилинку...

Долі біля ліжка я розшукав записник, занотував її слова; поставив тире й після нього літеру "Л" – Леслі.

– Ти помічала, як змінюється з часом зовнішність людей, яких ти знала?

– Той чи той мій знайомий міг бути найпривабливішим на світі чоловіком, – сказала Леслі, – але він ставав пустопорожнім, як мильна бульбашка, коли не мав що сказати. І навпаки, коли найординарніший прозаїчний чоловік говорить про те, що його найбільше хвилює й чому він цим переймається, через якихось дві хвилини він стає таким гарним, що хочеться кинутися йому в обійми!

Я зацікавивсь.

– Ти зустрічалася з багатьма такими ординарними чоловіками?

– Ні, не з багатьма.

– Чому ж, якщо вони в твоїх очах стають такими привабливими?

– Бо якщо їм трапляється нагода мене побачити, то бачать вони лише зірку, таку прихорошену й красивеньку, яка готова з'явитися перед камерами. їм здається, кінозірка шукає когось такого ж гарного, як сама. І вони, Річарде, дуже рідко зважуються щось запропонувати.

От телепні, подумав я. Дуже рідко зважуються на пропозиції. Бо зазвичай сприймається те, що лежить на поверхні. Ми часто забуваємо, що зовнішність і сутність це не одне й те саме. Коли знаходимо янголицю з блискучим розумом, то її обличчя видається нам ще милішим. А затим вона наче промовляє: "О, до речі, в мене таке зграбне тіло..."

Я записав цю думку до нотатника.

– Колись, – сказала Леслі, поклавши тацю зі сніданком на нічний столик, – я тебе попрошу прочитати мені ще щось. – Коли ворухнулась, простирадло знову впало. Вона підняла руку й з насолодою потяглася.

– Зараз не прохатиму, – Леслі присунулася ближче. – На сьогодні досить вікторин.

Вона мала рацію, бо й мені вже бракло сил тверезо мислити.

ДВАДЦЯТЬ

То не була музика. То по бляшанці скреготали пилкою. Не встигла Леслі відрегулювати звук стереосистеми, яку була ввімкнула на повну потужність, як у мені все закипіло.

– Це ж не музика!

– Що? – перепитала вона, змагаючись із гучномовцями.

– Я кажу: це не музика!

– Барток!

– Що?

– Бела Барток!

– Ти б не могла зменшити звук, Леслі?

– Концерт для оркестру!

– Ти б не могла зменшити трішки звук або й зовсім вимкнути? Ти б не могла зовсім вимкнути звук?

Слів вона не розібрала, але здогадалася й зменшила звук.

– Дякую, – сказав я. – Вукі, хіба це... ти справді вважаєш це музикою?

Якби був уважнішим, то, крім прекрасної фігури у квітчастому халатику й рушника, закрученого тюрбаном на вогкому волоссі, я б помітив розчарування в її очах.

– Тобі не подобається? – здивувалася вона.

– Ти любиш музику, ти вивчала її все своє життя. Як же можеш називати оцю какофонію, цей щурячий писк музикою?

– Бідолашний Річарде, – похитала Леслі головою. – Тобі поталанило, Річарде! Ти ще стільки всього довідаєшся про музику! Ще стільки чудових симфоній, сонат, концертів тобі пощастить почути вперше! – Вона зупинила плівку, перемотала її назад і вийняла з магнітофона.

– Мабуть, для цього трохи зарано. Але я тобі ось що пообіцяю. Настане день, коли ти знову слухатимеш Бартока й назвеш цей твір прекрасним.

Вона переглянула свою колекцію касет, вибрала щось і заклала в магнітофон.

– Хочеш послухати щось із Баха...