Міст у вічність - Сторінка 8

А якщо основне кільце не спрацює, то є ще кільце резервного парашута. Можеш смикнути вже зараз, якщо тобі це більше до вподоби, але тоді урветься радість вільного падіння.

Я глянув на альтиметр на зап'ястку. Вісім тисяч футів, сім тисяч п'ятсот...

Там, далеко на землі, видніла ціль – пляма білого піску, де я зведуся на ноги за кільканадцять секунд. Але ж скільки Цорожнього простору між "тепер" і "згодом"! О Боже...

Якась частина нашої свідомості завжди грає роль стороннього спостерігача. їй усе одно що, аби лише спостерігати. Вона вивчає тебе. їй усе одно, щасливий ти чи нещасний. Хворієш чи почуваєшся добре, живеш, а чи вмираєш. Єдине її заняття – вмостившись на плечі, виносити тобі присуд: вартий ти звання людини чи ні.

Зараз такий самий спостерігач примостився в мене на запасному парашуті й робить нотатки про мою поведінку.

Значно знервованіший, ніж необхідно на цьому етапі. Очі надміру широко розплющені, пульс надто швидкий. Піднесення в поєднанні з надмірним переляком. Двадцять дев'ятий стрибок, за нього – трійка з мінусом.

Спостерігач непідкупний.

Висота п'ять тисяч двісті... чотири тисячі вісімсот...

Простягаю руки вперед навперейми штормовому вітрові й падаю ногами вниз; руки назад – лечу головою до землі. Саме такими я уявляв польоти без літака, за винятком хіба що безнадійної мрії підійматися вгору так само швидко, як падати вниз. Зрештою, мене б улаштувала навіть утричі менша швидкість.

Відволікаєшся під час вільного падіння. Свідомість безцільно збивається з одного на інше. Поправка до оцінки: двійка з плюсом.

На альтиметрі – три тисячі сто футів. Усе ще високо, але рука тягнеться до стартового тросу, великий палець у кільці. Я різко смикнув. Легко піддався трос, за спиною затріщало – це відкривався малий парашутик.

Смикнув занадто рано. Не терпиться опинитись під парасолькою. Двійка.

Тріск не припинився.

Вже мав би відкритись основний парашут – тоді наче падаєш у купу пір'я. Але натомість триває вільне падіння. Ні з того ні з сього тіло починає обертатись у повітрі.

Щось... – похопився я, – щось трапилося?

Я озирнувся через плече туди, де чувся тріск. Малий парашутик скрутивсь у безформну купу, заплутався в стропах. Там, де мав з'явитись основний парашут, утворився вузол сплутаного шовку, червоні, блакитні та жовті кольори безладно перемішалися.

На те, щоб виправити становище й не врізатись у землю, мені лишилося п'ятнадцять секунд.

Безладно обертаючись у повітрі, я прикидав, що напевно гримнуся на поверхню в районі апельсинового гаю. Можливо, між деревами, але скоріше за все – ні.

Треба звільнитися від парашута: цього навчила мене практика. Зараз мені слід відчепитись од основного й відкрити резервний, який у мене на грудях. Хіба це справедливо, що парашут не спрацював під час мого двадцять дев'ятого стрибка? Несправедливо!

Неконтрольовані думки. Брак самодисципліни. Двійка з мінусом.

Того разу мені просто пощастило, що час сповільнив ходу. В одну секунду вміщалося стільки усього, як у хвилину за нормальних умов.

Одначе, чому так важко дістатися руками до лямок, розстебнути їх і позбутися сплутаного парашута?

Мої руки важили не менше тонни кожна, але завдяки неймовірним зусиллям вони дюйм за дюймом просувалися до застібок на плечах.

Чи варто так напружуватися? Мені ніхто не говорив, що до застібок так важко добиратися! Розлючений на інструкторів, я смикнувся, подолав останні півдюйма й таки відчепив лямки.

Повільно, повільно. Надто повільно.

Я перестав обертатися, перекинувсь горілиць, аби відкрити резервний парашут, і застиг від здивування, коли побачив, що ковтюх сплутаного шовку й далі падає разом зі мною! Я був схожий на падаючий смолоскип – над головою палали яскраві кольори тканини; я ще нагадував ракету, яку випустили з повітря на землю.

– Увага, курсанти, – колись говорив інструктор. – Можливо, з вами цього ніколи не трапиться, але не забувайте! Ніколи не розкривайте запасний парашут в основний, який не відкрився, бо з запасним станеться те саме. Він витягнеться у довжину, стримітиме, як свічка, й навіть не сповільнить вашого падіння! Завжди спочатку звільняйтеся від основного парашута!

Але ж я звільнивсь, а він і далі лишився зі мною, зачепившись за лямки!

Мій спостерігач обурено пирхнув.

Утрачає раціональність мислення у важких обставинах: уже по ньому.

Я відчував, як позаду на мене летить земля. Трава вдарить у карк зі швидкістю сто двадцять п'ять миль за годину. Смерть, звичайно, настане миттєво. Чому ж перед очима не проходить усе попереднє життя, чому я не залишаю тіла до удару, так, як про це пишуть у книжках? Відкривай запасний!

Діє із запізненням. Ставить недоладні запитання. Так і є – слабке людське створіння.

Я смикнув за аварійне кільце, і в ту ж мить резервний парашут різко сіпнувся біля мого обличчя, вибухнув угору, наче шовкова куля снігу, випущена в небо з гармати. Парашут заструменів поряд з рештками основного. Авжеж, тепер я був прив'язаний до двох падаючих факелів.

Потім білий спалах пострілу – й парашут відкрився повністю, мене смикнуло, і я зупинивсь у повітрі на висоті чотириста футів над апельсиновим гаєм, – така собі поламана маріонетка на ниточках, врятована в останню мить.

Час повернувся до свого звичного ритму, повз мене майнули дерева, підошви зіткнулися з грунтом, я поваливсь у траву. Не мертвий, але дихання давалося важко.

А може, я вже встиг ущент розбитися, подумав я, а потім рятівний парашут повернув мене в часі на дві секунди назад і так я врятувався?

Тягар наглої смерті став моїм альтернативним майбутнім, від якого я ледь спромігся відмовитись, й оскільки мене воно обминуло, хотілося помахати йому вслід рукою. Помахати майже з сумом. У тому майбутньому, а зараз уже в альтернативному минулому, я несподівано для самого себе отримав відповіді на запитання про смерть, які давно мене непокоїли.

Після стрибка залишився живим. Виборсався завдяки щастінню, дивному втручанню янголів-охоронців. Усіхянголів-охоронців один тільки і є, що сам Річард. Оцінка – одиниця з мінусом.

Я зібгав запасний парашут, з ніжністю скублив його й поклав цей прохолодний пінястий клунок поряд з основним парашутом, який підвів мене. Затим сів під деревом, знову пережив останні хвилини, заніс у записник усе, що трапилося, все, що побачив, усі думки, слова жорстокого маленького спостерігача, сумне прощання зі смертю, – усе, що тільки згадалося.

Коли писав, руки не трусились. Я або не зазнав справжнього потрясіння під час стрибка, або ж мстиво придушив його в собі.

Того дня в моєму домі не було ані душі, щоб поділитися з враженням від пригоди, нікого було запитати, що відкрило б мені очі на те, чого я не вгледів. У Кетті був вихідний, і вона подалася з кимось на весь вечір. Діти Бріджіт виступали у шкільному спектаклі. Джіл утомилася після роботи.

Мені не лишалось нічого кращого, як зателефонувати Рейчел у Південну Кароліну. Вона сказала, що їй приємно почути мій голос, що буде рада завжди, хоч би коли я з'явився в неї. Я не став згадувати про стрибок, про парашут, який не відкрився, та про можливе майбутнє, про смерть в апельсиновому гаю.

Того вечора задля свята я приготував для себе картопляний торт, точнісінько такий, як у бабусиному рецепті: картопля, масло, молоко, яйця, горіхи, ванільний цукор, цукрова пудра для оздоблення і гіркий шоколад. Я з'їв третину торту, не чекаючи, поки прохолоне.

Я все думав про стрибок і зрештою дійшов висновку, що все одно не став би нікому нічого розповідати, ні перед ким би й словом не прохопився. Бо хіба не могло видатись, ніби хизуюся тим, що уникнув смерті? Та й що б мені сказали у відповідь? "О Боже! Яке страхіття!", "Слід бути обережнішим".

Знову несподівано вигулькнув спостерігач. Став писати. Я потай слідкував за текстом:

Він змінюється. День у день усе більше віддаляється, все більш неприступний, далекий. Зараз готує випробування для спорідненої душі, яку ще не розшукав, зводить мури та лабіринти, фортеці на гірських верхах, пропонує їй знайти себе десь в одній з них. Він мастак, коли йдеться про самозахист від тієї однієї на світі, яку б міг покохати і яка покохала б його. Зараз він постійно в стані перегонів... Цікаво, чи встигне вона зустріти його до того, як він скрутить собі в'язи?

Скрутити собі в'язи? Це самогубство. Навіть наші спостерігачі не завжди знають нашу суть. То була не моя провина. Справа в парашуті. Неприємна невдача. Цього більше ніколи не трапиться.

Я не став собі нагадувати, що сам пакував цей парашут.

За тиждень приземлився надвечір, щоб залити пальне. Того дня в моєму величезному прудкому "Мустанзі" постійно щось виходило з ладу: то не працював радіопередавач, то відмовляли ліві гальма, перегорів генератор, датчик температури то переходив через червону риску, то так само несподівано повертався в нормальне положення. Без сумніву, не найкращий день, без сумніву, найгірший аероплан з усіх, на яких я будь-коли літав.

Більшість літаків мені подобаються, але з деякими просто неможливо подружитися.

Приземлився, залив пальне, перевірив гальма – і швиденько в небо. Якомога швидше. Тривалий переліт – і знову прилади показують: щось там за гігантським пропелером негаразд із двигуном. Жодна запчастина для літака не коштує менше ста доларів, а ті деталі, що ламаються, наче сірнички, коштують тисячі.

Шасі мого прудкого літака пропливли на висоті кілька футів над злітною смугою летовища в Мідленді, штат Техас, і торкнулися землі. В ту ж мить лопнула ліва шина, й аероплан вивернуло до краю смуги: ще мить – і він опиниться на грунті.

Ніколи. Літак ще не втратив швидкості, і я до кінця витиснув газ, тож примусив його знову піднятися в повітря.

Вибір неправильний. Швидкість недостатня для польоту.

На кілька секунд літак задер носа, але на більше його не вистачило. Під нами промерехтіли плями полину, колеса знову торкнулися землі, ліве шасі зламалось, величезний пропелер урізався в землю, заревів і застогнав двигун, щось вибухнуло в нього всередині.

Майже звичний стан, коли час наче сповільнюється. І гляньте-но, хто з нами! Мій спостерігач зі своїми нотатками й олівцем. Як справи, хлопче, скільки ж днів ми не бачилися?

Патякає зі спостерігачем, а в цей час аероплан розвалюється на друзки.