Місячна долина - Сторінка 37

Давно я такого не бачив: згори градом каміння, а кийки по наших головах тра-та-та, тра-та-та! І ще сам начальник поліції сидів у поліційному авто, як господь бог Саваоф! Біля Перальта-стріту ми з поліцією збилися в купу, авто застряло, і тут якась стара вискочила з воріт і лясь начальника дохлою кицькою в пику — бігме, так і дала поличника. Еге ж! Послухала б ти, що зчинилося тоді! "Арештувати цю жінку!" — гвалтує він, обтираючись хусточкою. Але наші хлопці оточили її і врятували від поліцаїв. Ох, і гарячий був день! Найближчий шпиталь так заюрмили, що довелося розтикати побитих по інших місцях — до шпиталю Сент Мері, Фабіоли чи ще там кудись. Вісьмох наших хлопців затримано, та ще дванадцятьох биндюжників з Фріско, що приїхали нам на підмогу. Ото вже б'ються хлопці, як чорти! Та й оклендських робітників, здається, чи не півміста стало нам до помочі — їх, либонь, цілий рій запроторили в хурдигу!

Нашим адвокатам доведеться і їх обороняти.

Але ж ми добре провчили Роя Бланшара й усю його компанію — будь певна, вони більше не сунуться до нашого проса. Довго не забудуть нашого футбола! Знаєш ту кам'яницю, що будують на Бей-стріті? Отам ми спершу запаслися, і коли вопи виїхали зі стаєнь, за каміняччям і передків не стало видко. Бланшар їхав попереду, так його цеглиною з передка збили, але він таки поїхав далі.

— Мабуть, він хоробрий? — зауважила Сексон.

— Хоробрий? — спалахнув Біллі.— Маючи за плечима поліцію, і військо, і флот! Ти, здається, теж невдовзі стоятимеш за них. Хоробрий! Видирає шматок хліба нашим жінкам та дітям з рота! Чому померло вчора немовля у Кудрі Джонса? Не вистачило матернього молока, бо сама вона з голоду пухне. І ти знаєш не згірш за мене, що з десяток старих тіток та невісток пішли до богадільні, бо родичі не мали їх чим годувати.

У ранковій газеті Сексон прочитала сенсаційне повідомлення про невдалу спробу зірвати страйк биндюжників. Роя Бланшара вславлювано як героя, як взірцевого представника заможного громадянства. Сексон таки не могла не захоплюватись його відвагою. Було щось привабне у тому, як він мужньо зустрів розгаласовану юрбу. Газета наводила думку одного бригадного генерала, що закидав поліції надмірну миролюбність — мовляв, треба було викликати військо й добре провчити голоту, повернути її до законності та порядку. "Настав час скинути трохи крові й оздоровити атмосферу, — заявляв генерал. — Бо доки бидла як слід не наб'ють і не застрахають, спокою в промисловому житті не буде".

Того вечора у Робертсів не було нічого їсти, і Біллі взяв Сексон під одну руку, на другу накинув пальто, і вдвох вони вибралися з дому. Заставивши пальто в ломбарді, вони сумовито пообідали в японському ресторані, де якимось чудом подавали більш-менш ситний обід за десять центів. Опісля вирішили витратити ще по п'ять центів на кіно.

Біля Центрального банку до Біллі підійшло якихось двоє биндюжників-страйкарів і повели його з собою. Три чверті години Сексон чекала його на розі, а коли він повернувся, від нього тхнуло горілкою.

Проходячи повз кафе "Форум", Біллі раптом зупинився. Коло тротуару стояв лімузин, і якийсь молодик допомагав сісти в нього кільком пишно вичепуреним жінкам. Шофер був уже на місці. Біллі торкнув молодика за руку. Молодик, не вужчий у плечах за Біллі й навіть трохи вищий на зріст, був стрункий і мав голубі очі. Сексон він видався дуже вродливим.

— Два слова, друзяко, — промовив стиха Біллі.

Молодик зирнув на Біллі та Сексон і запитав нетерпляче:

— Чого вам треба?

— Ви Бланшар, — так само тихо провадив Біллі.— Я бачив вас учора на чолі валки.

— Хіба ж я кепсько правив? — усміхнувся той, весело глянувши на Сексон.

— Звісно, ні. Але я не те маю вам сказати.

— А ви хто? — озвався Бланшар з раптовою підозрою.

— Я страйкар. Ви саме правили моїм запрягом, — ото й усе… Ні, револьвера не руште з кишені! — спинив він Бланшара, коли той сягнув рукою до кишені.— Я тут вам нічого не заподію. Я тільки маю вам дещо сказати.

— Ну, то швидше!

Бланшар уже поставив одну ногу на підніжка.

— Звісно, — провадив Біллі, не прискорюючи свого дражливо-повільного тону. — Я хотів лиш сказати, що я вам цього не подарую. Не тепер, коли страйк, а пізніше. Я вам дам такого перцю, що ви повік пам'ятатимете.

Бланшар зирнув на Біллі, і в очах йому блиснули й цікавість, і мало не схвалення.

— Ви, я бачу, й самі досить жвавий, — відказав він. — Але чи певні ви своєї сили?

— Звісно, певний. Ось побачите.

— Тоді гаразд, друже! Розшукайте мене після страйку, і я охоче поміряюся з вами.

— Пам'ятайте ж, — додав Біллі.— Я вам дамся взнаки.

Бланшар кивнув головою на знак згоди, весело всміхнувся до них обох, підняв капелюха перед Сексон і сів у машину.

РОЗДІЛ XIII

Від цього часу життя Сексон і зовсім вийшло з колії, воно стало беззмістовне й кошмарне. Тепер усякого можна було сподіватися: стихійний крутіж подій підхопив її і ніс до якоїсь невідомої катастрофи. Якби хоч Біллі був колишній Біллі, то ще півбіди, — якби можна було спертися на нього, вона бадьоро глянула б в очі найгіршій небезпеці. Але Біллі відсахнувся від неї, скажений вир зайняв і його. Він так змінився, що здавався немов чужий чужанин у власному домі. І справді, зовсім інша людина визирала з його очей, людина, що знала тільки насильство й ненависть, бачила скрізь тільки лихе і ревно слугувала всесвітньому злу. Ця людина вже не засуджувала Берта, у неї самої були на язиці лише динаміт, саботаж та революція.

Сексон силкувалася якомога підтримувати свою душевну рівновагу і свіжість та красу свого тіла, що так приваблювали колись Біллі. Лише раз їй урвався терпець, — коли Біллі був особливо похмурий і дошкулив їй гострим та несправедливим словом.

— З ким це ти так розмовляєш? — спалахнула вона.

Він зніяковіло замовк і тільки остовпіло дивився на її зблідле від гніву обличчя.

— Не смій ніколи більше говорити так до мене, Біллі,— суворо додала вона.

— Я трохи роздратований, а ти вже й присікалась! — пробурмотів він напіввинувато, напівдокірливо. — Бачить бог, у мене є від чого згубити тяму.

Коли Біллі вийшов з дому, Сексон кинулася на ліжко й гірко заридала. Вона-бо, що так уміла коритися в коханні, була жінка горда. Тільки гордий знає справжню покору і тільки наймужніший знає справжню сумирність. Але навіщо їй ця гордість і мужність, коли єдина в світі дорога для неї людина втратила і гордість, і мужність, і чесність і скинула на неї найбільшу частку спільних їхніх знегод?

І так само, як вона наодинці з собою пережила була глибоку, трохи не фізичну тугу за втраченою дитиною, так і тепер переживала вона сама в собі,— може, ще глибше, — особисте горе. І хоч вона не розлюбила Біллі, кохання її стало менш горде, менш упевнене, менш довірливе. Щось у ньому з'явилося від співчуття, а це вже недалеко й до зневаги. Здавалося, її вірність ладна була підупасти, і Сексон жахалася тієї зневаги, що закрадалася їй у душу.

Сексон щосили намагалася витривати. Вона подумала, що зможе простити, і на часину їй відлягло від серця, аж поки не сяйнула думка, що найвища любов не знає прощення. І знов у неї котилися сльози, і кипіла в ній боротьба. Вона твердо знала одне: цей Біллі — не той, якого вона покохала. Цей Біллі інша людина, хвора людина, що не відповідає за свій маячний шал. Сексон вирішила, що мусить ходити коло Біллі, як сестра-жалібниця, що мусить забути за всякі гордощі, зневаги й прощення. До того ж він і справді несе на собі ввесь тягар борні, він кинувся в її вир і збезумів від ударів, яких завдавав іншим і діставав від інших. Якщо хтось чи щось тут винне, то це ті незбагненні приписи життя, що примушують людей гризтися за роботу, як пси гризуться за кістку.

Так Сексон озброїлася цими доказами для найлютішої в світі боротьби — боротьби самітної жінки. Вона відкинула всі сумніви й гризоти. Вона нічого не прощала, бо й прощати було нічого. Вона переконала себе, що їхнє кохання нічим не заплямлене, що воно чисте, яким було раніше і яким буде знову після того, коли світ повернеться до якогось ладу.

Увечері, коли Біллі повернувся додому, Сексон запропонувала, як тимчасовий захід — поки триває страйк, — взятися їй знову за шиття, щоб приробляти на харчі. Але Біллі й слухати не схотів.

— Усе гаразд, — запевнив він її.— Немає такої потреби, щоб ти працювала. На цьому тижні я розживуся на сякі-такі грошенята і все віддам тобі. А в суботу ввечері ми підемо до театру, — не до кіно, а до справжнього театру. До міста приїжджає негритянська капела Гарві, і ми обов'язково підемо послухати. Гроші я здобуду, хоч кров з носа.

В п'ятницю Біллі не повернувся до вечері,— на превеликий жаль Сексон, бо Мегі Донегю саме віддала їй позичені минулого тижня горщик картоплі та дві кварти борошна, і на Біллі чекав добрий підживок. До дев'ятої години Сексон не гасила в грубці, а потім неохоче пішла спати. Вона воліла б дочекатися Біллі, але не наважилася, знаючи, що йому бувало неприємно, коли дружина бачила його напідпитку.

Годинник саме вибив першу годину ночі, коли рипнула хвіртка. Сексон почула кроки Біллі. Він важко й помалу сходив на ганок і довго шпортався ключем коло замка. Потім увійшов до спальні, сів і важко зітхнув. Сексон лежала тихо, не ворушачись, бо знала, яким дражливим робить його алкоголь, і не хотіла виказувати перед ним, що через нього не спить. Але то було нелегко. Вона так стиснула кулаки, що нігті вп'ялися в долоні, а тіло все здеревіло від силуваної непорушності. Такий він ще ніколи не повертався додому.

— Сексон, — глухо озвався Біл. — Сексон!

Вона поворухнулася й позіхнула.

— Чого тобі?

— Чи не засвітила б ти лампу? Мені пальці задубіли.

Сексон скочила з ліжка, не дивлячись на чоловіка; але руки їй так тремтіли, що вона ніяк не могла скинути скла з лампи, і сірник погас.

— Я не п'яний, Сексон, — так само глухувато промовив він, наче посміхаючись у темряві.— Просто я дістав кілька… добрих стусанів.

Нарешті лампа засвітилася. Сексон обернулась і скрикнула, вражена жахом: вона чула його голос і була певна, що це Біллі, а ось зараз його не впізнала. Його багрове розпухле обличчя було геть-чисто розквашене, — ні, ні, це був ніякий не Біллі! Одне око зовсім заплющилося, друге ледь бликало крізь вузьку щілину з-під набряклих повік.