Місячна долина - Сторінка 54

Запряг рушив з місця, і старий, сиплючи вказівками, ступав поруч Біллі. Коли вони кілька разів обійшли поле, дідок наблизився до Сексон.

— Він, либонь, уже ходив трохи за плугом?

Сексон похитала головою.

— Ніколи в світі! Але він знається на запряжних конях.

— Він не видає новаком і жваво все переймає.— Тут дідок пирхнув сміхом і врізав собі тютюну на жуйку. — Сподіваюсь, він мені не накладе по шиї, що я тут поруч вас примостився, ге?

Незорана ділянка дедалі зменшувалася, але Біллі все не виявляв заміру кинути роботу. Тим часом глядачі, що сиділи на тину, розбалакалися. Сексон засипала старого запитаннями і невдовзі побачила, що він разюче скидається на батька монтера, як той про нього розповів.

Біллі виорав усе поле, і дідок запросив їх обох до себе переночувати. В садибі у нього є вільна хатинка з пічкою, а він ще почастує їх парним молоком. А якщо Сексон схоче випробувати й свій фермерський хист, вона зможе подоїти корову.

З дійницею діло пішло не так вдало, як з плугом; наглузувавшись досхочу із Сексон, Біллі теж спробував — Сексон таки підбила його — і теж невдало. Сексон до всього придивлялася і про все розпитувала і незабаром переконалася, що ця садиба не схожа на сан-леандрівські. І ферма, й фермер пережили себе. Інтенсивного господарювання не було й знаку. Забагато землі оброблялося занадто кепсько. Фермі цій було три чисниці до смерті: хата, клуня й інші будівлі замалим не завалилися. Подвір'я перед хатою поросло бур'яном, городу не було зовсім, садок невеликий і той занехаяний. Покручені, напіввисохлі дерева поросли сірим мохом. Сексон довідалась, що сини й дочки господаря живуть у місті. Одна дочка віддалася за лікаря, друга вчителювала в школі; один син — машиніст на залізниці, другий — архітектор, а третій — судовий репортер у Сан-Франціско. Вряди-годи вони запомагають старих батьків.

— Ну, то як? — озвалася Сексон до Біллі, що запалив після вечері цигарку.

— Та що ж тут! Усе ясно. Дідуган поріс мохом, як і його садок. Після Сан-Леандро й дурень дошолопае, що старий у господарстві темний, як ніч. А коні його! Та з милосердя до нього й до його кишені їх треба було б усіх перестріляти. Закладаюся, що в португалів ти таких коней не побачиш. Добрі коні тримають не для пихи, не для похвали, — просто це хазяйство підказує, що так треба. І воно себе покриває. Старі коні їдять дужче за молодих, а роботи з них менше. Ну, а підкувати що старих, що молодих — однакові гроші. На цих шкапах він тільки збитків зазнає. Глянь лиш, як працюють ці шкапи, і порівняй їх до міських коней!

Вони заснули твердим сном, а вдосвіта, поснідавши, налагодилися в дорогу.

— З дорогою душею дав би я вам зо два дні підробити, та не випадає! — скаржився дідок, прощаючись із ними. — Тепер, коли діти пороз'їздилися, ферма ледве нас двох зі старою прохарчовує, та й то як коли. Тяжкі часи тепер довго тягнуться. Відтоді, як Гровер Клівленд{34}, і життя не життя.

Пополудні, коли вони були на околиці Сан-Хозе, Сексон запропонувала перепочити.

— Ось зараз просто підійду й побалакаю, — заявила вона. — Хіба що собак спустять. Адже такої гарної місцини ми ще не бачили, правда?

Біллі, якому ввижалися тільки пагорби й широкі простори для його коней, промимрив під ніс щось невиразне.

— А городина! Ти тільки глянь! А квіти між грядками! Це багато ліпше, ніж баклажани, загорнені в папір.

— Не бачу в цьому ніякого глузду, — заперечив Біллі.— Навіщо-бо переводити на квітки грунт, придатний під добру городину?

— Ось я зараз про це й дізнаюся. — Сексон показала на жінку, що з лопатою в руках схилилася над грядкою побіля самого будиночка. — Я не знаю, що вона за людина, але в найгіршому разі вона тільки вишпетає нас. Бачиш, вона теж дивиться сюди. Кидай свою ношу поруч з моєю, і ходімо.

Біллі скинув на землю сувій з укривалами, але волів перестояти на місці. Йдучи вузенькою стежкою, обсадженою квітами, Сексон побачила двох чоловіків, що працювали на городі: один старий китаєць, другий — теж старий, темноокий, очевидячки, теж чужинець. Усюди відчувалася охайність і дбайливість, і навіть недосвідченим поглядом видно було, як ретельно тут оброблювано землю. Жінка випросталася від своїх квітів і обернулась до Сексон. Це була середнього віку струнка жінка в окулярах, просто, але гарно одягнена. Обличчя її здавалося доброзичливим і водночас якимось нервовим.

— Сьогодні мені нічого не треба, — пом'якшуючи свою відмову привітною усмішкою, сказала жінка, ще й не встигла Сексон рота розтулити.

Сексон аж прикро стало за свій обшитий цератою кошик. Жінка, певно, бачила, як вона його поставила на землю.

— Ми не торгуємо, — поспішила вона пояснити.

— О, тоді вибачте, будь ласка.

Жінка усміхнулася ще привітніше, чекаючи, що скаже Сексон. А та без усяких з'ясувала суть справи.

— Бачте, ми шукаємо ділянки землі. Ми хочемо стати фермерами, але перше, ніж придбати землю, нам треба розглянутись, якої саме землі нам треба. Коли я побачила ваш чарівний куточок, у мене одразу виникла сила запитань. Розумієте, ми у фермерстві нічогісінько не тямимо. Ціле своє життя ми прожили в місті, а тепер вирішили назавше поселитися на селі й знайти тут своє щастя.

Сексон замовкла. На обличчі господині промайнула тінь іронії, хоч привітна усмішка не зникла.

— Але чому ви певні, що знайдете щастя на селі? — спитала вона.

— Сама не знаю. Я тільки знаю, що бідні люди не можуть бути щасливі в містах, де раз у раз оті робітничі розрухи. Якщо вони й на селі не знайдуть щастя, то вже його й зовсім немає на світі. А хіба це справедливо?

— Ви, голубонько, міркуєте логічно, однак не можна забувати, що й на селі чимало бідних і нещасних людей.

— Проте ось ви не виглядаєте ані бідною, ані нещасною.

— Ну ж і ви, голубонько!

Обличчя жінки зашарілося від задоволення, і вона повела далі:

— Але, може ж, я — виняток і маю особливу схильність до сільського життя? Як ви самі кажете, ви прожили ціле своє життя в місті й нічогісінько не тямите у фермерстві. А що, як село навіть розіб'є вам серце?

В пам'яті Сексон виринули останні жахливі місяці її життя в будиночку на Пайн-стріті.

— Але місто то вже напевне розіб'є його. Може, й тут буде не легше, та все одно, село це єдина моя надія. Село або нічого. Та й наші батьки були родом із села, і тут природніше якось жити. Зрештою, оце ж я стою перед вами: який вам ще треба доказ того, як мені хочеться жити на селі? Може, я теж, як ви кажете, маю особливу схильність до сільського життя? Бо інакше не була б я тут.

Жінка схвально кивнула головою; в очах її зростала цікавість.

— Цей юнак… — почала вона.

— Мій чоловік, — докінчила за неї Сексон. — Він був биндюжником до того, як почався великий страйк. Моє прізвище — Робертс, Сексон Робертс, а мого чоловіка звати Вільям Робертс.

— А я місіс Мортімер, — відказала господиня, злегка вклоняючись. — Я вдова. А тепер, якщо ви гукнете вашого чоловіка, я спробую відповісти на деякі з ваших запитань. Скажіть йому, хай не лишає клунків на дорозі. Ну, які ж це питання хвилюють вас?

— О, в мене їх безліч. Чи господарство окупає себе? Як ви потрапили все це врядити? Скільки коштує земля? Як ви збудували цей чарівний будиночок? Скільки ви платите робітникам? Як ви навчилися цього? І як дізналися, що краще росте й що вигідніше вирощувати? Як найкраще збувати городину? Як ви продаєте її? — Сексон перевела дух і засміялася. — О, я ще й не почала. Чому у вас скрізь поміж грядок ростуть квіти? Біля Сан-Леандро я бачила португальські ферми, але португальці ніколи не садять квітів поруч із городиною.

Місіс Мортімер, піднісши руку, стримала Сексон.

— Дайте мені відповісти на останнє запитання — воно ключ до решти.

Але в цю мить надійшов Біллі, і з поясненням довелось почекати, поки Сексон знайомила господиню зі своїм чоловіком.

— Мої квіти привабили ваші очі — правда, голубонько? — почала місіс Мортімер. — Квіти привели вас до мене в садок; отож їх і посаджено разом з городиною, щоб приваблювати очі. Ви й не уявляєте, скільки пар очей вони вже привабили і яку силу людей закликали до мене в садок. Цією дорогою проїздить чимало городян. Автомобілі? Ні, мені з ними не таланить. Вони збивають таку куряву, що людям у машині нічого не видно. Та й я почала своє господарювання ще тоді, коли майже всі їздили кіньми. Якась міська пані проїздила дорогою, мої квіти й уся ця садиба чарувала їй очі, і вона наказувала візникові зупинитись. А я завжди на той час поблизу десь порпалась. І мені, звичайно, вдавалося майже щоразу запрошувати їх до свого садка — оглянути квіти і… заодно, городину. Все тут у мене чисте, охайне, привітне. Це все справляло відповідне враження. І…— місіс Мортімер знизала плечима, — відомо, що шлях до шлунка лежить через очі. Гостям імпонувало те, що городина росте серед квітів, і вони вимагали будь-що тільки моєї городини, купували її вдвоє дорожче проти ринкових цін і радо платили. Бачите, на мене пішла мода, моя ферма стала об'єктом загальної уваги. І від цього нікому не було жодної шкоди. Городина була першорядна, не гірша, а часом і свіжіша, ніж на ринку. До того ж мої покупці вбивали одразу двох зайців, бо окрім найсвіжішої, найкращої городини мали ще й моральне задоволення зі своєї філантропії, підтримуючи достойну вдову. Це навіть стало добрим тоном — купувати городину в місіс Мортімер. Але це вже трохи стороння тема… Одне слово, моя садиба стала улюбленим місцем, куди приїздили задля прогулянки чи просто час збавити. 1 ось у місті довідалися, хто я така, хто був мій чоловік і ким я була раніше. Декотрі дами були мені знайомі ще за кращих часів, і вони дуже посприяли моєму успіхові. Крім того, я завела звичай частувати своїх клієнтів чаєм. Отже, мої патрони почувались у мене, як гості. Ще й тепер, коли хто з них заїздить сюди показати мене своїм приятелям, я пригощаю їх чаєм. Тож бачите, квіти це один з важелів мого добробуту.

Сексон захоплено вислухала розповідь, але Біллі, як завважила місіс Мортімер, не цілком поділяв ентузіазм дружини. Його сині очі були затьмарені.

— Ви щось маєте заперечити, — промовила вона. — Кажіть, я слухаю.

На подив Сексон, Біллі відповів одразу, та ще й — мало того — висунув проти місіс Мортімер такий закид, який їй самій зроду-віку не спав би на думку.

— Це все крутійство, як я розумію, — сказав він.

— Але плідне крутійство, — заперечила місіс Мортімер, весело зблиснувши очима з-поза окулярів.

— І так, і ні,— затявся Біллі, говорячи своїм звичаєм, повільно й розважливо. — Якби всі фермери садовили квіти поруч із городиною, тоді б усі вони діставали подвійну ціну, і подвійної ціни взагалі не стало б, тобто нічого б не змінилося.

— Ви протиставляєте теорію фактові,— не згоджувалася місіс Мортімер. — Факт той, що всі фермери цього не роблять.