Митіна любов - Сторінка 3

Він трохи заспокоївся і бадьоріше, немов би новими очима став дивитись навкруг. Кінець, прощавай Москва і все, що пережите в ній! Накрапувало, хмурилось, в провулках було порожньо, бруківка була темна і виблискувала, немов залізна, будинки стояли невеселі, брудні. Візник їхав страшенно повільно, раз-у-раз примушуючи Митю відвертатися і намагатися не дихати. Проїхали Кремль, потім Покровку і знову звернули в провулки, де в садах хрипко горлали на дощ і вечір ворони, а все ж була весна, весняний запах повітря. Та от нарешті доїхали, і Митя бігом кинувся за носієм людним вокзалом на перон, потім на третю колію, де вже був готовий довгий і важкий курський поїзд. І з усього великого і потворного натовпу, що оточував поїзд, з-за усіх носіїв, які з гуркотом і попереджувальними криками котили візки з речами, він миттєво вирізнив, побачив те, що, "сяючи своєю красою", самотньо стояло вдалині і здавалось зовсім особливою істотою не тільки в цьому натовпі, але і в усьому світі. Вже продзвенів перший дзвінок, — цього разу запізнився він, а не Катя. Вона зворушливо приїхала раніше за нього, вона його чекала і кинулась до нього знову з турботливістю дружини чи нареченої:

— Милий, займай скоріше місце! Зараз другий дзвінок!

А після другого дзвінка вона ще зворушливіше стояла на платформі, дивлячись знизу на нього, що стирчав у дверях вагону третього класу, вже вщерть заповненого і вонючого. Все в ній було чудове, — її миле, гарненьке личко, її невеличка фігурка, її свіжість, молодість, де жіночість ще змішувалась з дитячістю, її підняті вгору сяючі очі, її голубий скромний капелюшок, у вигинах якого було якесь витончене завзяття, і навіть її темно-сірий костюм, в якому Митя з обожнюванням відчував навіть матерію і шовк підкладки. Він стояв худий, недоладний; в дорогу він одягнув високі грубі чоботи і стару куртку, ґудзики якої були витерті і червоніли міддю. І все-таки Катя дивилась на нього справді люблячим і печальним поглядом. Третій дзвінок так несподівано і різко вдарив по серцю, що Митя кинувся зі східців вагону як безумний і так само безумно, з жахом кинулась йому назустріч Катя. Він припав до її рукавички і, скочивши назад, у вагон, крізь сльози замахав їй картузом з несамовитим запалом, а вона підхопила рукою спідничку і попливла разом з платформою назад, все ще не зводячи з нього піднятого погляду. Вона пливла все скоріше, вітер все сильніше шарпав волосся Миті, що висунувся з вікна, а паровоз розганявся все прудкіше, все безпощадніше, зухвалим ревом вимагаючи собі шляху, — і раптом ніби зірвало і її і кінець платформи…

VII

Давно настали довгі весняні сутінки, темні від дощових хмар, важкий вагон гуркотів у голому і прохолодному полі, — в полях весна була ще рання, — йшли кондуктори по коридору вагона, перевіряючи квитки і вставляючи в ліхтарі свічки, а Митя все ще стояв край вікна, що деренчало, відчуваючи запах Катиної рукавички, який залишився на його губах, і все ще весь палав гострим вогнем останньої миті розлуки. І вся довга московська зима, щаслива і болісна, яка цілковито змінила його життя, вся повністю і вже зовсім у якомусь новому світлі вставала перед ним. В новому світлі, знову в новому, стояла тепер перед ним і Катя… Так, так, хто вона, що вона таке? А любов, пристрасть, душа, тіло? Це що таке? Нічого цього нема, — є щось інше, зовсім інше! Ось цей запах рукавички – хіба це теж не Катя, не любов, не душа, не тіло? І мужики, робітники у вагоні, жінка, яка веде у відхоже місце свою потворну дитину, тьмяні свічі у залізних ліхтарях, сутінки у весняних порожніх полях — все любов, все душа, і все мука, і все невимовна радість.

Вранці був Орел, пересадка, провінційний поїзд біля дальньої платформи. І Митя відчув: який це простий, спокійний і рідний світ у порівнянні з московським, що відійшов кудись у тридесяте царство, центром якого була Катя, тепер така нібито самотня, безпорадна, тільки ніжно кохана! Навіть небо, де-не-де підмазане блідою синявою дощових хмар, навіть вітер тут простіший і спокійніший… Поїзд із Орла йшов не поспішаючи, Митя не поспішаючи їв тульський печатний пряник, сидячи в майже порожньому вагоні. Потім поїзд розігнався і заколихав, приспав його.

Прокинувся він тільки у Верхів'ї. Поїзд стояв, було досить багатолюдно і метушливо, але теж якось провінційно. Приємно пахло чадом станційної кухні. Митя з задоволенням з'їв тарілку щів і випив пляшку пива, потім знову задрімав, — глибока втома напала на нього. А коли він знову отямився, поїзд мчав весняним березовим лісом, вже знайомим, перед останньою станцією. Знову по-весняному похмуро темніло, у відкрите вікно пахло дощем і нібито грибами. Ліс стояв ще зовсім голий, та все ж гуркіт поїзду відбивався в ньому чіткіше, ніж у полі, а вдалині вже мигтіли по-весняному печальні вогники станції. Ось і високий зелений вогонь семафора, — особливо чудовий в такі сутінки в березовому голому лісі, — і поїзд зі стуком став переходити на іншу колію… Боже, який по-сільському убогий і милий робітник, що чекає панича на платформі!

Сутінки і хмари все густішали, доки їхали від станції великим селом, теж іще весняним, брудним. Все тонуло в цих незвичайно м'яких сутінках, у глибокій тиші землі, теплої ночі, що зливалася з темрявою невизначених, низько навислих дощових хмар, і знову Митя дивувався і радів: яке спокійне, просте, убоге село, ці пахучі курні хатки, що давно вже сплять, — від Благовіщення добрі люди не розпалюють вогню, — і як хороше в цьому темному і теплому степовому світі! Тарантас пірнав по вибоїнам, по грязюці, дуби за двором багатого мужика височіли ще зовсім голі, непривітні, чорніли гніздами граків. Біля хатини стояв і вдивлявся в сутінки дивний, немов би із давнини, мужик: босі ноги, порваний сіряк, бараняча шапка на довгому прямому волоссі… І пішов теплий, солодкий, духмяний дощ. Митя подумав про дівок, про молодих баб, що сплять у цих хатках, про все те жіноче, до чого він наблизився за зиму з Катею, і все злилося в одне – Катя, дівки, ніч, весна, запах дощу, запах зораної, готової до запліднення землі, запах кінського поту і згадка про запах лайкової рукавички.

VIII

У селі життя почалося мирними, чарівними днями.

Вночі на шляху зі станції Катя немов би затьмарилася, розчинилася у всьому, що його оточувало. Але ні, це тільки так здалося і здавалося ще декілька днів, доки Митя відсипався, приходив до тями, звикав до новизни з дитинства знайомих вражень рідного дому, села, сільської весни, весняної голизни і пустоти світу, що знову чисто і молодо готувався до нового розквіту.

Садиба була невелика, дім старий і скромний, господарство нескладне, що не вимагало багато люду, — почалося для Миті тихе життя. Сестра Аня, гімназистка другого класу, і брат Костя, підліток-кадет, були ще в Орлі, навчались, повинні були приїхати не раніше початку червня. Мама, Ольга Петрівна, як завжди, зайнята господарством, у якому їй допомагав тільки прикажчик, — староста, як називала його двірня, — часто бувала в полі, лягала спати, як тільки темніло.

Коли Митя, другого дня по приїзді, проспавши дванадцять годин, вимитий, у всьому чистому, вийшов із своєї сонячної кімнати, — вона була вікнами в сад, на схід, — і пройшов по всім іншим, він зразу відчув їх рідну і мирну простоту, що заспокоювала тіло і душу. Все усюди стояло на своїх звичних місцях, як і багато років тому, і так само знайомо і приємно пахло; всюди до його приїзду все було прибране, в усіх кімнатах була вимита підлога. Домивали тільки залу, що була поруч з прихожою, лакейською, як її називали досі. Дівка у веснянках, поденщиця із села, стояла на вікні біля дверей на балкон, тягнулась до верхнього скла, зі свистом протираючи його і відбиваючись у нижніх шибках синюватим, немов би далеким зображенням. Покоївка Параша, витягнувши велику ганчірку з відра із гарячою водою, боса, білонога, йшла по залитій підлозі на маленьких п'ятках і сказала дружньо-невимушеною скоромовкою, витираючи піт з розпашілого лиця згином оголеної руки:

— Ідіть пийте чай, матінка ще вдосвіта поїхала на станцію зі старостою, ви напевне і не чули…

І негайно Катя владно нагадала про себе: Митя спіймав себе на жаданні до цієї оголеної жіночої руки і до жіночого вигину дівки на вікні, що тягнулася вгору, до її спідниці, під яку міцними тумбочками ховалися голі ноги, і з радістю відчув владу Каті, свою належність їй, відчув її таємну присутність у всіх враженнях цього ранку.

І присутність ця відчувалася все дужче і дужче з кожним новим днем і ставала усе прекраснішою, поки Митя приходив до тями, заспокоювався і забував ту, звичайну Катю, яка в Москві так часто і так болісно зливалась з Катею, створеною його бажанням.

IX

Він вперше жив тепер вдома дорослим, з яким навіть мама трималась якось інакше, ніж раніше, а головне, жив з першим справжнім коханням у душі, здійснюючи вже те, чого потайки чекало усе його єство з дитинства, з отроцтва.

Ще у ранньому дитинстві дивно і таємниче ворухнулось в ньому щось, чого не висловиш людською мовою. Колись і десь, напевне, також весною, в саду, біля кущів бузку, — запам'ятався гострий запах шпанських мух, — він, зовсім маленький, стояв з якоюсь молодою жінкою, — вірогідно, зі своєю нянькою, — і раптом щось ніби осяялось перед ним небесним світлом, — чи то її обличчя, чи то сарафан на повних грудях, — і щось гарячою хвилею пройшло, заграло у ньому, справді як дитя в череві матері… Але то було як вві сні. Як уві сні було і все, що було потім, — в дитинстві, отроцтві, в гімназичні роки. Були якісь особливі, ні на що не схожі захоплення то одною, то іншою з тих дівчаток, які приїжджали зі своїми матерями на його дитячі свята, таємна жадібна цікавість до кожного руху цієї чарівної, теж ні на що не схожої маленької істоти в платтячку, в черевичках, з бантом шовкової стрічки на голівці. Було ( це вже пізніше, в губернському місті) вже більш свідоме захоплення, що тривало всю осінь, гімназисточкою, яка часто з'являлась вечорами за парканом сусіднього саду: її пустотливість, насмішкуватість, коричневе платтячко, круглий гребінець у волоссі, брудні ручки, сміх, дзвінкий крик – все було таке, що Митя думав про неї з ранку до вечора, сумував, навіть плакав, чогось невтоленно бажаючи від неї.