Митіна любов - Сторінка 8

Щось дико несподіване, безглузде і разом з тим таке, від чого по всьому тілу пробігала морозна млість, було вже наполовину зроблене. І вже якось по-іншому, ніж перше, стирчала перед ним з-за верхівок саду і виблискувала хрестом у передвечірньому сонці з дитинства знайома дзвіниця.

XX

Дівки за худорлявість звали Митю хортом, він був з тої породи людей з чорними, нібито постійно розширеними очима, у яких майже не ростуть навіть у зрілі роки ні вуса, ні борода, — кучерявиться тільки щось рідке і жорстке. Однак другого дня після розмови зі старостою він зранку поголився і одягнув жовту шовкову сорочку, що дивно і красиво освітила його виснажене і начебто натхненне лице.

Об одинадцятій він повільно, намагаючись надати собі вигляд людини, що нудьгує і знічев'я гуляє, пішов у сад.

Вийшов він з головного ганку, що обернений на північ. На півночі, над дахами каретного сараю і скотного двору і над тою частиною саду, з-за якої завжди дивилась дзвіниця, стояла аспідна каламуть. Та й усе було тьмяне, в повітрі парило і пахло з труби людської. Митя повернув за дім і попрямував до липової алеї, дивлячись на верховіття саду і на небо. З-під невизначених хмар, що набігали за садом, з південного сходу, віяло слабким гарячим вітром. Птахи не співали, навіть солов'ї мовчали. Одні бджоли беззвучно проносились крізь сад зі своїми здобутками.

Дівки, поправляючи вал, працювали знову біля ялинника, закривали у валу лазівки, що протоптала скотина, завалювали їх землею і приємно-вонючим гноєм, який час від часу підвозили робітники зі скотного двору через алею, — алея вся була всіяна вологими і блискучими шматками. Дівок було штук шість. Соньки вже не було, — її таки просватали, і тепер вона сиділа вдома, дещо готуючи до весілля. Було декілька зовсім ще нікудишніх дівчаток, була товста, миловидна Анютка, була Глашка, яка стала ніби ще суворіша і мужніша, — і Альонка. І Митя відразу побачив її серед дерев, відразу зрозумів, що це вона, хоч раніше ніколи не бачив її, і його, як блискавка, вразило, вдарило йому в очі несподівано і різко щось спільне, що було, — чи тільки примарилося йому, — в Альонці з Катею. Це було так дивно, що він навіть призупинився, на мить сторопів. Потім рішуче пішов прямо на неї, не зводячи з неї очей.

Вона була теж невелика, рухлива. Хоч прийшла вона на брудну роботу, вона була у гарненькій (білій з червоними крапинками) ситцевій кофті, підперезаній чорним лакованим поясом, в такій же спідниці, в рожевій шовковій хусточці, в червоних шерстяних панчохах і в чорних м'яких чунях, в яких (або, вірніше, у всій її маленькій легкій нозі) було знову ж таки щось Катине, тобто жіноче, змішане з чимось дитячим. І голівка у неї була невелика і темні очі стояли і сяяли майже так само, як у Каті. Коли Митя підходив, вона одна не працювала, немов би відчуваючи якусь свою особливість серед інших, стояла на валу, поставивши праву ногу на вила і розмовляючи зі старостою. Староста, обіпершись на руку, лежав під яблунею на своєму піджаку з порваною підкладкою і курив. Митя підійшов – він ввічливо посунувся на траву, даючи йому місце на піджаку.

— Сідайте, Митре Паличу, закуряйте, — сказав він дружньо і недбало.

Митя побіжно, спідтишка глянув на Альонку, — дуже гарно освітлювала її лице рожева хусточка, — сів і, опустивши очі, став закурювати ( він багато раз за зиму і весну кидав курити, тепер знову закурив). Альонка навіть не уклонилась йому, нібито і не помітила його. Староста продовжував їй щось говорити, чого Митя не розумів, не знаючи початку розмови. Вона сміялась, але якось так, ніби ні розум , ні серце її не приймали участі в цьому сміху. В кожну свою фразу староста зневажливо і глузливо вставляв похабні натяки. Вона відповідала йому легко і теж глузливо, даючи зрозуміти, що він у якихось своїх намірах на когось поводився безглуздо, занадто нахабно, а разом з тим і полохливо, боячись дружини.

— Ну, та тебе не перебрешеш, — сказав нарешті староста, припиняючи суперечку, нібито через її надокучливу даремність. – Ти краще іди посидь з нами. Панич хочуть тобі слово сказати.

Альонка повела очима кудись вбік, підіткнула на скронях темні колечка волосся і не рушила з місця.

— Іди, кажу, дурна! – сказав староста.

І подумавши мить, Альонка раптом легко зіскочила з валу, підбігла і сіла навприсядки в двох кроках від Миті, що лежав на піджаку, весело і зацікавлено дивлячись йому в обличчя темними розширеними очима. Потім засміялась і спитала:

— А правда, ви, паничу, з бабами не живете? Немов дячок якийсь?

— А ти звідки знаєш, що не живуть? – спитав староста.

— Та вже знаю, — сказала Альонка, сміючись. – Чула. Ні, вони не можуть. У них в Москві є, — раптом загравши очима, сказала вона.

— Підходящих для них немає, от і не живуть, — відповів староста. – Багато ти розумієш в їх справі!

— Як немає? – сказала Альонка, сміючись. – Скільки баб, дівок! Он Анютка, — чим погана? Анютко, іди сюди, діло є! – крикнула вона дзвінко.

Анютка, широка у спині, короткорука, озирнулась, — лице у неї було миловиде, посмішка добра і приємна, — щось крикнула у відповідь співучим голосом і запрацювала ще старанніше.

— Кажуть тобі, іди! – іще дзвінкіше повторила Альонка.

— Нічого мені ходити, не привчена я до цих справ, — проспівала Анютка радісно.

— Нам Анютка не потрібна, нам треба щось чистіше, благородніше, — повчально сказав староста. – Ми самі знаємо, кого нам треба.

І дуже виразно подивився на Альонку. Вона злегка збентежилась, ледь-ледь почервоніла.

— Ні, ні, ні, — відповіла вона, приховуючи посмішкою збентеження, — кращу за Анютку не знайдете. А не хочете Анютку, — Настьку, вона теж чисто ходить, у місті жила…

— Ну, досить, мовчи, — несподівано грубо сказав староста. – Займайся своїм ділом, побрехала, і досить. Мене і так пані лають, кажуть, вони в тебе дуже знахабніли…

Альонка скочила – і знову з незвичайною легкістю – взялася за вила. Та робітник, що вивалив у цей час останнього воза гною, крикнув: "Снідати!" — і, засмикавши віжками, жваво загримів вниз по алеї порожнім ящиком воза.

— Снідати, снідати! – на різні голоси закричали і дівки, кидаючи лопати й вила, перескакуючи через вал, зіскакуючи з нього, мигтячи голими ногами і різнобарвними панчохами і збігаючись під ялинник до своїх вузликів.

Староста скоса поглянув на Митю, підморгнув йому, бажаючи сказати, що діло йде, і, підіймаючись, начальницьки погодився:

— Ну, снідати так снідати…

Дівки, строкаті під темною стіною ялин, весело і як попало розсілись на траві, почали розв'язувати вузлики, діставати перепічки і розкладати їх на подоли спідниць поміж ногами, почали жувати, запиваючи з пляшок хто молоком, хто квасом і продовжуючи голосно і безладно говорити, регочучи на кожне слово і щохвилини поглядаючи на Митю цікавими і зухвалими очима. Альонка, нахилившись до Анютки, щось сказала їй на вухо, Анютка, не стримавши чарівної посмішки, з силою відштовхнула її (Альонка, давлячись сміхом, впала головою собі на коліна) і з удаваним обуренням крикнула на весь ялинник своїм співучим голосом:

— Дурна! Чому регочеш без діла? Яка радість?

— Ходімо від гріха, Митре Паличу, — сказав староста, — бачиш, як їх чорти розбирають!

XXI

Наступного дня в саду не працювали, було свято, неділя.

Вночі лив дощ, по даху мокро шуміло, сад час від часу блідо, але широко, казково осявався. На ранок, одначе, погода знову розгулялась, знову все стало просто і благополучно, і Митю розбудив веселий, сонячний передзвін.

Він не поспішаючи вмився, одягнувся, випив склянку чаю і пішов до обідні. "Мама вже пішли, — ласкаво дорікнула йому Параша, — а ви як татарин якийсь…"

До церкви можна було пройти або вигоном, вийшовши з воріт садиби і повернувши праворуч, або через сад, по головній алеї, а потім по дорозі між садом і током, ліворуч. Митя пішов через сад.

Все було вже зовсім по-літньому. Митя ішов по алеї прямо на сонце, що сухо виблискувало на току і в полі. І цей блиск і безнастанний дзвін, що якось дуже хороше і мирно зливався з ним і з усім цим сільським ранком, і те, що Митя вимився, зачесав своє мокре, глянцювате чорне волосся і одягнув студентський кашкет, все раптом здалося так добре, що Митю, який знову не спав усю ніч і знову пройшов уночі крізь безліч різноманітних думок і почуттів, раптом охопила надія на якусь щасливу розв'язку всіх його мук, на порятунок, звільнення від них. Дзвони грали і кликали, тік попереду гаряче виблискував, дятел, призупиняючись, піднімаючи чубчик, швидко біг угору по кривому стовбуру липи у її світло-зелену, сонячну верхівку, оксамитові чорно-червоні джмелі дбайливо заривалися в квіти на галявинах, на осонні, птахи заливалися по всьому саду солодко і безтурботно… Все було, як бувало багато, багато разів у дитинстві, в отроцтві, і так чітко згадався весь чудовий, безтурботний минулий час, що раптом з'явилася впевненість, що бог милостивий, що, напевне, можна прожити на світі і без Каті.

"Справді, поїду до Мещерських", — подумав раптом Митя.

Та тут він підвів очі – і в двадцяти кроках від себе побачив Альонку, що саме в цю мить проходила повз ворота. Вона знову була в шовковій рожевій хустинці, в голубій ошатній сукні з оборками, в нових черевичках з підківками. Вона, крутячи задом, швидко йшла, не бачачи його, і він поривчасто подався вбік, за дерева.

Давши їй зникнути, він, з тремтячим серцем, поспіхом пішов назад до будинку. Він раптом зрозумів, що пішов до церкви з таємною метою побачити її, і те, що бачити її в церкві не можна, не потрібно.

XXII

Під час обіду посланець зі станції привіз телеграму – Аня і Костя сповіщали, що будуть завтра ввечері. Митя поставився до цього цілком байдуже.

Після обіду він навзнак лежав на плетеному дивані на балконі, заплющивши очі, відчуваючи гаряче сонце, що доходило до балкону, слухаючи літнє дзижчання мух. Серце тремтіло, в голові стояло нерозв'язане питання: а як же далі діло з Альонкою? Коли ж воно вирішиться остаточно? Чому староста не спитав її вчора прямо: чи згодна вона, і, якщо так, то де і коли? А поруч з цим мучило інше: треба чи ні порушувати своє тверде рішення не їздити більше на пошту? Чи не з'їздити нині ще раз, останній? Нове і безглузде знущання над власним самолюбством? Нове і безглузде катування себе жалюгідною надією? Але що може тепер додати ця поїздка (по-суті, проста прогулянка) до його катувань? Хіба тепер не зовсім очевидно, що там, у Москві, для нього все і навіки закінчене? Що йому взагалі тепер робити?

— Паничу! – пролунав раптом тихий голос біля балкона.