Міжзоряний мандрівник - Сторінка 15

Легко, надзвичайно легко вбити дужу людину, що живе й дихає, такою грубою зброєю, як шматок криці. Люди подібні до крабів з м’якою шкіркою, вони такі самі ніжні, тендітні й безборонні.

Але вернімося до тієї місячної ночі на галявині. Після мого удару настала помітна пауза, Фортіні впав не зразу. І я не зразу витяг свою шпагу. Цілу секунду ми стояли непорушно: я — широко розставивши ноги, напружено нахилившись уперед і горизонтально витягши руку, а Фортіні — широко розкривши блискучі очі й завмерши зі шпагою так далеко простягненою вперед повз мене, що рука з держаком торкалася моїх грудей із лівого боку.

Цілу секунду стояли ми так, ніби дві статуї, і можу заприсягтися, що наші свідки не одразу навіть добрали, що скоїлося. Потім Фортіні хапнув ротом повітря й злегка закашлявся. Його напружена постава послабла, рука з держаком біля моїх грудей затремтіла й безпорадно обвисла, а шпага вперлася в землю. Паскіні й Гонкур підбігли до нього, і він упав їм на руки. Але витягти шпагу виявилося куди важче, ніж устромити. М’ясо чіплялося за неї й не хотіло випускати. Повірте мені, треба було чимало фізичної сили, щоб витягти її.

Коли я шарпонув шпагу, біль вернув Фортіні до життя. Він відштовхнув приятелів, випростався, підняв шпагу й став у позу. Я також став, дивуючись, як можна прошити його наскрізь на рівні серця й не зачепити жодного важливого життєвого органу. Та враз, перше ніж приятелі встигли підхопити Фортіні, ноги у нього підломилися, і він важко впав на траву. Коли його перевернули на спину, він був уже мертвий. Права рука судомно стискала шпагу, а лице в місячному світлі було як у примари.

Так, справді на диво легко вбити людину.

Ми вклонилися його приятелям і зібрались були йти, коли Фелікс Паскіні затримав мене.

— Вибачте, але відкладімо це на завтра, — сказав я.

— Тільки на ступінь відійти вбік, — наполягав він, — там ще суха трава.

— Дозвольте мені замість вас покропити її, Сен-Море, — втрутився Лонфранк, палаючи бажанням зітнутися з італійцем.

Я похитав головою.

— Паскіні належить мені,— сказав я, — він буде завтра перший.

— А хіба є ще хтось? — спитав Лонфранк.

— Спитайте де Гонкура, — усміхнувсь я. — Я певен, що він уже має намір виявити своє бажання стати третім.

Почувши це, де Гонкур розгублено кивнув. Лонфранк глянув на нього запитливо, і він ще раз кивнув головою.

— А за ним, без сумніву, з’явиться й півник.

І таки справді, тієї хвилини з’явився рудий Гі де Вілардуен і попрямував до нас освітленою місяцем галявиною.

— Ну, то хоч цей принаймні буде мій, — мало не благав мене Лонфранк, так йому кортіло помірятися з кимось силою.

— Про це ви самі з ним домовляйтеся, — засміявсь я і повернувся до Паскіні.— Отже, завтра. Призначайте, коли й де мені на вас чекати.

— Трава чудова, — не здавався той, — місце також чудове, і я хочу, щоб ви цього ж таки вечора пішли слідом за Фортіні.

— Було б краще, якби за ним пішов його приятель, — підшкильнув я, — а тепер вибачте, мені треба йти.

Паскіні заступив мені дорогу.

— Чи ви, чи я, але нехай це буде сьогодні,— сказав він.

Тепер уже й до нього в мене спалахнула лють.

— Ви добре служите своєму панові,— поглузував я.

— Я служу тільки своїм розвагам. Пана в мене нема,

— Даруйте, коли я дозволю собі сказати вам правду, — промовив я.

— Яку? — спитав він увічливо.

— Що ви брехун, Паскіні.

Вій як стій обернувся до Лонфранка й Боемонда:

— Ви чули? Тепер самі бачите, що я маю на нього право?

Вони нерішуче глянули на мене, бажаючи знати мої наміри, але Паскіні не хотів чекати.

— Коли ви маєте ще якісь сумніви, — поспішився він додати, — дозвольте мені їх знищити… Отак.

І він плюнув мені під ноги. Я вже більше не годен був стриматися. В мені піднялася сліпа лють, як я її називаю, — раптове непереможне бажання вбивати й нищити. Я забув, що Філіпа чекає на мене у великій залі, і пам’ятав тільки про образу, про нецеремонне втручання сивого діда в мої справи, про священикову місію й зухвальство Фортіні, про нахабного Вілардуена, а тепер оцього Паскіні, що заступив мені дорогу й плюнув під ноги. Очі мені палали, у голові стояв червоний туман. Я дивився на тих негідників, як на шкідливий бур’ян, що його треба прибрати з дороги, згладити зі світу. Як спійманий лев, оскаженівши, кидається в сітці, так я ладен був кинутись на тих гадів. Вони мене оточили. Я потрапив до пастки, і єдиний вихід з неї — понищити їх, труснути об землю й розтоптати.

— Чудово, — сказав я якомога спокійніше, бо моє тіло аж здригалося з насилу стримуваної люті,— ви перший, Паскіні, потім Гопкур, а тоді Вілардуен.

Вони, кожен по черзі, кивали головою, що згодні, і ми з Паскіні вже хотіли були відійти вбік, коли Анрі Боемонд спинив нас.

— Ви поспішаєте, а їх троє й нас троє,— сказав він мені.— Тож чому б нам не полагодити цієї справи, узявшись до неї всім трьом воднораз?

— Так, так, — палко втрутився Лонфранк. — Ви, Бое-монде, беріть де Гонкура, а Вілардуен лишиться мені.

Але я спинив рукою своїх добрих приятелів.

— Вони тут з наказу, — пояснив я. — І так дуже розпалилися, що я теж пройнявся таким самим бажанням. Тим-то я їх нікому не віддам.

Я завважив, як Паскіні дратувався, що я його затримую розмовою, і вирішив ще трохи його подражнити.

— З вами, Паскіні, я довго не морочитимусь, — сказав я. — Не хочу, щоб Фортіні довго на вас чекав. Вас, де Гонкуре, я покараю по заслузі, не треба було лізти в таку лиху компанію. Ви погладшали і вам важко дихати. Отже, я не буду квапитись, аж доки ваше сало не розтопиться, а легені не засопуть, як дірявий міх. А щодо вас, Вілардуене, то я ще не вирішив, як з вами повестися.

Потім я вклонився Паскіні, і ми почали битися. О, я поклав собі бути цієї ночі справжнім чортом! "Швидко й блискуче" — саме так я битимуся! Не заважало мені й облудне місячне світло. Я доконаю Паскіні так само, як і Фортіні, якщо він не забариться з раптовим наскоком, а коли ні, то вдамся сам до цього способу.

Паскіні, хоч мені пощастило розлютити його, був обережний. Проте я примусив його прийняти швидкий темп, і в місячному світлі, не так звіряючись на очі, як на чуття, ми не переставали схрещувати шпаги.

Минула тільки хвилина, як я вже вдався до хитрощів: прикинувся, ніби послизнувся на траві, і, зараз же поправившись, удав, наче вже не відчуваю доторку шпаги Паскіні. Він на пробу наскочив на мене, і я знову схитрував, відбивши його удар непотрібним широким ударом, зовсім себе не захищаючи. Я кинув йому принаду, і він спіймався на гачок. Паскіні метнувся, щоб використати мою мимовільну необачність. Його удар був певний, прямий, він у нього вклав усю свою силу і всю вагу тіла. Але ж я лише вдавав і був готовий до його удару! Моя шпага ледь торкнулася його шпаги, я повернув руку вбік, якраз до міри, й відхилив його зброю. Трошечки, може, на який цаль, та й годі,— але вістря шнаги прошило тільки фалду мого атласного камзола. Під час удару Паскіні, природно, нахилився вперед, і я простромив його з правого боку на рівня серця. Моя витягнена рука не здригнулась, вона була тверда й непохитна, мов та криця, яку рука тримала, а за нею таке саме напружене було й усе моє тіло.

Отже, я прохромив Паскіні з правого боку на рівні серця, одначе не наскрізь. Шпага вдарилася в ребро (вбивство людини— це ж чисто різницька робота!) з такою силою, що Паскіні перекинувся й упав боком на землю. Коли він ще падав, я, смикнувши, витяг з нього зброю.

Де Гонкур кинувся до нього, але Паскіні спинив його, показуючи рукою на мене. Помер Паскіні не так швидко, як Фортіні. Він ще кашляв і плював; Вілардуен допоміг йому підвестися й спертися на лікоть, і він, поклавши голову на руку, знову став кашляти й плювати.

— Щасливої дороги, Паскіні! — засміявся я, ще й досі опанований сліпою люттю. — Не гайтеся, трава під вами змокріє, і коли ви не поквапитесь, то можете смертельно застудитися.

Я вже хотів був заходитися з де Гонкуром, та Боемонд запротестував, що мені треба спочити.

— Ні, я ще навіть не зогрівся як слід, — відповів я і, звернувшись до де Гонкура, додав — Ну, тепер ви в мене потанцюєте й посопете!

Де Гонкур бився без захоплення. Видно було, що він тільки виконує наказ. Його способи були старі, як у кожної вже трохи літньої людини, але шпагою він орудував непогано. Він був спокійний, рішучий і впертий. Але йому бракувало жвавості, а до того його ще й гнітила свідомість неминучої поразки. Гадаю, що разів з двадцять я міг порішити його, вдаючись до свого способу — "швидко й блискуче", — одначе я навмисне зволікав. Я казав, що того вечора в мене вселився біс. Спочатку я хотів добре виснажити супротивника. Я примусив його повернутися до місяця, і йому важко було стежити за мною, бо сам я стояв у власній тіні. Так я мучив його, аж доки він почав сопти, як я й обіцяв йому, а Паскіні, спершись головою на руку, дивився на нас і все кашляв та плював.

— Тепер, де Гонкуре, вам край, — сказав я нарешті.— Ви в моїх руках, і я разів із кільканадцять міг упоратися з вами. Приготуйтесь і тримайтеся, бо тепер я вже хочу вас прошити.

Кажучи це, я перейшов лише з кварти на терцію, і поки він одчайдушно боронився від моїх ударів, знову перейшов на кварту і, використавши момент, коли він був незахищений, простромив його наскрізь на рівні серця. Побачивши такий кінець нашого двобою, Паскіні мовби перестав чіплятися за життя. Він заховав лице в траву, здригнувся кілька разів і застиг.

— Цієї ночі у вашого володаря на четверо наймитів буде менше, — промовив я до Вілардуена, перш ніж почати з ним двобій.

І що це був за герць! Хлопчина просто був смішний. Важко навіть уявити собі, в якій сільській школі його вчили фехтувати. Він був зовсім мужлай. "Коротка й нескладна справа", — вирішив я, дивлячись, як з пересади йому наїжувалася кожна руда волосинка на голові і як він божевільно наскакував на мене.

Та леле! Це його мужлайство й призвело мене до загибелі! Кілька хвилин я грався з ним і кепкував з нього, що він такий незграбний мужлай, а він так осатанів, що забув і ту мізерію, яку знав про фехтування. Він розмахнувся шпагою, ніби важкою сокирою, і, свиснувши нею в повітрі, ляснув мене в тім’я. Я сторопів. Це ж було чистісіньке безглуздя! Вілардуен стояв переді мною безборонний, і я міг би враз прошити його.