Міжзоряний мандрівник - Сторінка 2

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він іде лаятися, що в мене й досі горить лампа. Наче лайка того, хто житиме далі, щось важить для засудженого на страту!

РОЗДІЛ II

Я — Дерел Стендінг. Незабаром мене виведуть звідси й повісять. Але доти я ще встигну написати те, що хочу оповісти на цих сторінках про інші часи і інші місця.

Після присуду мене відправили до Сан-Квентінської в’язниці доживати решту днів мого "природного життя". Виявилося, що я невиправний. Невиправний — це жахлива людська істота, принаймні з погляду тюремної психології. Я став невиправний, бо ненавиджу марну витрату сили, а моя в’язниця, як і всі в’язниці на світі, була скандальним і образливим прикладом такої витрати. Мене призначили в джутову майстерню. Тут марнотратство праці доходило просто до злочину. Мене це дратувало, я не міг на таке дивитися байдуже. Бо й справді моїм фахом було усувати даремну витрату сили. Ще до того, як почали застосовувати пару й парові машини, щонайменше три тисячі років тому, мене гноїли у в’язниці стародавнього Вавілону, і повірте мені, я кажу вам щиру правду, — в тій в’язниці ми працювали на ручних верстатах далеко продуктивніше, аніж в’язні в майстернях Сан-Квентіну на парових машинах.

Мені була гидка ця злочинно марна витрата сил. Я обурювався. Намагався показати своїм тюремникам десятків зо два продуктивніших способів. Вони склали рапорта, й мене вкинули в карцер і позбавили світла та їжі. Вийшовши звідти, я спробував був пристосуватись до хаотичної й непродуктивної роботи в майстерні. Але знов обурився. І знову карцер, та ще пекельна сорочка. Дурні тюремники глузували з мене, знущалися й били більше, ніж інших в’язнів. Їм якраз вистачало розуму збагнути, що я відрізняюся від них і не такий дурний, як вони.

Я витерпів два роки такого безглуздого переслідування. Який то жах бути зв’язаним і відданим на поталу щурам. Цими щурами були мої брутальні тюремники. Вони точили мій розум, гризли найтонші нерви мого тіла й моєї свідомості. Колись давно я відважно боровся, але в теперішньому моєму житті я вже не був вояком. Я був фермер, агроном, прив’язаний до своєї кафедри професор, раб лабораторії; я цікавився тільки грунтами та збільшенням їхньої продуктивності.

Я бився на Філіппінах, бо цього вимагала традиція: Стендінги повинні воювати. Але в мене не виявилось відповідного хисту. Надто безглуздо було вганяти свинцеві кулі в тіла маленьких темношкірих людей. Кумедно було дивитись, як наука ганьбить свої здобутки та розум своїх винахідників задля такої мети.

Як я вже казав, тільки скоряючись традиції Стендінгів, я пішов на війну й переконався, що не здатен воювати. Переконалися й мої начальники, бо призначили мене писарем квартирмейстера. Отак цілу іспано-американську війну я провоював писарем коло столу.

Отже даремна витрата сил у майстернях доводила мене до сказу не як колишнього вояка, а саме як мислителя; за це й переслідували мене тюремники, за це й зарахували до невиправних. Мій розум працював, і мене карали за його працю. Моя невиправність мала такий розголос, що начальник в’язниці Есертен викликав мене до себе в канцелярію і почав умовляти. Я сказав йому:

— Це ж безглуздя, шановний начальнику, гадати, ніби ваші тюремники, ці щури-гнобителі, можуть вибити з мого мозку те, що для мене ясне й певне. Вся організація цієї в’язниці безглузда! Ви — політик. Ви вмієте плести політичні інтриги з гультяями, що сидять по сан-франціських шинках, та здобувати негідникам тепленькі місця, такі, як оце ви посіли. Та ви не годні сплести доброго джута. Ваші майстерні на п’ятдесят років відстали.

Чи варто переказувати цю тираду? Бо то справді була тільки тирада. Я показав йому, що він дурний, а він з цього переконався, що мене годі виправити.

Дайте собаці погану назву, то… ви ж знаєте приказку. Отже, начальник в’язниці Есертен остаточно закріпив за мною назву невиправного. Не раз провини інших в’язнів звалювали на мене, і я приймав за них кару; мене кидано в карцер, на хліб і воду, або підвішувано за великі пальці так, щоб ногами я тільки ледь торкався підлоги, на довгі години, що видавались мені довшими, ніж кожне з колишніх моїх життів.

Розумні люди бувають жорстокі. А дурні люди — жорстокі до нестями. Всі тюремники, від начальника й до останнього наглядача, були тупі потвори. Послухайте, що вони зі мною зробили. У тюрмі був один в’язень-поет — справжній виродок з безвільним підборіддям і широким чолом. Він потрапив сюди за фальшування грошей. Він був боягуз! Донощик! Стукач! Трохи загострі слова, як професора агрономії, але той професор навчиться ще й не таких слів, якщо замурувати його в тюрму на все життя!

Поета-фальшівника звати було Сесіль Вінвуд. Суджено його не вперше, але тому, що він скавучав, як нікчемне цуценя, останнього разу його засудили тільки на сім років. Добра поведінка могла скоротити йому й цей термін. Мене засудили на все життя. Проте цей плюгавий виродок, щоб вигадати собі кілька нікчемних років волі, домудрувався додати чималу частку вічності до мого й так довічного ув’язнення.

Я оповім по черзі, як розвивалися події, хоч сам лише згодом довідався про них. Цей Сесіль Вінвуд, щоб запобігти ласки старшого наглядача, а відтак і начальника тюрми, департаменту помилувань і самого губернатора Каліфорнії, вигадав, ніби в’язні задумали втечу. Тепер запам’ятайте собі три речі: 1) Сесіля Вінвуда ненавиділи його товариші-арештанти. Жоден з них не побився б з ним у заклад навіть на унцію тютюну у ловах блощиць, що було найулюбленішою розвагою серед в’язнів; 2) я був собакою з поганою назвою; 3) для того, що Сесіль Вінвуд задумав, йому потрібні були собаки з поганими назвами, довічно ув’язнені, запеклі й невиправні.

Але довічно ув’язнені також його ненавиділи, і коли він прийшов до них із своїм планом масової втечі з тюрми, вони зареготали йому в вічі й відвернулись, вилаявши його, бо знали, що він стукач. Та кінець кінцем він таки пошив їх у дурні, цих сорок чоловік, найрозумніших і найхитріших з усіх в’язнів. Він приходив до них раз у раз, торочив про те, як багато може зробити, маючи довіру в канцелярії тюрми і дозвіл брати ліки з в'язничної аптеки.

— Доведи, — сказав йому горянин Віл Годж, прозваний Довгалем, довічно ув’язнений за пограбування поїзда. У в’язниці він палав одним бажанням, одною думкою — будь-що видертися звідси й убити свого співучасника за те, що той усю вину склав на нього.

Сесіль Вінвуд погодився. Він заявив, що тієї ночі, на яку буде призначена втеча, він зможе приспати вартових.

— Чого варте твоє базікання! — зауважив на це Довгаль Біл. — Нам треба доказів. Дай сю ніч снотворного котромусь із вартових. Хоч би й Барномові. Він — сволота. Вчора побив цього недоумкуватого китаягу, хоч і не був черговий. Він чергує сьогодні вночі. Дай йому снотворного, нехай його виженуть. А як тобі це вдасться, тоді поговоримо.

Усе це розповів мені Довгаль Біл згодом, коли ми сиділи в карцері. Сесіль Вінвуд не пристав на його вимогу, мовляв, йому потрібен час, щоб роздобути в аптеці снотворне. В’язні погодились чекати, і за тиждень він заявив, що все готове. Сорок загартованих людей, засуджених на довічне ув’язнення, стали дожидатися, коли Барном засне на чергуванні. І він справді заснув. У такому стані його застали й звільнили зі служби.

Певна річ, це переконало довічноув’язнених. Залишилося ще привернути до себе старшого наглядача. Сесіль Вінвуд щодня доповідав йому, як іде підготовка до втечі, геть усе до найменших подробиць вигадуючи.

Старший наглядач також вимагав доказів, і Вінвуд подав їх. Докладно я дізнався про це тільки через рік, так повільно розкриваються таємниці тюремних інтриг.

Вінвуд заявив, ніби сорок чоловік, які цілком йому довіряють, готуючись до втечі, здобули у в’язниці таку силу, що підкуплені вартові вже доставляють їм автоматичні револьвери.

— Доведи! — мабуть, зажадав старший наглядач.

І поет-фальшівник довів! Тюремна пекарня працювала й уночі. Один в’язень, пекар з нічної зміни, був стукач, і Вінвуд знав про це.

— Цієї ночі,— сказав Вінвуд старшому наглядачеві,— Самерфейс принесе дванадцять автоматичних револьверів 44-го калібру, а як знову чергуватиме, то принесе набої. Револьвери він передасть мені в пекарні. У вас там є добрий шпиг — він завтра усе вам доповість.

Цей Самерфейс, наглядач, був родом селянин з округи Гамболт, дужий, добродушний простак, він був не від того, щоб чесно заробити який долар, потайки приносячи в’язням тютюн. Тієї ночі, повернувшись із Сан-Франціско, він приніс із собою п’ятнадцять фунтів добрячого тютюну. Він і раніше його приносив і завжди передавав Сесілю Вінвудові. Так і цього разу, нічого не підозрюючи, він передав йому в пекарні пакунок. У тому великому, загорнутому в папір пакунку був тільки невинний тютюн. Пекар-стукач із свого сховку бачив, як Вінвуд узяв той пакунок, і другого ранку доповів про це старшому наглядачеві.

Тим часом занадто жвава фантазія поета-фальшівника не знала стриму, і за цей його гріх я заплатив п’ятирічною ізоляцією і потрапив у самотинну камеру, де оце пишу. Тоді я ні про що не знав. Я нічогісінько не знав навіть про план масової втечі з в’язниці, що в нього Вінвуд утягнув сорок чоловік. Не тільки я, але й вони нічого не знали. Їм і на думку не опадало, що він провокує їх, а старший наглядач також не знав, що його обдурено. Найбезневинніший з усіх був Самерфейс. На своєму сумлінні він мав хіба лише те, що потайки приносив в’язням тютюн.

Але вернімось до цієї безглуздої, небезпечної і мелодраматичної Вінвудової вигадки. Уранці, зустрівшись із старшим наглядачем, він тріумфував. Уява його зірвалася з припони.

— Ну що ж, — почав тюремник, — пакунок передано так, як ти сказав.

— І цього вистачило б, щоб висадити в повітря пів тюрми, — заявив Вінвуд.

— Чого вистачило б? — перепитав старший наглядач.

— Динаміту й детонаторів, — плів далі цей дурень, — Тридцять п’ять фунтів усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс віддавав пакунок мені.

Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на місці, і я цілком його розумію. Лишень подумати — тридцять п’ять фунтів динаміту в тюрмі!

Кажуть, що капітан Джемі,— так прозвали старшого наглядача, — сів і схопився руками за голову.

— Де ж той динаміт? — скрикнув він. — Мені його треба.