Моє власне місто - Сторінка 2

Ось він.

Собака. У нього довга шерсть. Чорна. Вигляд задумливий і покірний. Він дивно схожий на Спартака, пуделя, що жив у мене років п'ятнадцять тому. Такі самі незграбні лапи, та сама хода, точнісінько така морда, сумирна й волохата.

Схожий? Мало сказати схожий. Це він, Спартак, власною особою, живий символ тієї пори, що тепер здається щасливою.

Він біжить мені назустріч, дивиться на мене пильним і важким поглядом — так дивляться собаки, які чимось стривожені і мають за що вам дорікати. От-от, як тільки він мене побачить, враз стрибне мені на груди і радісно заскавучить.

Та коли пес опиняється за два кроки від мене і я простягаю руку, щоб погладити його, він відскакує вбік, чужий, ворожий, і тікає.

— Спартак! — гукаю я. — Спартак!

Пес не відповідає, не зупиняється, навіть не повертає до мене голови.

Я бачу, як він, схожий на чорну овечку, все меншає і меншає в зеленкуватих відблисках ліхтарів.

— Спартак! — гукаю ще раз.

Нікого. Тюп, тюп, тюп...

ВСЕСВІТ. — 1978. — № 2.

ПАХЛЬОВСЬКА Оксана, переклад з італійської, 1978.