Мобі Дік - Сторінка 100

І все це зливається з вашим найпотаємнішим настроєм, так що ява й фантазія, стрівшись на півдорозі, проникають одна в одну й утворюють неподільну цілість.

І це мирне, лагідне оточення не могло, бодай ненадовго, не вплинути заспокійливо і на Ахава. Та коли ці таємні золоті ключі, здавалось, відкривали в ньому його власні золоті скарби, досить було йому дихнути на них, як виявлялося, що це-тільки позолота.

О трав’янисті галяви! О безкраї вічновесняні простори душі! На вас — хоча й давно випалених безжальною посухою земного життя, — на вас іще можуть розкошувати люди, як молоді коні, що качаються вранці по свіжій конюшині, і хоч якусь коротку летючу мить відчувати прохолодну росу життя, що не знає смерті. Дай боже, щоб ці благословенні затишшя тривали довше. Але заплутані, переплутані нитки життя тчуться, як основа й піткання: затишшя перехрещуються бурями, і на кожен штиль припадає шторм. У цьому житті не буває неухильного поступу без відступів: ми йдемо вперед не усталеними етапами, щоб зупинитись після останнього; ми йдемо через несвідомий чар дитинства, бездумну віру хлоп’ячого віку, сумніви юності (це доля всіх), потім через скептицизм, через невіру і, врешті, перепочиваємо в задумі змужніння, зіпертій на Обумовленість. Та, пройшовши цей шлях, починаемо його спочатку — і знов стаємо дітьми, хлопчаками, юнаками, мужами, рицарями Обумовленості… і так довіку. Де ж остання гавань, де той причал, від якого ми вже не віддамо кінців? У якому блаженному ефірі плине світ, що вже не стомить найпотомленіших? Де заховався батько підкидька? Наші душі — наче ті сироти, чиї невінчані матері померли в пологах: таємниця нашого походження лежить у їхніх могилах, і туди нам треба проникнути, щоб розкрити її.

Того ж таки дня, вдивляючись із свого човна в те саме, злотисте море, в його глибінь, Старбак прошепотів:

— О краса, незглибиміша від тієї, що може побачити закоханий в очах своєї юної нареченої!.. Не кажи мені про твоїх зубатих акул, про твої розбійницькі, людожерські звичаї. Хай віра витіснить дійсність, хай уява витіснить пам’ять; ось я дивлюся в бездонний глиб — і вірю.

А Стаб, схожий на рибу в перлистій лусці, аж скинувся у тому самому золотому світлі:

— Я Стаб, а Стаб скуштував уже всякого. Але тут Стаб присягається, що завжди був веселий!

115

"ПЕКВОД" ЗУСТРІЧАЄ "ПАРУБКА"

Веселі були й ті голоси та образи, що їх приніс нам вітер за кілька тижнів по тому, як викувано Ахавів гарпун.

Ми зустріли "Парубка" — нентакітське судно. На ньому щойно забили чіп у останнє барило з лоєм і пригвинтили ляду над розпертим барилами трюмом, а нині "Парубок", по-святковому чепурно прибраний, радісно, хоча й трошки хвальковито пропливав поміж негусто розсіяними по угіддю суднами, збираючись лягти на курс додому.

У трьох марсових на його щоглах маяли на капелюхах довгі, вузенькі червоні стрічки; за кормою був підвішений дном догори вельбот, на бушприті висіла довжелезна нижня щелепа останнього впольованого кита. На всіх снастях красувались розмаїті вимпели, прапорці, емблеми. На обведеному поруччям салінгу кожної щогли було з обох боків принайтовлено по барильцю спермацету, а вище, на салінгах стеньги, теж видно було маленькі анкерки цієї коштовної рідини; а на самому клотику грот-щогли прибито мідний ліхтар.

Як ми дізналися потім, "Парубка" спіткала невидана удача, тим більш дивовижна, що в тих самих водах багато інших суден цілі місяці крейсували, не добувши жодного кита. "Парубок" не тільки роздавав зустрічним суднам повні бочки солонини та сухарів, щоб звільнити місце для куди коштовнішого спермацету, а й вимінював у них порожні барила, і тепер ті барила, понаповнювані, стояли й на палубі, і в каютах капітана та його помічників. Навіть стіл з кают-компанії покололи на розпал, і капітан з помічниками та гарпунники обідали на широкому днищі барила з лоєм, прикрученого до підлоги посеред каюти. В кубрику матроси прошпаклювали й просмолили свої скрині й теж наповнили їх спермацетом; додавали жартома, ніби кухар налив спермацету в найбільший казан і закрив його накривкою, а стюард заткнув носик у запасного кавника і теж наповнив його; ніби гарпунники познімали гарпуни з держалн і налили спермацету в чашечки; що на судні було наповнене спермацетом геть усе, крім кишень у капітанових штанях, та й ті капітан зоставив порожніми лише для того, щоб мати змогу застромити в них руки на знак цілковитого задоволення.

Коли цей радісний удачливий корабель підпливав до похмурого "Пеквода", з його бака до нас долинув дикий гуркіт якихось велетенських барабанів. А коли "Парубок" підплив ще ближче, ми побачили, що вся команда обступила здоровезні салотопні казани, затягнені зверху схожою на пергамент сирицею з шлунка чорного кита, і стиснутими кулаками гатила по тій барабанній шкірі, а вона відлунювала громом. На шкафуті помічники капітана та гарпунники витанцьовували зі смаглявими дівчатами-полінезійками, що повтікали за ними з дому, а диригували тією хвацькою джигою три лонг-айлендські негри, що стояли в розцяцькованому човні, міцно підвішеному вгорі між грот— та фок-щоглою, і вимахували блискучими смичками з китової кістки. Тим часом кілька членів екіпажу товпились, розбираючи мурування салотопні, з якої вийняли казани. Можна було подумати, ніби вони руйнують прокляту Бастілію, — з таким несамовитим криком жбурляли вони в море непотрібну тепер цеглу й вапно.

А на підвищеному юті корабля гордо, як владар, стояв капітан і споглядав усю ту буйно-веселу сцену, наче вона розігрувалася тільки задля його розваги.

Ахав також стояв на своєму юті, скуйовджений, чорний, уперто-похмурий, і коли перетиналися шляхи тих двох суден, що на одному з них панувала радість із приводу минулих подій, а на другому — всі грізні передвістя подій майбутніх, обидва капітани ніби втілювали в своїх постатях разючу протилежність обох тих картин.

— Гайда до нас, гайда до нас! — загукав веселий капітан "Парубка", високо піднімаючи келих і пляшку.

— Ти бачив Білого Кита? — прохрипів у відповідь Ахав.

— Ні, тільки чув про нього, але я не вірю в нього анітрохи, — добродушно відповів капітан "Парубка". — Гайда до нас!

— Щось ти з біса розвеселився. Пливи собі. Втратив когось із команди?

— Ет, не варто згадки: двох тубільців-остров’ян. Та пливи до нас, старий, прошу ласкаво! Я хутко зітру оту хмару з твого чола. Пливи до нас, чуєш? Бач, як у нас весело: повні трюми і курс додому!

— Які панібратські бувають дурні, просто диво, — буркнув Ахав собі під ніс, тоді відповів гучніше: — Кажеш, у тебе повні трюми й ти пливеш додому? Ну, то вважай, що в мене трюми порожні, і я пливу з дому. Отож простуй своєю дорогою, а я попростую своєю. Гей, на баку! Піднімайте всі вітрила! Крутіше проти вітру!

І два кораблі розійшлись: один весело поплив за вітром, другий уперто посунув напереріз вітрові. Команда "Пеквода" проводжала "Парубка" замисленими поглядами, а захоплені буйними веселощами моряки "Парубка" навіть не помічали того. І коли сам Ахав, зіпершись на гакаборт і дивлячись услід "Парубкові", що малів удалині, вийняв з кишені маленьку пляшечку з піском та став позирати то на пляшечку, то на чужий корабель, здавалося, наче він поєднує між собою два далекі спомини, бо пляшечка була наповнена землею рідного Нентакіту.

116

АГОНІЯ КИТА

Нерідко в цьому житті, коли зі сприятливого боку повз нас пропливають улюбленці фортуни, наші вітрила, доти безсило обвислі, підхоплюють трохи вітру, і ми зраділо бачимо, як вони надимаються. Так начебто сталось і з "Пекводом". На другий день після зустрічі з "Парубком" ми побачили китів і вбили чотирьох; одного — сам Ахав.

День уже хилився до вечора, і коли скінчився бій, що зачервонив хвилі, і кит, і сонце тихо згасали в прекрасному надвечірньому морі й на прекрасному надвечірньому небі, — в рожевому повітрі розлився такий чар і така тужливість, такий тихий молитовний дух сплітав у ньому вінки, що здавалося, наче з глибини зелених монастирських долин далеких Філіппінів повіяв іспанський бриз і, з примхи обернувшись моряком, вирушив у море з вантажем тих вечірніх хоралів.

Знову притихлий, але від того ще похмуріший, Ахав відплив трохи далі від кита і з нерухомого човна пильно спостерігав його агонію. Бо це дуже дивне видовище — всі кашалоти, конаючи, неодмінно повертаються головою до сонця і так випускають останній віддих, — це дивне видовище в такий тихий вечір чомусь наповнило Ахава не знаним йому досі почуттям чуда.

"Усе повертається й повертається до нього — так повільно, але невтримно, останніми передсмертними зусиллями з мольбою й шанобою повертає до нього чоло… Ніби теж поклоняється вогневі цей цайвідданіший, наймогутніший, найвельможніший васал сонця!.. Ох, чому це мої занадто співчутливі очі мали побачити таке занадто зворушливе видовище! Глянь! І тут, у самотині безкраїх вод, далеко від усього гамору людського щастя й недолі, в цьому спокійному й байдужому океані, де немає скель для пам’ятних скрижалей, де з незапам’ятних китайських віків котяться й котяться буруни, німі й глухі, як ті зорі, що сяють над незнаними витоками Нігеру, — і тут життя вмирає, звернене до сонця й сповнене віри… Та погляньте! Тільки-но він сконав, як смерть уже відвертає трупа геть, спрямовує в інший бік.

О ти, темна індуська половино природи, ти, що з потонулих кісток спорудила собі свій осібний трон десь у самому серці оцих пустельних вод! Ти безбожна, о царице, і занадто правдиво промовляєш до мене про тайфуни-всенищителі та про похоронні штилі, що настають після них. І оцей твій кит не без науки для мене в останню перед сконом мить повернув голову до сонця, а тоді відвернув її.

О, тричі окуте обручами й тричі проковане стегно сили! О веселковий струменю, що злітаєш високо вгору! Марні всі поривання, марні всі злети! Марно, о ките, просив ти ласки в отого життєдайного сонця: воно тільки пробуджує життя, але не вертає його. І все ж ти, темніша половино, вколисуєш мене гордішою, хоч і похмурішою вірою. Вся твоя безіменна, незглибима гуща пливе тут піді мною, і я гойдаюсь на віддихах колись живих істот, що були повітрям, але загусли у воду.

Слава ж тобі, слава навіки, о море, в чиєму вічному колиханні знаходять єдиний спочинок дикі птахи.