Мобі Дік - Сторінка 106

Містере Стаб, містере Фласк, ходімо на ніс.

— Пішов сердитий. Усе разом він може стерпіти, але подробиці — над його силу. Та й мені це діло не до вподоби. Я зробив ногу для капітана Ахава, і він носить її, як годиться джентльменові; а як зробив шкатулочку для Квіквега, то цей не хоче стромляти в неї голову. Стільки морочився з тією труною — і все намарне? Тепер наказують переробити її на рятувальний буй. Це ж однаково, що стару одежину лицювати. Або шкіру вивертати наверх м’ясом. Не люблю я такого партацтва, не до вподоби воно мені. Не по моїй гідності. Не для цього я тут. Нехай якесь там лудильницьке поріддя латає казани, а ми ж таки з кращого тіста. Я люблю докладати рук тільки до чистої, нової, чесної, математичної роботи, до чогось такого, що починається правильно, з початку, тоді свого часу проходить свою середину, а закінчується кінцем. Не те що робота партача: у неї кінець посередині, а початок на кінці. Це тільки старі баби все замовляють партачам. Господи, як-бо всі старі баби люблять отих мандрівних лудильників. Я знав одну шістдесятип’ятирічну бабусю, що втекла від чоловіка з молодим, але вже лисим лудильником. Отож через те я ніколи не брав замовлень від старих самотніх удів, ще як держав майстерню на Віньярді, а то котрась забрала б у свою стару самотню голову таку думку — втекти кудись зі мною. Та гай-гай! На морі тільки й жіночки, що чаєчки. Ну що ж, подивімося. Прибити віко; прошпаклювати щілини; просмолити їх; міцно оббити все планками і підвісити на тій пружині за кормою. Чи хтось колись виробляв отаке з труною? Якийсь старий забобонний тесля, мабуть, скоріше дав би розіп’ясти себе на вантах, а не погодився б на таку роботу. Але я зроблений із сукуватої арустукської сосни, я й вусом не моргну. Мати ззаду труну замість підхвістя! Пливти по морю з цвинтарною скринею! Та дарма. Ми, ті, хто обробляє дерево, робимо і шлюбні ліжка та картярські столи, і мари та труни. Ми працюємо або помісячно, або від замовлення, або від плати, і не нам допитуватись, для чого й навіщо потрібна наша робота, хіба що це буде якесь уже зовсім паскудне партацтво, і тоді ми його кидаємо, коли можна. Кхе! Зроблю поволеньки й цю роботу. Прироблю тут… стривай, скільки ж усього душ у нашій команді? Вже й забув. Ну, хай там як, а прироблю тридцять окремих линвочок із вузлами на кінцях, по три фути завдовжки, кругом усієї труни. Тоді, коли корабель піде на дно, тридцятеро жвавих хлопців битимуться за одну труну: нечасто таке побачиш на цьому світі! Ідіть-но сюди, молоток, шпаклівка, відерце зі смолою і швайка! Берімось до роботи.

127

ПАЛУБА

(Труна покладена на два кадоби для гарпунної линви між верстаком і відкритим люком; тесля шпаклює щілини. Мотузочок, всуканий із клоччя, повільно змотується з великого клубка, що лежить у приполі в теслі. З каюти неквапно піднімається на палубу Ахав і чує, що Піп іде слідом за ним).

— Вернися, хлопче! Я хочу трохи побути без тебе. Вернувся… Навіть моя рука не кориться моїй волі так охоче, як цей хлопець… Це що, середній неф у церкві? Що тут робиться?

— Рятувальний буй, сер. Містер Старбак наказав. Ой, обережно, сер! Люк відкритий!

— Дякую. Твоя труна лежить напохваті коло склепу.

— Що, сер? А, коло люка! Так, сер, це правда.

— Хіба це не ти робиш людям ноги? Не з твоєї майстерні вийшов цей оцупок?

— Здається, так, сер. Ну, як, рихва[162] тримається?

— Більш-менш. Та хіба ти й могильник заразом?

— Так, сер: я зліпив оцю ось скриню як домовину для Квіквега, та щойно мені наказали переробити її на щось інше.

— Тоді скажи мені: хіба ти не загребущий, скнарий, пронозливий, всеїдний старий поганин, що сьогодні робиш ноги, а завтра труни, в яких ті ноги зачинятимеш, а позавтра з тих самих трун — рятувальні буї? Ти так само не визнаєш ніяких принципів, як боги, і такий самий майстер на всі руки, як вони.

— Мені за цим голова не болить, сер. Я роблю те, що роблю.

— Знов же — як боги. Слухай, а ти ніколи не співаєш, роблячи труну? Титани нібито мугикали якісь уривки пісеньок, коли видовбували кратери вулканів; і гробар на сцені співає із заступом у руках. А ти ні?

— Чи я співаю, сер? Чи я співаю? О, я до цього не дуже охочий, сер, але той гробар, може, співав тому, що заступ його мовчав? А шпаклювальний молоточок хіба ж так видзвонює! Ось послухайте, яка музика!

— Так, і це тому, що віко тут править за резонансну деку. А резонансною декою може бути, тільки дошка, під якою немає нічого — порожнеча. А проте труна, в якій лежить мертве тіло, звучить майже так само, тесле. Тобі коли-небудь траплялося нести мари й стукнутися труною об цвинтарну браму?

— Їй же богу, сер, я…

— "Їй же богу"? А що це таке?

— Та це просто така примовка, сер, і більше нічого.

— Гм… гм… ну, далі.

— Я хотів сказати, сер…

— Ти що, шовкопряд? Випрядаєш свій покрив сам із себе? Що там у тебе за пазухою? Швидше прибери оті сильця, щоб я їх не бачив!..

— Пішов на ют. А як напався несподівано! Та в теплих широтах шквали завжди несподівані. Я чув, що острів Альбемарле на Галапагосах екватор перетинає рівно посередині. Мені здається, що нашого старого теж перетинає точно посередині якийсь екватор. Він весь час ніби па екваторі — такий гарячий! Дивиться сюди… Ану, де клоччя, хутчіше! Мерщій до роботи! Ця дерев’яна довбешка — то корковий молоточок, а я — майстер грати на скляній гармонії. Дінь-дон!

(Ахав сам до себе).

— Оце-то видовище! Оце-то звуки! Сивоголовий дятел довбе дупласте дерево! В таку хвилину можна позаздрити глухим і сліпим! Глянь! Труна стоїть на двох кадобах із гарпунними линвами. Ох і злий, ох і глумливий чоловік цей тесля! Тук-тук! Це ж наш другий пульс. О, яке безтілесне все на світі! Що в ньому є реального, крім невагомих думок? Ось перед нами зловісний символ грізної смерті, але чиста випадковість зробила з нього промовистий знак рятунку й надії для життя, що попало в найтяжчу скруту. Рятувальний буй із труни! А може, цей символ ще глибший? Може, в якомусь духовному розумінні труна — це, врешті, лише сховище безсмертя? Треба подумати! Але ні! Я вже так далеко зайшов на тіньову сторону Землі, що другий бік її, той, що називають світлим, здається мені сповитим у непевний півморок. Слухай, тесле, ти скінчиш коли отой проклятий стук? Я йду в каюту, і щоб, коли вийду на палубу знов, я вже не побачив нічого цього. Ну, а тепер, Піпе, давай погомонимо: я часом набираюсь від тебе такої химерної філософії! Її, певне, влито в тебе невідомими каналами з якихось незнаних світів!

128

"ПЕКВОД" ЗУСТРІЧАЄ "РАХІЛЬ"

Другого дня ми побачили велике судно, що пливло просто на "Пеквод": його реї були обліплені матросами. Називалось воно "Рахіль". "Пеквод" ішов тоді з доброю швидкістю, та коли до нього з навітряного боку підпливла ширококрила незнайомка, його хвалькувато надуті вітрила враз опали, немов проколоті міхури, і весь корабель неначе безвладно завмер.

— Лихі новини! Вона несе лихі новини, — промурмотів старий матрос з острова Мену. Та перше ніж капітан "Рахілі", що з рупором біля уст стояв на кормі вельбота, встиг окликнути нас, пролунав голос Ахава:

— Бачив Білого Кита?

— Так, бачив. Учора. А ви не бачили в морі вельбота?

Стримавши свою радість, Ахав відповів заперечно на це несподіване запитання і хотів уже пливти на "Рахіль", коли її капітан сам, поклавши своє судно в дрейф, спустився у вельбот. Кілька енергійних змахів веслами, гак зачеплено за грот-руслень правого борту "Пеквода", і капітан "Рахілі" вже вихопився на нашу палубу. Ахав зразу впізнав його: то був знайомий йому нентакітець. Але вони навіть не привіталися.

— Де він був? Його не вбито? Ні? — закричав Ахав, підступаючи до нього. — Як це сталося?

Виявилося, що напередодні, вже надвечір, коли три вельботи з "Рахілі" погналися за табунцем кашалотів і в швидкій погоні запливли миль за чотири чи п’ять у навітряний бік від судна, несподівано на синій гладіні з завітряного боку, не дуже далеко від корабля, зринула біла голова й білий горб Мобі Діка. З корабля зразу спустили четвертий, запасний вельбот, якого держали напоготові. Шпарко йдучи під вітрилом, цей четвертий вельбот — найшвидкохідніший з усіх їхніх човнів — начебто спромігся загарпунити Білого Кита — принаймні так здавалося марсовому, який дивився зі щогли. Здалеку марсовий бачив малесеньку цяточку човна, а потім раптовий сплеск білої спіненої води — і більш нічого. На кораблі вирішили, що загарпунений кит, як часто буває, затяг своїх переслідувачів за собою бозна-як далеко. За них трохи непокоїлись, але ще не тривожились по-справжньому. На снастях вивісили сигнальні прапорці — наказ вернутися на судно; потім стемніло — корабель, змушений підбирати три човни, що запливли далеко в навітряний бік, перше ніж рушити на поміч четвертому, що поплив якраз у протилежному напрямі, хіть-не-хіть не тільки лишив той четвертий човен напризволяще мало не до півночі, а якийсь час навіть іще віддалявся від нього. Та коли нарешті всі команди трьох перших вельботів опинились у безпеці на судні, "Рахіль" негайно підняла всі вітрила, навіть ліселі на кожній реї, і рушила на пошуки четвертого вельбота. В салотопні розпалили вогонь, як орієнтир для вельбота, і половина матросів повидирались на щогли, щоб обшукувати очима морський простір. Та хоч "Рахіль" швидко допливла до того приблизно місця, де востаннє бачили загублений вельбот, лягла там у дрейф і спустила інші човни, які обшукали все море довкола, а не знайшовши нічого, пропливла ще далі й знов лягла в дрейф та спустила човни, і хоч ці розшуки тривали до самого ранку, жодного сліду зниклого вельбота не виявлено.

Скінчивши свою розповідь, капітан "Рахілі" зразу пояснив, з якою метою він прибув на "Пеквод". Він хотів, щоб зустрінуте судно теж узяло участь у дальших пошуках: плавало паралельним курсом на відстані чотирьох-п’яти миль від "Рахілі", бо таким чином вони охоплюватимуть удвічі більшу площу.

— Я б заклався на що завгодно, — шепнув Стаб до Фласка, — що хтось із команди того вельбота надів парадний капітанів мундир або взяв із собою його годинник, і тепер він прагне вернути своє добро. Хто коли чував, щоб два добропорядні китобійні кораблі в розпалі промислового резону обнишпорювали море, шукаючи один загублений вельбот? Ти поглянь, Фласк, який він блідий, у нього й очі поблідли.