Мобі Дік - Сторінка 110

Запалі очі Федаллаха горіли блідим, мертвотним блиском, уста його скривилися в жахливій гримасі.

Наче скойки молюсків-наутилусів, нечутно ковзали по воді легкі човни, але відстань до їхнього ворога меншала нешвидко. Що ближче до кита, то рівніша ставала поверхня океану, немов хвилі застилав якийсь килим, немов то був спокійний опівденний луг. Нарешті китобої, затамувавши дух, підпливли так близько до своєї жертви, яка неначе ще зовсім не помічала їх, що їм стало видно весь сліпучо-білий горб: він плив ніби сам собою, оправлений у обертове кільце з найтоншої, рунистої, зеленавої піни. Перед тим горбом видніла ледь піднята з води голова, помережана глибокими борознами. А ще попереду по м’якому турецькому килиму океану ковзало блискуче віддзеркалення широкого молочно-білого лоба, і його грайливо, з мелодійним плюскотом супроводили дрібні хвильки. А позаду кита тягся на блакитній воді гладенький жолоб його сліду, і обабіч нього вискакували й танцювали іскристі бульбашки. Але ті бульбашки вмить розбивали легкі лапки сотень веселих птахів, що черкали крильми воду й знов шугали вгору. І, наче флагшток, що підноситься над мальованим корпусом великого корабля, стирчало з білої спини кита високе, хоч і надламане держално недавно вгородженого китобійського списа. І час від часу котрийсь із хмари метушливих легкокрилих птахів, що наче балдахін нависала над китом, тихо сідав на той флагшток, розпустивши довгий хвіст, ніби прапорець.

3 якоюсь лагідною радістю, лінивою могутністю спокійного й швидкого руху плив по морю той кит. Навіть білий бик Зевс, що ніс по хвилях викрадену Європу, яка в страху чіплялась за його зграбно вигнуті роги, і скоса позирав закоханим оком на діву, з чарівною, плавною стрімкістю прямуючи до шлюбних покоїв на Кріті, — навіть Зевс, навіть цей великий верховний бог, не міг перевершити величчю божественного Білого Кита в ту хвилину.

Від його м’яких боків широкими крилами розбігалися на воді брижі. І разом з тими брижами від кита розпливалась ніби якась зваба. Тож не диво, що серед китобоїв, невимовно зачарованих і приваблених його спокоєм, знаходились такі, що важились порушити той спокій, але на свою згубу пересвідчувалися, що під ним таяться урагани. Але ти, о ките, знову пливеш спокійно, спокусливо-спокійно до всіх тих, хто бачить тебе вперше, — байдуже скількох ти вже обморочив отак і звів зі світу.

Отак, серед ласкавого спокою тропічного моря, серед хвиль, що в невимовному екстазі не важились навіть плескати, як люди плещуть у долоні, плив Мобі Дік, ще ховаючи від людських очей усю свою страхітливу тушу та огидну пащу зі скривленою щелепою. А ще незабаром голова його повільно виринула з води. На якусь мить усе його мармурове тіло вигнулось над хвилями високою аркою, наче отой знаменитий природний міст у Синіх горах Вірджінії, і, грізно змахнувши в повітрі прапором хвоста, величне божество явилось людям і поринуло, зникло з очей. Білі морські птахи ще довго ширяли в повітрі, зависали нерухомо або черкали крильми збурений вир на тому місці, де пірнув кит.

Піднявши вгору весла, відклавши гребки й попустивши шкоти вітрил, китобої в трьох вельботах тихо гойдалися на воді. Вони дожидали, коли вирине Мобі Дік.

— За годину, — сказав Ахав, що стояв на кормі свого вельбота як укопаний і дивився понад тим місцем, де зник під водою кит, у імлисті сині простори, на широкі, манливі водні рівнини, що стелились попереду. Але ось його очі знов почали крутитися в очницях, ніби він оббігав ними весь обрій. Вітер посвіжішав, хвиля розгулювалася.

— Птахи! Птахи! — закричав раптом Тештіго.

Тепер усі птахи довгим ключем, як ото летять у вирій чаплі, попрямували до Ахавового вельбота і за кілька ярдів від нього почали кружляти над водою з нетерплячим, радісним криком. Їхній зір був гостріший, ніж людський: Ахав не міг помітити на воді ніяких ознак кита. Але враз, утупивши погляд углибину, він побачив там рухливу білу цятку, не більшу від білого горностая; та цятка зринала вгору й виростала дивовижно швидко, а тоді якось вивернулась і показала два довгі вигнуті ряди блискучих білих зубів, що випливали з незмірної глибини. То була Мобі Дікова роззявлена паща й скривлена щелепа. Велетенський тулуб його, затінений, ще зливався з синявою води. Блискуча паща зяяла під човном, наче розкрита мармурова гробниця, і Ахав, різко гребнувши стерновим веслом, відвернув човен убік від цієї грізної появи. А тоді, гукнувши Федаллахові, щоб помінявся з ним місцями, перейшов на ніс вельбота, вхопив Пертів гарпун і наказав веслярам, щоб узялися за весла й були готові табанити — гребти назад.

Завдяки цьому вчасному маневрові вельбот так розвернувся навколо своєї осі, що став носом якраз навпроти того місця, де ось-ось мала виринути з води голова кита. Але Мобі Дік, ніби розгадавши цей маневр, із отією приписуваною йому людьми злісною кмітливістю повернув трохи набік, і його зморшкуватий лоб виринув з води коло самого борту вельбота.

Весь човен, кожна його дощечка й шпангоут дрібно задрижали. А кит уже перевернувся на спину, наче акула, що збирається напасти, і повільно, ніби смакуючи, забирав у пащу ніс човна. Довга, вузька, скручена нижня щелепа стриміла високо в повітря, а один із зубів зачепився за кочет. Голубувато-перламутрова внутрішня поверхня пащі лисніла за якихось шість дюймів над Ахавовою головою. Лежачи в такій позі, Білий Кит труснув легким кедровим човном, як грайливо-жорстокий кіт, що мотлошить упійману мишу. Федаллах на кормі, схрестивши на грудях руки, споглядав усе те без подиву в очах, але тигрово-жовті веслярі один почерез одного кинулися за корму, далі від пащі.

Кит бавився з приреченим човном, наче граючись у якусь диявольську гру, і пружні борти то вгинались, то знов розправлялися, а що тулуб Мобі Діка був унизу, під днищем, його неможливо було дістати гарпуном з носа човна, бо той ніс, можна сказати, був уже всередині кита. Інші два вельботи мимовільно затримались, немов перед обличчям неминучої, невідворотної катастрофи. І в ту хвилину знавіснілий Ахав, розлючений тим, що ворог такий близький і такий недосяжний — бо забрав його, живого й безпорадного, в свою ненависну пащу, — в дикому шалі вхопив голими руками довгу щелепу й почав несамовито торсати її, щоб розчепити стиск. Та марно він боровся з нею; щелепа вислизнула з його рук, тонкі борти ввігнулися, затріщали й проломились, а паща, наче гігантські ножиці, посунулася далі до корми, перекусила суденце надвоє й зімкнулась у воді, між двома плавучими уламками. Ті уламки розпливлися в різні боки, біліючи кінцями переламаних дощок; веслярі в кормовій половині відчайдушно чіплялися за планшири й за весла, шукаючи в них опори.

В останню мить перед тим, як кит перекусив човна, Ахав перший розгадав намір Мобі Діка по тому, що кит ледь підняв голову й трохи ослабив стиск щелеп; і його рука зробила останнє відчайдушне зусилля, щоб випхати вельбота з китової пащі. Та човен тільки сповз у ту пащу ще глибше, хитнувся, і кочет зірвався з зуба, а коли Ахав нахилився, щоб відштовхнутись, суденце гойднулось і викинуло його в воду обличчям униз.

Мобі Дік, сплеснувши хвостом, відплив трохи від своїх жертв і спинивсь у воді поодаль, сторчма вистромивши з води довгасту білу голову, а водночас повільно обертаючись усім тулубом круг поздовжньої осі. Велетенський зморшкуватий лоб підносився з води футів на двадцять чи й більше, а дедалі буйніші хвилі, що вигравали сліпучим блиском, хлюпали в ту голову, розсипаючи бризки й злісно підкидаючи високо в повітря клапті піни.[164] Так під час бурі невгамовні хвилі Ламаншу тільки відкочуються від підніжжя Еддістонського маяка, але свої бризки й піну тріумфально підкидають аж над його вершок.

Та незабаром Мобі Дік знову ліг на воду й почав швидко кружляти навколо команди вельбота, що чіплялась за уламки. Грізними ударами хвоста він збурював воду на своєму сліду, ніби ще дужче розпалював себе до нового, смертоноснішого нападу. Вигляд розтрощеного човна, мабуть, лютив його, як у книзі Маккавеїв Антіохових слонів лютив червоний сік кинутого перед ними винограду та шовковиці. Тим часом Ахав майже захлинався в піні, збитій зухвалим кашалотовим хвостом, а відпливти він, каліка, не міг, хоча сяк-так тримався на воді навіть у самому центрі того виру. Безпорадна Ахавова голова видніла на воді, наче бульбашка, що може луснути від найменшого випадкового доторку. З кормової половини розтрощеного вельбота Федаллах дивився на нього з якоюсь лагідною байдужістю; веслярі, що чіплялися за другий кінець того уламка, не могли допомогти Ахавові — вони й самі вже не сподівались на рятунок. Бо вигляд Білого Кита, що кружляв довкола них, був такий грізний, а ті кола, що він описував круг них швидко, немов планета, так стискалися, що здавалось, наче він уже нависає над ними і ось-ось звалиться на них своїм боком. І хоч інші вельботи, неушкоджені, дрейфували зовсім близько, та вони не важилися запливати у вир, щоб завдати китові удару: адже цим вони могли тільки прискорити загибель тих, хто опинився в воді — Ахава і його веслярів, — та й самі вони навряд чи спромоглись би втекти живими й цілими. І вони, до болю напружуючи очі, зоставалися на зовнішньому краю жахливого виру, центром якого тепер була голова старого капітана.

Але все це з самого початку спостерігали дозорці на щоглах "Пеквода", і корабель, перебрасопивши реї, вже мчав на допомогу. Він уже був так близько, що Ахав загукав з води:

— Правуйте на…

В цю мить на нього накотилася збита Мобі Діком хвиля й на мить накрила його. Та, виринувши, він знову загукав з її гребеня:

— Правуйте на кита! Відженіть його!

"Пеквод" спрямував ніс у той бік і справді розірвав зачароване коло, відрізавши кита від його жертв. Мобі Дік похмуро відплив геть, а вельботи кинулись підбирати людей у воді.

Ахава втягли в Стабів човен. Очі його були налиті кров’ю, засліплені, у зморшках обличчя біліла солона піна. Тривале напруження підірвало його фізичні сили, і він на хвилину піддався знеможенню. Він лежав на дні вельбота, безвладний, розбитий, наче розтоптаний табуном слонів. З самого глибу його єства виривалися безтямні зойки, немов чийсь розпачливий стогін з прірви.

Але саме через оту глибину млості вона тривала недовго.