Мобі Дік - Сторінка 23

Я вже побоювався, що своєю блюзнірською лайкою він потопить "Пеквода" перше, ніж ми встигнемо підняти якір, і мимовільно перестав налягати на гандшпуг, та й Квіквегові порадив так зробити, думаючи про небезпеку, на яку ми наражаємось, розпочинаючи рейс із таким чортякою замість лоцмана. А втім, я зразу втішив себе думкою, що нас порятує своєю побожністю Білдед — дарма що той хотів призначити мені сімсот сімдесят сьомий пай; коли це, раптом щось сильно стусонуло мене під зад, і я, озирнувшись, перелякався, бо побачив капітана Пелега, який саме опускав ногу. Отак я дістав першого в житті копняка.

— Оце так піднімають якір на торговельних суднах? — загорлав Пелег. — Ворушись, бовдуряко, ворушись, хоч і в’язи собі скрути! Квіквегу, ворушись, і ти, з рудими баками, і ти, в шотландському береті, і ти, в зелених штанях, ворушіться! Ворушіться, кажу, щоб вам і очі рогом лізли! — 3 такими словами він ходив навколо кабестана, раз у раз щедро роздаючи копняки, тим часом як незворушний Білдед і далі мугикав свої псалми. Я подумав, що капітан Пелег того дня хильнув чогось міцного.

Нарешті якір підняли, вітрила напнули, і ми почали віддалятись від берега. Був короткий, холодний день різдва Христового, і коли почало рано, як то буває на півночі, смеркати, ми вже були, власне, в зимовому океані, і його бризки, замерзаючи, одягали корабель у кригу, наче в полірований панцер. Довгі ряди зубів на фальшбортах блищали в світлі місяця, а з носа, наче білі ікла якогось велетенського слона, звисали довжелезні загнуті крижані бурульки.

Кощавий Білдед, як лоцман, мав командувати першою вахтою, і щоразу, коли старе судно глибоко заривалось у зелену хвилю, що захлюпувала палубу пронизливим холодом бризок, під завивання вітру та бриніння снастей лунав його твердий голос:

Нам зеленіє пишний лан

За грізним океаном.

Так іудеям Ханаан

Відкрився за Йорданом.

Ще ніколи ці чудові слова не звучали для мене солодше. Вони були сповнені надії і обіцянки. Хоч над буремною Атлантикою залягла крижана, вітряна ніч, хоч ноги в мене промокли, а бушлат іще дужче, та попереду, гадав я собі, чекало мене ще багато веселих гаваней; чекали луги та галявини, такі вічновесняні, що трава, виросла там навесні, лишається невитоптана й незів’яла аж до осені.

Нарешті ми відійшли від берега так далеко, що лоцмани вже не були нам потрібні. Міцний вітрильний баркас, який нас супроводив, почав підпливати до самого нашого борту.

Мені було цікаво й досить приємно спостерігати, як поводились у ту хвилину капітани Білдед і Пелег, особливо капітан Білдед. Йому не хотілось вертатися, страшенно не хотілось покидати, назовсім покидати корабель, що виряджався в таке далеке й сповнене небезпек плавання — за обидва буремні миси; покидати корабель, у який він уклав кілька тисяч важко зароблених доларів, корабель, на якому капітаном був його давній товариш-моряк, чоловік лиш трохи молодший від нього, і виряджався той товариш знову назустріч усім страхіттям, назустріч тій самій божевільній зубатій пащі. Йому не хотілося прощатись із тим, що було сповнене для нього щонайбільшої вартості, отож сердешний старий Білдед довго зволікав: тривожно міряв палубу великими кроками, збіг униз до каюти ще раз попрощатися, знову піднявсь на палубу, подивився в навітряний бік, на широкі, безкраї води, обмежені лиш невидимими в далечі східними суходолами, тоді в другий бік, до берега, і вгору, і ліворуч, і праворуч, в усі боки і водночас ні в який; несвідомо обмотавши якусь линву круг нагеля, конвульсивно вхопив кремезного Пелега за руку і, піднявши вгору ліхтар, якусь хвильку постояв, поглядом героя дивлячись йому в очі, ніби промовляв: "А все ж таки, друже Пелегу, я витримаю, так, витримаю!"

Що ж до Пелега, то той сприймав усе більш по-філософському, та, попри всю його філософію, і в нього в очах при світлі піднесеного до обличчя ліхтаря забриніли сльози. Він теж чимало попобігав то в каюту, то на палубу: там ще одне прощальне слово, тут ще один наказ Старбакові, старшому помічникові.

Та врешті, востаннє оглядівшись круг себе, повернувся до товариша:

— Білдеде, ходімо, старий друже, пора вертатися. Грот-рею до вітру! Агей, на баркасі! Підходьте до самого борту! Потиху, потиху! Ходім, Білдеде, ходімо, братку, прощайся вже! Щасти вам, Старбак, щасти вам, містере Стаб, щасти вам, містере Фласк, прощавайте, і хай щастить вам усім. Рівно через три роки цього самого числа для вас паруватиме на Нентакіті гаряча вечеря. Бувайте здорові!

— Хай вас бог святий благословить і збереже, люди, — затинаючись, промимрив старий Білдед. — Сподіваюся, погода буде гарна, і незабаррм капітан Ахав покажеться вам. Йому треба тільки доброго сонечка, а в тропіках, куди ви пливете, сонечка вистачить. Помічники, будьте обережні на ловах. Не бийте човнів без потреби, гарпунники, бо дошки з білого кедра на обшивку подорожчали за цей рік на цілих три відсотки! Та не забувайте молитися богу. Містере Старбак, пильнуйте, щоб бондар не переводив дурно запасних клепок. Ага! Вітрильні голки — в зеленому рундучку. Та не полюйте дуже багато в святу неділю, але як буде добра нагода, то гріх її прогавити: не можна нехтувати божого дару. Містере Стаб, наглядайте за барилом з мелясою: боюся, що воно трошечки тече. Як зайдете на острови, стережіться блудодійства, містере Фласк. Ну, прощавайте, прощавайте! Та не держіть отого сиру дуже довго в коморі, містере Старбак, бо зіпсується. І з маслом будьте ощадні, бо воно по двадцять центів фунт, та глядіть, щоб…

— Ходімо, ходімо, капітане Білдеде, годі вже балакати, рушаймо! — з тими словами Пелег потяг його через борт, і обидва спустились у баркас.

Корабель і баркас розійшлися; між ними війнув холодний нічний вітер, над головами, квилячи, пролетіла чайка. Хвиля шалено розгойдувала обоє суден. Ми всі з важким серцем тричі прокричали: "Ура!" — і наосліп, ніби сама Доля, ринули в пустельну Атлантику.

23

НАВІТРЯНИЙ БЕРЕГ

В одному з попередніх розділів згадувалося про чоловіка на прізвище Балкінгтон, високого, дужого моряка, що тільки-но вернувся до Нью-Бедфорда з плавання; там я побачив його в заїзді.

І того крижаного зимового вечора, коли "Пеквод" своїм мстивим форштевнем розтинав злостиві холодні хвилі, кого ж я вгледів за стерном корабля? Балкінгтона! Зі співчуттям, з пошаною, ба навіть з острахом дивився я на чоловіка, що серед зими, тільки-но вернувшися з повного небезпек чотирирічного рейсу, без ніякого перепочинку наважився знову вибратись у таку саму подорож серед бур. Неначе земля пекла йому підошви. Найдивовижніші речі — це якраз ті, що про них нічого не говориться; найглибше поховані спомини не мають епітафій — тож хай цей коротенький розділ стане Балкінгтонові могилою без надгробка. Дозвольте мені тільки сказати, що з Балкінгтоном діялось таке, як із кораблем, що його буря жене понад навітряним берегом. Гавань радо порятувала б його, гавань милосердна, у гавані безпека, вигоди, вогонь у коминку, вечеря, теплі укривала, друзі — все те, що ласкаве до нас, смертних. Та під час бурі гавань, берег — це найстрашніша небезпека для того судна, і воно мусить утікати від будь-якої гостинності, бо один-єдиний доторк до землі — хоч би тільки черкнути кілем дно — струсонув би ним до самого нутра. З усієї сили, під усіма вітрилами втікає воно від берега, бореться з тими самими вітрами, що радо пригнали б його додому, знов і знов шукає морського ширу, який шмагають шквали, заради рятунку рветься стрімголов у саму погибель, і єдиний друг у нього — це його найзапекліший ворог.

Тепер ви вже знаєте Балкінгтона? Тепер уже, мабуть, помічаєте проблиски тієї убивчо нестерпної правди: що будь-яке глибоке, поважне мислення — це тільки безстрашні зусилля душі зберегти безбережну, як море, незалежність, тоді як найбуйніші вітри неба й землі змовилися жбурнути душу на зрадливий, рабський берег.

Та коли тільки в безмірі вод живе найвища правда, неосяжна, як сам бог, — то краще зникнути в цьому ревучому безмежжі, ніж бути безславно викинутому на берег, хоч би там чекав рятунок! Бо хто ж це прагне, мов черв’як, боягузливо виповзти на землю? О жахи, о страхіття!

Невже всі ці смертні муки — марні? Кріпись, о, кріпись, Балкінгтоне! Будь твердий, напівбоже! З бризками від твого погибельного падіння в океан злетить просто в небо твоя безсмертна слава!

24

ОБОРОНЕЦЬ

Оскільки ми з Квіквегом тепер уже по-справжньому встряли в китобійний промисел, а тим часом цей промисел мав серед жителів суходолу репутацію досить непоетичного й не вельми почесного, то мені дуже хочеться переконати вас, о суходільні люди, що ви тяжко кривдите нас, китобоїв.

Насамперед зазначу: майже зайве було б тут стверджувати, що серед широкого загалу ремесло китобоя не ставиться на один рівень із так званими вільними професіями. Коли до будь-якого різномастого столичного товариства ввести незнайому людину й відрекомендувати її як гарпунника, це навряд чи викличе особливу повагу до неї; а якби, конкуруючи з офіцерами військового флоту, той гарпунник поставив на своїй візитній картці літери КБП ("Китобійний промисел"), такий вчинок усі визнали б украй претензійним і смішним.

Безперечно, головна причина, через яку люди не хочуть віддавати шану нам, китобоям, полягає в тому, що наше ремесло, на їхню думку, можна прирівняти щонайбільше до різницького і що в нашій роботі нас оточує всякий бруд та свинство. Так, ми різники, правда. Але ж хіба всі воєначальники, яких люди споконвіку так люблять ушановувати, — хіба вони не різники, та ще й різники якнайкривавіші? Ну, а щодо твердження, ніби наше ремесло брудне, то незабаром я познайомлю вас із багатьма майже невідомими широкій публіці фактами, які врешті змусять тріумфально піднести китобійне судно принаймні до рангу однієї з найчистіших речей у нашому охайному світі. Та навіть коли визнати, що твердження оте слушне, то хіба палуба китобійного корабля, хоч яка вона брудна й слизька, може зрівнятися зі страхітливим кривавим місивом на тих бойовищах, із котрих стільки воїнів вертаються, щоб упиватись гучними оплесками дам? А коли професію солдата підносить так високо в думці широкого загалу уявлення про пов’язані з нею небезпеки, то дозвольте вас запевнити, що не один ветеран військової служби, який незворушно крокував просто на гарматні жерла, перелякано сахнувся б назад, якби над головою в нього майнув, звихрюючи повітря, велетенський хвіст кашалота.