Мобі Дік - Сторінка 48

Правда, коли незабаром після виходу з порту весь екіпаж, як звичайно, заходився доводити вельботи до остаточної готовності, а ще трохи перегодя й сам Ахав почав потроху клопотатися біля одного буцімто запасного човна — власними руками припасовувати кочети і навіть дбайливо вистругувати дерев’яні кілочки, якими перекривають зверху жолобок на носі вельбота, що по ньому збігає гарпунна линва, а особливо коли він з великою турботою наказав настелити в тому човні подвійне днище (невже, щоб могло витримувати гострий кінчик його кістяної ноги), та сам пильно доглянув, як установлюють колінну банку, чи то, як кажуть матроси, "калічну планку", — горизонтальну дошку на носі човна, на яку спираються коліном, кидаючи гарпун або вганяючи в кита спис; і коли люди помітили, як часто він залазить у той човен та стає своїм єдиним коліном у півкруглу заглибину на тій дошці, а тоді ще підстругує та підрівнює ту заглибину долотом, — усе це ще тоді збуджувало серед екіпажу велику цікавість і подив. Та майже всі гадали, що це Ахав так дбайливо готується до майбутньої погоні за Мобі Діком; адже він уже висловлював свій намір самому взяти участь у нападі на це криваве страховище. Одначе про те, яку ж команду буде приділено до цього човна, ніхто ще й не думав.

Та й тепер, коли моряки вже побачили тих капітанових веслярів-примар, їхній подив швидко вивітрився, бо на китобійному судні всі дива швидко бліднуть. Крім того, на палубу таких морських вигнанців, якими є китобійні судна, нерідко потрапляє всяке невидане шумовиння дивовижних племен із невідомих закутків земної кулі, та й самі судна, буває, підбирають після корабельних аварій таких незвичайних недобитків, які теліпаються серед чистого моря, чіпляючись за дошку, весло, уламок вельбота, корабля, дикунської піроги, китайської джонки чи ще бозна-чого, що, мабуть, якби сам Вельзевул видерся на борт китобійного судна та зайшов до каюти погомоніти з капітаном, то й це б не зчинило дуже великого переполоху в кубрику.

Та хай там як, а примарні веслярі швидко знайшли собі місце серед команди — хоча й не злилися з нею, — і тільки отой Федаллах у тюрбані з власної коси так до кінця й лишився для всіх глухою таємницею. Звідки з’явився він у цей наш добропристойний світ, якими незбагненними узами він був зв’язаний із незвичайною Ахавовою долею, і то, як ми побачили, зв'язаний так міцно, що навіть мав якийсь загадковий вплав на капітана — а може, чого доброто, навіть якусь владу над ним, усього цього ніхто не відав. Але сприймати Федаллаха байдуже було неможливо. Таку прояву, як він, цивілізовані, мирні жителі помірної кліматичної зони можуть побачити хіба вві сні, та й то не дуже виразно, але якраз такі люди частенько снуються серед закостенілих азіатських суспільств, особливо на островах, що лежать на схід від континентальної Азії,— в отих відособлених, прадавніх, незмінних країнах, що навіть у наші новітні часи зберегли багато духовної первісності найстародавніших земних поколінь, коли пам’ять про першу людину на світі була ще живим спомином і всі її нащадки, не знаючи, звідки вона походила, дивились одне на одного як на справжні примари й питали в Сонця та Місяця, чому їх створено і навіщо; і коли, одначе, згідно з Книгою буття, ангели справді брали собі жінок із дочок людських, та й дияволи, як додають неканонічні рабини, не цуралися земних любовних пригод.

5І

ФОНТАН-ПРИВИД

Минали дні й тижні, і кістяно-білий "Пеквод" під небагатьма вітрилами обстежив чотири китоловні угіддя: біля Азорських островів, біля островів Зеленого Мису, біля гирла Ла-Плати і, нарешті, так зване Керролове угіддя — не дуже точно окреслений водний простір на південь від острова Святої Єлени.

Саме на цьому просторі однієї лагідної місячної ночі, коли хвилі котились одна за одною, наче срібні сувої, і в їхньому тихому струмуванні було якесь срібне безгоміння, але не самотина, — такої безмовної ночі далеко попереду білих бурунців, що обтікали форштевень судна, побачили сріблястий фонтан. Освітлений місяцем, він здавався неземним — немов якесь перисте, блискуче божество піднімалося з моря. Першим, помітив той фонтан Федаллах. Бо він мав звичай у такі місячні ночі вибиратись на марс грот-щогли і чатувати там так само пильно, ніби вдень. Та хоч китобої бачать ночами цілі табуни китів, навряд чи один із сотні наважиться вирушити в погоню за ними вночі. Можете собі уявити, з якими почуттями поглядали матроси на того старого сина Сходу, що стояв на марсі в таку незвичайну годину. Його тюрбан і місяць були ніби товаришами на небосхилі. Та коли після кількох таких нічних вахт підряд, під час яких від нього не почули й звуку, — коли після такої мовчанки якось уночі залунав його пронизливий голос, сповіщаючи про той срібний, осяяний місяцем фонтан, усі, хто спочивав на палубі, посхоплювалися, наче в снасті залетів якийсь крилатий дух і окликнув їх, смертних.

— О! О! Дмуха!

Якби просурмила сурма страшного суду, вони й тоді б не здригнулися так; а проте відчули вони не жах, їм було скоріш приємно. Бо, хоч година й була незвичайна, той крик пролунав так разюче, був такий несамовито-збудливий, що майже всім на судні запраглося спускати човни.

Швидко шкутильгаючи по палубі, Ахав наказав підняти брамселі й бом-брамселі, а також розпустити всі ліселі. До стерна поставлено найкращого на "Пекводі" стерничого. А тоді увінчаний горою вітрил корабель, з марсовими на всіх трьох щоглах, полетів за вітром. Коли дивна сила попутного вітру, що немов аж піднімала судно над водою, наповнила стільки вітрил, розгойдана палуба під ногами стала такою, наче саме повітря. Судно мчало так, ніби за нього боролися дві супротивні сили: одна піднімала його до небес, а друга тягла навскоси вперед, до якоїсь неземної мети. І якби ви побачили Ахавове обличчя тієї ночі, то подумали б, що й у ньому теж зітнулися дві ворожі сили. Тупання його живої ноги розлягалось по палубі живою луною, зате кожний крок мертвої лунав так, наче то стукало віко домовини. Цей старий чоловік ходив по життю й смерті. Та хоч судно мчало, мов на крилах, і хоч з усіх очей летіли вперед, мов стріли, жадібні погляди, срібного фонтана тієї ночі більш ніхто не бачив. Кожен на судні міг заприсягтися, що один раз угледів його, але тільки один раз.

Уже про той опівнічний фонтан майже забули, коли через кілька днів, такої самої безмовної години, про нього знову сповіщено з щогли, і знов його всі побачили, та поки піднімали вітрила, щоб його наздогнати, він і цього разу зник, ніби його й не було. І так він дражнив нас ніч за ніччю, поки на нього не перестали звертати увагу — хіба тільки щоб подивуватися. Таємничо пущений угору, в місячне небо — чи в зоряне, як по порі,— він зникав на цілий день, чи на два, чи на три, але з кожною новою появою посувався далі й далі попереду нас. Цей самотній фонтан ніби манив нас за собою.

Декотрі матроси під впливом споконвічної забобонності, властивої моряцькому плем’ю, і в згоді з тим ореолом надприродності, що неначе оточував багато чого на "Пекводі", ладні були заприсягтися, ніби щоразу, коли бував помічений самотній фонтан, якого неможливо наздогнати, — хоч би як давно, хоч би в яких далеких одне від одного місцях, — щоразу це був фонтан усе того самого кита. І кит той був — Мобі Дік. На якийсь час нас навіть опанувало дивне почуття остраху перед цією невловною появою, немовби вона підступно заманювала нас у якісь найвіддаленіші, найдикіші моря, щоб там, у тих морях, напасти на нас і знищити всіх.

Дивно, але чудова погода, замість розвіювати невиразні гнітючі страхи, ще додавала їм якоїсь незвичайної сили; в тій погоді декотрі з нас убачали диявольські чари, що нібито таїлися під покривом блакитної лагідності. Справді, ми день за днем пливли через води такі млосно й осамотіло спокійні, неначе самі простори, жахаючись наших мстивих намірів, усували все живе з-перед нашого носа-труни.

Та нарешті, коли ми завернули на схід, назустріч нам повіяли ревучі вітри з-за мису Доброї Надії і нас почало гойдати на довгих, збаламучених хвилях, які завжди котяться там; коли білозубий "Пеквод" почав рвучко вклонятися вітрові й шалено врізатися в темні буруни, так що аж клапті піни зливою срібних стружок хлюпали через фальшборт, — тоді зникла вся та гнітюча безживність, зате на зміну їй з’явились іще грізніші ознаки.

Перед самцм форштевнем корабля метались у хвилях якісь дивні створіння, а позаду хмарою летіли таємничі морські гайворони — баклани. Щоранку ці птахи рядами сиділи на наших реях, і хоч ми проганяли їх криками, вони довго й уперто чіплялися за снасті, ніби наше судно здавалося їм покинутим, безлюдним, рокованим на згубу, а тому підхожим сідалом для таких бездомних створінь, як вони. А чорні хвилі котились і котились безперестану, ніби їхнє потужне коливання було сумлінням і ніби велику всесвітню душу терзали жалі й каяття за всі гріхи та страждання, що їх вона так довго породжувала.

Мисом Доброї Надії тебе називають? Краще б по-давньому — мисом Бур, бо, знаджувані зрадливим затишшям, що так довго не покидало нас, тепер ми були закинуті в це шарпане бурями море, де душі грішних створінь, перетворені в отих птахів та отих риб, неначе були приречені плавати довіку без надії на пристань або ж бити крильми це чорне повітря, що не мало обрію. Але самотній фонтан, спокійний, сніжно-білий, завжди однаковий, час від часу показувався нам, так само вистрілюючи свій пишний султан угору й манячи нас за собою.

Серед цього чорного буяння стихій Ахав, хоча весь той час він майже не сходив з мокрої, небезпечної палуби й порядкував усім, був особливо мовчазний і понурий. До помічників він звертався рідше, ніж будь-коли. В такі буремні дні, коли все на щоглах і на палубі вбезпечене, не лишається більше нічого, як тільки чекати, поки шторм скінчиться. Тоді й капітан, і команда стають, по суті, фаталістами. Отож Ахав, устромивши костяну ногу в звичну для неї дірку, а рукою міцно держачись за ванту, простоював годину за годиною, втупивши очі в навітряний бік, хоч у нього часом злипались і змерзалися вії, бо раз у раз налітав пасмами дощ або сніг. Тим часом команда, яку проганяли з бака грізні хвилі, що грізно накочувались на ніс судна, вервечкою стояла попід фальшбортом на шкафуті; а щоб краще застрахуватися від наскоків хвиль, кожен накидав на себе прикріплену до фальшборту мотузяну петлю, що охоплювала йому стан, як розпущений вільно пояс.