Мобі Дік - Сторінка 52

Обидва вони були канальники.

— Канальники? — вигукнув дон Педро. — Ми бачили в наших гаванях багато китобійних суден, але ніколи не чули про ваших канальників. Хто вони такі?

— Канальники, доне, — це люди, що водять баржі по нашому великому каналу Ері. Ви, певне, про нього чули.

— Ні, сеньйоре, ми в цій нудній, спекотній, ледачій старосвітській країні знаємо дуже мало про вашу завзяту Північ.

— Правда? Ну, то долийте мій келих, доне: ваша чіча справді знаменитий напій. Гаразд, я вам розкажу, хто такі канальники, перше ніж оповідати далі: вам корисно буде це знати, щоб ви краще зрозуміли всю пригоду.

На цілих триста шістдесят миль, сеньйори, через увесь штат Нью-Йорк, через численні багатолюдні міста й квітучі села, через безкраї похмурі, безлюдні болота й через щедрі оброблені лани незвичайної родючості, повз більярдні й шинки, через святая святих дрімучих лісів, по арках римських акведуків, перекинених над індіанськими річками, на осонні й у затінку, повз щасливі й повз розбиті серця, через усе розмаїття краєвидів над річкою Могоком, а головне — повз довгий ряд сніжно-білих церков, чиї шпилі стоять там, наче придорожні стовпи, тече один безперервний потік життя, по-венеціанському розбещеного й не підвладного ніяким законам. Там лежить справжня країна ашанті,[80] сеньйори, там виють погани, там ви щодня стрінете їх по сусідству, навіть у приємному затінку та затишку церков. Бо силою якоїсь химерної фатальності, так само як ваші столичні розбійники найчастіше таборяться поблизу храмів правосуддя, отак і грішників, сеньйори, найбільше буває в найсвященніших місцях.

— То не чернець іде повз нас? — спитав дон Педро з удаваним занепокоєнням, поглянувши вниз, на людний майдан.

— На щастя для нашого північного гостя, інквізиція королеви Ізабелли в Лімі вже занепадає,— засміявся дон Себастьян. — Розповідайте далі, сеньйоре.

— Хвилиночку! Пробачте! — вигукнув ще хтось із товариства. — Від імені всіх нас, жителів Ліми, я хочу сказати вам, сер моряк, що ми добре відчули вашу делікатність, коли ви навели як приклад розбещеності далеку Венецію, а не оцю нашу Ліму. О, не треба вклонятись і вдавати здивованого: ви, я певен, знаєте, що по всьому узбережжю ходить цриказка: "Розбещений, як Ліма". Та й дальші ваші слова підтверджуються у нас: по церквах тут куди більше люду, ніж по більярдних, та однаково… "Розбещений, як Ліма". Така достоту й Венеція, я там бував. Священне місто святого євангеліста Марка! Очисть його, святий Домініку!.. Подайте-но ваш келих. Дякую, ось я налив вам, а тепер розповідайте далі.

Якщо художньо змалювати канальника і його ремесло, сеньйори, вийде яскрава драматична постать: такі численні й мальовничі ознаки його розбещеності. Наче Марк Антоній на уквітчаному Нілі в його зелених берегах, день за днем неробою пливе він по каналу, відверто милуючись зі своєю червонощокою Клеопатрою, що вигріває на сонячній палубі засмаглі, мов спілий абрикос, стегна. Проте на березі де й дівається його розніженість! Розбійницька одіж, що нею так пишається й хизується канальник, капелюх з барвистою стрічкою яскраво свідчать про його буйну вдачу. Він — пострах усміхненої цноти в селищах, повз які пропливає його баржа, та й у містах люди розступаються перед його засмаглим лицем і рішучою ходою. Один із тих канальників колись дуже прислужився мені, коли я сам волочився по тому каналу, тож я не хотів би припуститись невдячності, але мушу сказати відверто: часто одною з головних рис цього розбишаки є те, що він, залюбки порятувавши в скруті якогось зовсім не знайомого йому бідака, так само залюбки пограбує багатія. А втім, за цю ваду йому проститься багато гріхів. Коротше кажучи, сеньйори, найкращим свідченням того, які буйні звичаї панують на каналі Ері, є те, що в нашому буйному китоловстві можна спіткати багато людей, які пройшли повний курс науки на тому каналі, і що навряд чи знайдете ви ще одну людську породу, до якої капітани китобійних суден ставились би так недовірливо, як вони ставляться до канальників та ще, може, до сіднейців.[81]

І незвичайності цього явища нітрохи не зменшує те, що для багатьох тисяч наший сільських юнаків та молодиків, які народилися понад каналом, випробувальний термін на Великому Каналі є єдиним перехідним ступенем від спокійних жнив на християнському лану до зухвалої оранки на водах найдикіших варварських морів.

— Розумію! Розумію! — в запалі вигукнув дон Педро, проливши чічу на своє сріблясте жабо. — Навіщо подорожувати: адже весь світ — це одна суцільна Ліма! А я думав, що на вашій поміркованій Півночі і люди так само холодні й доброчесні, як гори! Та розповідайте далі.

Я зупинився на тому, сеньйори, що озерянин поторгав бакштаг. Тільки-но він устиг це зробити, як його вже схопили троє молодших помічників капітана та четверо гарпунників і повалили гуртом на палубу. Але, ковзнувши по снастях униз, наче дві лиховісні комети, обидва канальники втрутились у сутичку й почали виривати свого товариша та відтягувати його до бака судна. На підмогу їм кинувся й ще дехто з матросів, і закипіла справжня буча. Тим часом відважний капітан, не мішаючись до неї, тупцяв кругом на безпечній відстані з китобійним списом у руках і закликав своїх помічників скрутити в’язи цьому паскудному бандюзі та приволокти ного на ют. Час від часу він підбігав упритул до шаленого клубка тіл і штрикав у той клубок списом, намагаючись попасти в предмет своєї ненависті. Та помічники й гарпунники не зуміли впоратися зі Стілкілтом і його відчайдушними товаришами: ті спромоглися втекти на бак, а там, поставивши в ряд із кабестаном троє-четверо великих барил, ці морські парижани[82] сховалися за тією барикадою.

"Виходьте, пірати! загорлав капітан, уже наставляючи на них два пістолі, які щойно приніс його стюард. — Виходьте, горлорізи!"

Стілкілт скочив на верх своєї барикади і, не звертаючи ніякої уваги на грізні пістолі, почав ходити по ній туди й сюди і недвозначно тлумачити капітанові, що його, Стілкілтова, смерть стане сигналом до кривавого бунту всіх матросів. Боячися в глибині душі, що ця осторога може виявитись аж надто слушною, капітан трохи завагався, та все ж наказав бунтівникам негайно вертатися до своїх обов’язків.

"А ви обіцяєте, що не зачепите нас, коли ми послухаємося?" — спитав їхній ватажок.

"Нічого я не обіцяю! Вертайтесь до роботи, чуєте? Чи ви хочете потопити судно, байдикуючи отак? Ідіть до помпи!" — І капітан знову підняв пістоля.

"Потопити судно? — вигукнув Стілкілт. — Та хай собі потопає! Ніхто з нас і не поворухнеться, поки ви не пообіцяєте, що й пальцем нас не зачепите. Як ви скажете, хлопці?" — і він обернувся до своїх товаришів. Ті втдповіли завзятим схвальним криком.

А Стілкілт і далі пильнував своєї барикади, не спускаючи очей з капітана і збуджено вигукуючи такі фрази: "Ми тут не винні! Ми цього не хотіли! Я йому сказав, щоб він кинув оту довбешку! То не моє діло, то робота юнг! Він і сам це добре знає! Я його остеріг, щоб не сікався дурно! Я ось, мабуть, пальця собі зламав об його прокляту щелепу! Хлопці, адже в нас у кубрику є сікачі для сала, га? А ганджпгуги — чим не зброя? Га, братва? Капітане, богом вас заклинаю — подумайте про себе. Скажіть своє слово, не клейте дурня, забудьте все. Ми готові вернутись до роботи, тільки поведіться з нами по-людському, і ми будемо як шовкові, але шмагати себе не дамо".

"До роботи! Нічого я не обіцяю! До роботи, кажу вам!"

"Та послухайте ж! — розпачливо вигукнув Стілкілт, простягаючи до нього руку. — Нас тут є кілька душ таких, що наймалися тільки на один рейс, і я один з них. Вам, сер, добре відомо, що ми можемо зажадати звільнення, як тільки судно кине якір. Ми не хочемо колотнечі, нам вона ні до чого. Ми хочемо, щоб усе скінчилось по-мирному, ми готові працювати, тільки не згодні, щоб нас шмагали".

"До роботи!" — загорлав капітан.

Стілкілт озирнувся кругом себе, а тоді промовив:

"Ну, то ось що я вам скажу, капітане: — ми не знімемо на вас руки, поки ви самі не нападете на нас, бо кому це охота теліпатись на шибениці через таке нікчемне падло. Але, поки ви не пообіцяєте, що нас не шмагатимуть, ми ніякої роботи не робитимемо. І пальцем не поворухнемо".

"Ну, то спускайтесь у кубрик, і я вас там держатиму, поки вам не набридне. Йдіть униз".

"Підемо?" — гукнув ватажок до своїх товаришів. Більшість їх не погоджувались, але врешті, послухавшись озерянина, вони з сердитим бурчанням спустились поперед нього у свій темний барліг, наче ведмеді в якусь печеру.

Тільки-но непокрита Стілкілтова голова в люку зрівнялася з палубою, капітан і його поплічники перестрибнули через барикаду, швидко засунули віко на люку, налягли на нього руками й загукали до стюарда, щоб приніс важкий мідний замок, яким замикали вхід до кормових кают.

Потім, трошечки відсунувши люк, капітан шепнув щось у щілину, засунув люк і повернув ключ у замку. В кубрику опинилося десятеро, на палубі лишилося двадцятеро чи більше тих, котрі досі не встрявали в сутичку.

Вночі капітан з помічниками пильно вартували на носі й на кормі, особливо над люком до кубрика та над переднім трюмним люком, — боялися, що бунтівники можуть проломити внизу переділку й вибратись тим люком па палубу. Та години темряви проминули мирно; ті матроси, котрі лишились покірні капітанові, тяжко працювали біля помп — їхнє клацання та чвакання, то затихаючи, то знов починаючись, зловісно лунало по всьому судну серед похмурої ночі.

На світанку капітан пішов на бак і, постукавши в накривку люка, сказав в’язням, щоб ставали до роботи. Вони закричали, що не стануть. Тоді їм спустили води й кинули трохи сухарів, а капітан знову замкнув люк, поклав ключ у кишеню й вернувся на ют. Три дні підряд це повторювалося по двічі на день; та четвертого ранку, коли прочинили люк, із кубрика почувся безладний гамір боротьби й бійки, і враз четверо бунтівників вискочили з кубрика, гукаючи, що вони згодні працювати. Задушливе повітря, голодна пайка, а може, й страх перед неминучою майбутньою карою примусили їх здатись на капітанову ласку. Тоді капітан, осмілівши, почав знову закликати до того й решту бунтівників, та Стілкілт грізно закричав йому знизу, щоб він облишив свої теревені й забирався туди, звідки прийшов.