Мобі Дік - Сторінка 73

Ура! Отак треба пливти! Кожен човен — як сонячний промінь! Ура!.. Летимо, наче три бляшанки, прив’язані до хвоста скаженому кугуарові! Це так, ніби десь на рівному степу запрягти слона в тарадайку. Ото, хлопці, була б гонитва! Аж спиці в колесах мелькали б. Тільки ж і вилетіти сторчака можна, як колесо наскочить на камінь. Ура! Отак, мабуть, почуватимеш себе, коли летітимеш до дідька в пекло: котишся й котишся з гори, і кінця тій горі немає! Ура! Цей кит жене так, наче самому дияволові пошту везе!

Проте велетень мчав так недовго. Раптом він, гучно вдихнув повітря, незграбно пірнув під воду й пішов углиб. Три гарпунні линви зашаруділи, завищали, тручись об "бовдур" з такою силою, що аж протирали в ньому глибокі рівчачки, і гарпунники, боячися, що кит, ідучи так швидко вглиб, дуже скоро витягне за собою весь запас линв, із надзвичайною спритністю накидали на "бовдур" додаткові витки линви, з-під яких аж куріло. Пребігаючи по викладеному свинцем жолобку на вершечку форштевня, линва далі втікала майже прямовисно вниз із таким натягом, що носова частина кожного вельбота занурювалась у воду трохи не по планшир, а кормова задиралась, високо вгору. Незабаром кит перестав поринати глибше, але якийсь час човни лишались у тій досить ризикованій позиції, бо гарпунники боялись попускати линву далі. Хоча й траплялось не раз, що кит отаким чином топив вельботи, затягуючи їх під воду, проте саме цим, як кажуть китобої, "придержуванням", коли застрягле в спині кита, в його живому тілі зазубрене вістря, підтягуване линвою вгору, завдає левіафанові нестерпного болю, примушують його виринути на поверхню, назустріч гострим ворожим списам. Тим часом цей спосіб не тільки небезпечний, він, можливо, й не завжди доцільний, бо здоровий глузд підказує, що кит знесилиться тим швидше, чим довше він пробуде під водою. Адже на таку величезну поверхню тіла — в дорослого кашалота вона досягає мало не двох тисяч квадратних футів — вода тисне зі страшною силою. Ми всі знаємо, який дивовижний тягар атмосферного тиску витримуємо ми самі навіть тут, на поверхні землі, в повітрі; то яка ж величезна буває ноша кита, що несе на своїй спині двохсотсажневий стовп океанської води! Вона рівна принаймні вазі п’ятдесяти атмосфер. Один китобій підрахував, що це вага двадцяти лінійних військових кораблів з усіма їхніми гарматами, припасами й командами на борту.

Три вельботи гойдались на лагідних положистих хвилях, а китобої прикипіли очима до вічної полуденної сині моря, і з глибин його не доходило жодного стогону чи скрику, ба навіть жодної бульбашки, жодного руху води. І хто з жителів суходолу міг би подумати, що в тій тиші, під тією спокійною поверхнею корчиться й звивається в агонії найбільше страховище океану? Над водою видно було тільки вісім чи й менше дюймів линви, що тяглася вниз від вершечка форштевня кожного човна. І годі було повірити, що на трьох таких тоненьких ниточках підвішений велетень левіафан, ніби велика гиря дзигарів із тижневим заводом. Підвішений? І до чого ж? До трьох дерев’яних посудинок. Невже це те саме створіння, про яке колись сказано так тріумфально: "Чи шпильками проколеш ти шкіру його, а острогою риб’ячою його голову?.. Той меч, що досягне його, не встоїть, ані спис, ані ратище й панцер. За солому залізо вважає, а мідь — за гнилу деревину. Син лука, стріла, не примусить втікати його. Булаву уважає він за соломинку і сміється з посвисту ратища!" [120] Оце те саме створіння? Оце воно? Які ж далекі від справдження слова пророків! Бо, маючи у своєму хвості силу тисячі людських стегон, левіафан утік і сховав голову під водяними горами, сховав її від "острог риб’ячих" "Пеквода".

У скісному світлі надвечірнього сонця тіні, що їх кидали три човни в глиб моря, були, певне, такі довгі й широкі, що могли б укрити собою половину Ксерксового війська. І хто може сказати, які страшні мусили бути для пораненого кита ті величезні примари, що маячіли в нього над головою!

— Увага, хлопці! Ворушиться! — вигукнув Старбак, коли всі три линви враз задрижали у воді, ніби по магнітних дротах доносячи нагору, до людей, відчайдушні корчі кита, що боровся за саме життя. Кожен весляр на своїй банці відчув ті здригання. А за мить, майже звільнені від натягу линви, носи вельботів раптом підстрибнули вгору, як ото підстрибує невелика крижина, коли сполохати з неї тісно збиту зграю білих ведмедів і вони пострибають у воду.

— Вибирай! Вибирай! — знову закричав Старбак. — Зринає!

Линви, яких за мить перед тим не можна було вибрати й на дюйм, тепер швидко падали цілими звоями в човен, розсипаючи бризки, і незабаром кит виринув на поверхню зовсім близько від вельботів — за дві довжини судна.

З його рухів виразно видно було, що він зовсім знесилився. Більшість суходільних тварин мають у багатьох кровоносних судинах своєрідні шлюзи, чи клапани, а тому, коли їх поранено, кровотеча принаймні в деяких напрямах зразу майже спиняється. Але не так буває з китом. Одна з його особливостей полягає в тому, що він не має в жилах ніяких клапанів, і коли його поранено вістрям бодай одного гарпуна, зразу починається смертельна кровотеча з усієї його артеріальної системи, а коли та кровотеча ще підсилюється страшним тиском води на великій глибині, то життя, можна сказати, витікає з нього безперервним потоком. Проте крові в ньому так багато, а внутрішні джерела її такі далекі від рани й такі численні, що кит може спливати кров’ю дуже й дуже довго, так само як річка може текти довго через краї, охоплені посухою, бо вона має витоки в далеких, недосяжних для очей горах. Навіть тепер, коли вельботи підпливли до самого кита, ризикуючи попасти під грізні змахи хвостового плавця, і з них почали кидати в нього списи, — навіть тепер з кожної нової рани кров била безперервною цівкою, а з дихала на тім’ї часто-часто злітали в повітря струмені фонтана, одначе ті струмені не були забарвлені кров’ю, бо спис іще не вразив жодного важливого внутрішнього органа. Тобто, як часом висловлюються, джерело життя в ньому ще не було зачеплене.

Тепер, коли вельботи підпливли впритул до кита, можна було як слід роздивитися всю верхню частину його тіла, зокрема багато дещо з того, що звичайно перебуває під водою. Стало видно його очі — чи, власне, ті місця, де колись були очі. Як із дупел на повалених стовбурах найвеличніших дубів виростають дивні безформні губки, так і з очних ямок тепер випиналися сліпі пухирі, і те видовище сповнювало страхом і жалем. Але тут не було місця жалеві. Дарма що цей кит такий старий, позбавлений одного плавця і сліпий, він однаково мав померти, мусив бути замордованим, щоб давати світло на бучних весіллях та інших людських святах, а також освітлювати величні церкви, де з амвонів лунають проповіді про те, що ніхто нікому ні в якому разі не повинен, не має права чинити кривду. Плаваючи у власній крові, кит урешті повернувся так, що стало видно якийсь виступ, чи то пухлину, дивного кольору, зовсім низько на його боці. Та опуклість була завбільшки з лантух.

— Гарненька місцинка! — вигукнув Фласк. — Дай-но я шпигну його туди!

— Стривай! — крикнув Старбак. — Уже не треба.

Та жалісливий Старбак спізнився. Фласк завдав удару, з рани чвиркнула темна цівка, і кит, підхльоснутий нестерпним болем, у сліпому шалі кинувся на суденця, оббризкуючи їх і їхні вже охоплені почуттям тріумфу команди дощем густої крові, що била вгору з дихала. Він перекинув Фласків вельбот і розтрощив його ніс. Але цей удар був останній, передсмертний. Бо на той час кит уже так знесилів від утрати крові, що тепер тільки безвладно відсунувся геть від розбитого човна і лежав, важко дихаючи, на боці, кволо подригуючи оцупком плавця. Врешті він повільно перевернувся, ніби світ, що гине, і виставив на світло білі таємниці свого черева. Так він лежав на воді, мов колода, і здихав. Останній безсилий струмінь з його дихала був невимовно жалісний. Ніби чиїсь невидимі руки помалу закривали доступ води до потужного водограю, і стовп бризок із напівздушеним меланхолійним клекотом усе нижчав і нижчав, поки не опав до самої землі, — такий був останній передсмертний фонтан того кашалота.

Китобої сиділи в човнах і ждали, поки прибуде "Пеквод". Та незабаром труп кита почав занурюватись під воду, виявляючи ознаки того, що він скоро потоне разом з усіма своїми ще не розграбованими скарбами. На Старбаків наказ негайно почали в кількох місцях обв’язувати тушу линвами, і незабаром кожен вельбот обернувся у буйок, а потонулий кит завис у воді за кілька дюймів під ними. Коли підплив "Пеквод", кита дуже обережними маневрами підтягли до його борту й припнули там найміцнішими ланцюгами: було очевидно, що туша швидко піде на дно, якщо не підтримувати її штучно на поверхні.

Коли кита почали білувати, сталося так, що майже зразу фленжерна лопатка наткнулась на проіржавілий гарпун, зовсім захований під отією щойно описаною пухлиною. Уламки гарпунів знаходять у тілах упольованих китів досить часто; але звичайно плоть навколо них буває цілком загоєна й здорова, і ніякі виступи на поверхні тіла не виказують їхньої присутності. Отже, в даному разі існувала, очевидно, ще якась невідома причина, що викликала оте згадане вище нагноєння. Та ще дивніше було інше: недалеко від того гарпуна знайшли кам’яне вістря списа, вросле в цілком здорову живу тканину. Хто кинув того списа з кам’яним вістрям? І коли? Може, якийсь індіанець з Північного Заходу, ще задовго до відкриття Америки європейцями?

Які ще дивовижі були нагромаджені в цій страховинній кунсткамері, ніхто не може сказати. Дальшим відкриттям несподівано було покладено край: "Пеквод" почав небезпечно кренитись, бо величезна вага кита з дедалі більшою силою тягла його на дно. Правда, Старбак, який порядкував білуванням туші, чіплявся за неї до останку, чіплявся так уперто, що "Пеквод" був би перекинувся, якби ще хоч трохи подержав її в обіймах. А коли нарешті віддали наказ звільнитись від неї, ланцюги та линви натяглись уже так туго, що їх ніяк не вдавалось відчепити. Тим часом "Пеквод" уже геть перехилився набік. Перейти по палубі до другого борту стало так само важко, як зійти ногами на верх крутого шпилястого даху.