Мобі Дік - Сторінка 9

Досить буде сказати, що після сніданку він, як і всі інші, перейшов до зали, де сів за стіл у своєму капелюсі й почав спокійно травити їжу та курити люльку-томагавк; ну, а я вийшов прогулятись.

6

ВУЛИЦЯ

Коли я й здивувався спершу, вгледівши такого екзотичного індивіда, як Квіквег, серед культурного товариства в цивілізованому місті, то подив мій швидко розвіявся під час першої прогулянки по вулицях Нью-Бедфорда вдень.

У кожному більш-менш значному морському порту на вулицях поблизу гавані можна побачити якнайхимерніші постаті з чужих країн. Навіть на Бродвеї та Чеснат-стріт дами часом перелякано натикаються на середземноморських моряків. Ріджент-стріт навідують лашкари і малайці; а в Бомбеї, на Аполло-Гріні, індійців часто лякають справдешні янкі. Але Нью-Бедфорд зоставив далеко позаду всі Вотер-стріти й Вопінги.[14] У цих щойно згаданих місцях ви зустрінете самих тільки моряків; а от у Нью-Бедфорді стоять і гомонять на вуличному розі живісінькі канібали, справжнісінькі дикуни, і багато хто з них ще носить на своїх кістках нехрещену плоть. Нова людина аж торопіє, уздрівши їх.

Та крім остров’ян з Фіджі, Тонгатабу, Ероманги, Панангу і Бріггу, крім дивоглядних постатей з екіпажів китобійних суден, які вільно швендяють по місту, там можна побачити картини ще дивовижніші і, безперечно, кумедніші. До цього міста щотижня прибувають десятки зелених вермонтців та нью-гемпшірців, спраглих за грішми й славою, які можна здобути морським промислом. Здебільшого це молоді, міцної статури люди, які вирубували ліси, а тепер хочуть покинути сокиру й узяти в руки гарпун. Більшість із них такі зелені, як зелені гори Вермонту, звідки вони приїхали. В деяких речах вони такі безпорадні, ніби вчора народилися. Он гляньте на отого хлопчину, що звертає за ріг. На ньому касторовий капелюх і фрак з довгими фалдами, підперезаний моряцьким ременем із ножем у піхвах. А он іде другий — у зюйдвестці та бомбазиновому плащі.

Жоден чепурун міської породи не зрівняється з сільським чепуруном — тобто справжнім чепуруном-селюком, який у липневу спеку коситиме свої два акри в лайкових рукавичках, щоб не засмагли руки. Отож коли такий сільський чепурун забере собі в голову, що він мусить здобути гучну славу в китобійному промислі, то побачили б ви, які чудасії він виробляє, прибувши до портового міста! Замовляючи моряцьку одіж, він наказує, щоб до жилетки пришили гудзики-дзвіночки, а до парусинових штанів — штрипки. Ох, бідолашний гречкосію! Як рватимуться ті штрипки в перший-таки шквал, коли тебе разом зі штрипками, гудзиками й усім гамузом жбурне в пащу буревію!

Проте не думайте, ніби в цьому славному місті приїжджий може побачити самих лише гарпунників, канібалів та селюків. Аж ніяк! Нью-Бедфорд взагалі дивне місто. Якби не ми, китобої, цей клапоть землі, мабуть, був би нині в не менш дикому стані, ніж узбережжя Лабрадору. Та й так деякі його околиці аж страх які пустельні на вигляд Але саме місто, можливо, найрозкішніше й найпривабливіше в усій Новій Англії. Звичайно, це тільки земля китового лою, а не край оливи, хліба й вина, як біблійний Ханаан. По вулицях тут не течуть молочні ріки, і навесні тих вулиць не брукують свіжими яйцями. Та однаково ніде в Америці ви не знайдете стільки багатих патриціанських осель, не знайдете пишніших парків та садків, ніж у Нью-Бедфорді. Звідки ж вони взялися? Як їх насаджено на цій колись безплідній кам’янистій землі? Підіть гляньте на символічні залізні гарпуни в огорожі он того величезного палацу, і ви матимете відповідь. Так, усі ці пишні доми та буйні сади походять з Атлантичного, Тихого та Індійського океанів. Усі вони, від першого до останнього, загарпунені там і притягнені сюди з морських глибин. Чи здатен отой німець фокусник, пан Александер, зробити таке диво?

Кажуть, ніби у Нью-Бедфорді батьки дають у посаг за дочками китів, а племінниць наділяють кількома дельфінами кожну. Хочете побачити справді блискуче весілля, то їдьте до Нью-Бедфорда, бо там нібито в кожному домі мають цілі цистерни китового лою для ламп і щовечора, не ощадячи, палять без ліку спермацетові свічки.

Улітку на місто любо подивитися: там повно прегарних кленів — довгі зелено-золоті алеї. А в серпні високо над головами перехожих підносять свої конічні суцвіття, мов канделябри, прегарні, пишні кінські каштани. Таке-бо всесильне людське вміння: в багатьох кварталах Нью-Бедфорда воно прикрило пишним килимом із квітів безплідне каміняччя, відкинуте сюди як непотріб у останній день створення світу.

Та й жінки в Нью-Бедфорді квітнуть, мов червоні троянди в їхніх квітниках. Але троянди квітнуть тільки влітку, а чудові рум’янці на жіночих щоках не гаснуть ніколи, як не гасне сонце на сьомому небі. Пошукайте-но ще десь таких квітучих лиць — не знайдете, хіба що в Салемі: там, кажуть, у дівчат віддих такий запашний, що їхні кохані моряки чують його за багато миль від берега, ніби пливуть повз духмяні Молукки, а не повз пуританські піски.

7

МОЛИТОВНИЙ ДІМ

У цьому ж таки Нью-Бедфорді стоїть Китоловський молитовний дім, і мало є таких байдужих китобоїв, що не відвідали б його перед відплиттям до Індійського та Тихого океанів. Я принаймні до таких людей не належу.

Повернувшися з уранішньої прогулянки по місту, я незабаром знову вийшов із заїзду, щоб сходити до молитовного дому. Погода перемінилася: зранку було сонце й мороз, а тепер мело мокрим снігом. Кутаючись у свій волохатий бушлат із сукна, званого "ведмежим", я насилу ступав проти впертого вітру. Невдовзі я ввійшов до молитовного дому; на лавах сиділи нечисленні моряки, моряцькі дружини та вдови. Панувала глуха тиша, порушувана часом тільки завиванням вітру. Кожне з мовчазних богомольців неначе навмисно сіло осібно від інших, немов безмовне горе кожного було відмежоване від інших, як острів, і недоступне для інших. Священик іще не прийшов, і поки що ті безмовні люди-острови сиділи, не спускаючи очей з кількох мармурових плит у чорних рамках, вмурованих у стіну обабіч казальниці. Ось приблизні — не ручуся, що запам’ятав дослівно, — написи на тих плитах:

Пам’яті ДЖОНА ТОЛБОТА,

ЩО ВІСІМНАДЦЯТИРІЧНИМ ЗАГИНУВ У МОРІ ПОБЛИЗУ ОСТРОВА ДЕЗОЛЕЙШЕН БІЛЯ УЗБЕРЕЖЖЯ ПАТАГОНІЇ

2 листопада 1836 року.

Цю дошку встановила на пам’ять про нього його сестра.

Пам’яті

РОБЕРТА ЛОНГА, ВІЛЛІСА ЕЛЛЕРІ, НАТАНА КОЛМЕНА, УОЛТЕРА КЕННІ, СЕТА МЕЙСІ й СЕМЮЕЛА ГЛЕЙГА,ЩО БУЛИ КОМАНДОЮ ОДНОГО ЧОВНА 3 КОРАБЛЯ "ЕЛІЗА". ЗАТЯГНЕНІ БЕЗВІСТИ КИТОМ У ЧОВНІ, ВОНИ ЗАГИНУЛИ В ТИХОМУ ОКЕАНІ

31 грудня 1839 року.

Цю дошку встановили їхні товариші, що врятувалися.

ПАМ’ЯТІ ПОКІЙНОГО КАПІТАНА ЕЗЕКІЄЛЯ ГАРДІ, ВБИТОГО КАШАЛОТОМ НА НОСІ СВОГО ЧОВНА БІЛЯ УЗБЕРЕЖЖЯ ЯПОНІЇ

З серпня 1833 року.

Установила на спомин про нього його вдова.

Струснувши мокрий сніг з обмерзлого бушлата та капелюха, я сів поблизу дверей, повернув голову вбік і здивувався, побачивши поряд себе Квіквега. На обличчі його був вираз недовірливої цікавості, навіяної урочистим настроем, що панував тут. Цей дикун, видно, єдиний помітив, як я ввійшов, бо він єдиний тут не вмів читати, а тому очі його не були втуплені в оті холодні написи на стіні. Я не знав, чи є серед присутніх якісь родичі тих моряків, чиї імена викарбувані на плитах; але на морських промислах буває стільки ніде не оголошуваних жертв, а на обличчях кількох жінок був вираз такої невідбутної скорботи, не кажучи вже про жалобне вбрання, що я був певен: тут зібралися ті, в чиїх серцях від вигляду цих смутних плит знову кривавляться давні рани.

О ви, чиї мерці лежать під зеленою травицею! Ви, хто, стоячи серед квітів, можете сказати: тут, тут лежить мій рідний! Ви не знаєте муки, що живе в грудях таких людей, як ці. Яка гірка порожнеча є в оцих обрамлених чорним мармурових плитах, що не вкривають ніякого праху! Який розпач є в цих незворушних написах! Яка смертельна пустка, яка мимовільна зневіра в цих рядках, що неначе підточують будь-яку віру й відмовляють у воскресінні людям, що згинули не знати де й не мають могили! Ці плити могли б так самісінько стояти й у печерах острова Елефанти.[15]

До яких реєстрів живих істот внесено наших мерців? Чому відоме по всьому світі прислів’я твердить про них, що вони нічого не скажуть, хоча знають більше таємниць, ніж криють у собі Гудвінські піски? Чому до імені того, хто вчора відійшов у інший світ, ми додаємо таке значуще й повне невіри слово "покійний", хоча не йменуємо його так, коли він тільки відпливе хоч би й до найдальших Індій нашої землі? Чому товариства страхування життя виплачують страхові суми за смерть безсмертних? У якому вічному, незрушному паралічі, в якій смертельній, безнадійній летаргії й досі лежить прадавній Адам, що помер уже з шістдесят сторіч тому? Чого ми нізащо не хочемо тішитись долею тих, про кого твердимо, ніби вони витають у невимовному блаженстві? Чому всі живі так намагаються заглушити голоси всіх мертвих? Чому сама лише чутка про те, що в чиємусь могильному склепі щось стукає, може перелякати ціле місто? Всі ці речі не позбавлені значення.

Але віра, ніби шакал, знаходить поживу серед могил і саме з цих убивчих сумнівів черпає найтривкішу надію.

Навряд чи варто ще пояснювати, з якими почуттями напередодні подорожі на Нентакіт споглядав я ці плити й у тьмавому світлі того захмареного сумного дня читав на них долі китобоїв, що вибралися в море переді мною. Так, Ізмаїле, і твоя доля буде така сама. І все ж я не знати чому звеселився знову. Це ж так і підштовхує, щоб вирушити в плавання! Це ж прекрасні шанси піднестися вище! Так, розтрощений човен дав мені патент на безсмертя. Справді, в китобійному ремеслі таїться смерть — безмовний, швидкий політ людини сторчголов у Вічність. Та що далі? По-моєму, ми тяжко помиляємось у питаннях Життя й Смерті. По-моєму, те, що називають моєю тінню тут, на землі, є якраз моєю справжньою сутністю. По-моєму, в спогляданні духовного світу ми дуже скидаємось на устриць, що дивляться на сонце крізь воду й гадають, ніби щільна вода — то найрідкіше повітря. По-моєму, тіло моє — це тільки оселя мого кращого єства. Справді, візьміть моє тіло, хто хоче, візьміть, кажу, бо воно — це не я. А тому — слава, слава, слава, тобі, Нентакіте! І хай буде розтрощений мій човен, і розтрощене моє тіло, коли так треба, бо душі моєї не зможе розтрощити й сам Зевс.

8

КАЗАЛЬНИЦЯ

Я просидів там не дуже довго, коли врешті ввійшов досить огрядний і статечний чоловік; тільки-но двері за ним грюкнули під натиском вітру, вся паства шанобливо озирнулась до нього, недвозначно засвідчивши, що цей достойний літній добродій — священик.