Модеста Міньйон - Сторінка 8

Мелодія в музиці — як і образ та почуття в поезії — це квітка, що може розпуститися цілком несподівано. Ось чому в усіх народів національні наспіви з'явилися раніше, ніж було винайдено гармонію. Зрештою, й ботаніка виникла після появи квітів. Любила Модеста й живопис; хоча вона знала про нього лише від сестри, яка малювала аквареллю, це не заважало їй у глибокому захваті зупинятися перед картинами Рафаеля, Тіціана, Рубенса, Мурільйо, Рембрандта, Альбрехта Дюрера і Гольбейна, художників, кожен з яких уособлював живописний геній свого народу. Але протягом останнього місяця Модеста тільки те й робила, що виспівувала, мов соловей, і ці сповнені глибокого поетичного чару трелі не могли не стривожити пані Міньйон, здивованої, з якої б то причини дочка раптом так приохотилася до музики і годинами підбирає мелодії на невідомі слова.

— Якщо у вас нема інших підстав для підозри,— сказав Латурнель пані Міньйон,— мені лишається тільки пожаліти вас за надмірну вразливість.

— Коли бретонські дівчата починають співати,— зауважив Дюме, спохмурнівши,— це означає, що коханий десь близько.

— Я влаштую так, щоб ви почули, як Модеста імпровізує,— сказала мати,— і ви самі переконаєтеся!

— Бідолашне дитя! — зітхнула пані Дюме.— Якби вона здогадалася про нашу тривогу, вона перша впала б у розпач і розповіла б нам усю правду, а надто, якби їй сказали, що для Дюме це питання життя або смерті.

— Завтра, друзі, я розпитаю дочку,— сказала пані Міньйон,— і можливо, ласкою доб'юся від неї більше, ніж ви хитрощами.

Може, тут розігрували комедію під назвою "Дочка, якої не встерегли"23, комедію, що її розігрують скрізь і повсюди, причому всі ці чесні Бартоло24, віддані сторожі та невсипущі вівчарки ніколи не здатні ні вистежити коханця, ні розгадати інтригу, помітити той дим, якого без вогню не буває? Ні, про боротьбу між полонянкою та її охоронцями, між тюремним гнітом і прагненням до волі тут зовсім не йшлося — тут лише відбувалася одвічна репетиція тієї первісної сцени, коли вперше було піднято завісу над щойно створеним світом, п'єси, яку можна назвати "Єва в раю". Хто ж усе-таки мав слушність: мати чи сторожовий пес? Ніхто з людей, які оточували Модесту, не міг заглянути в серце цієї дівчини, хоч у неї на обличчі, повірте, відбивались усі її почуття! Бо Модеста перенеслася душею у світ, існування якого в наші дні заперечують так само затято, як у XVI столітті заперечували існування світу, відкритого Христофором Колумбом. На щастя, своїми мріями вона ні з ким не ділилася, а то її визнали б за божевільну. Пояснимо насамперед, як вплинуло на Модесту її минуле.

Дві події остаточно сформували душу цієї молодої дівчини і розвинули її розум. Гірко навчені нещастям, яке спостигло Беттіну, Міньйони ще до свого розорення вирішили видати Модесту заміж. Вони зупинили вибір на синові багатого гамбурзького банкіра, що оселився в Гаврі з 1815 року і багато чого їм завдячував. Той молодик, місцевий чепурун на ім'я Франц Альтор, відзначався грубою вродою, яку так високо цінують буржуа і яку англійці називають "кров з молоком" (рум'яні щоки, повне обличчя, дебеле тіло). Він не тільки покинув свою наречену відразу після нещастя, а й узагалі не побажав більше бачити ні Модести, ні пані Міньйон, ні Дюме. Коли ж Латурнель зважився переговорити з татусем Якобом Альтором, німець лише плечима здвигнув, відповівши: "Про що ви, власне, говорите?" Цю відповідь переказали Модесті, щоб вона послужила їй наукою в житті, і дівчина засвоїла її тим ліпше, що ні Латурнель, ні Дюме не поскупилися на чорну фарбу, описуючи цю підлу зраду. Обидві дочки Шарля Міньйона, розпещені батьками змалечку, їздили верхи, мали власних коней, слуг і тішилися фатальною свободою. Вважаючи Франца Альтора за свого офіційного нареченого, Модеста не заперечувала, коли він цілував їй руку або брав її за талію, підсаджуючи на сідло; вона приймала від нього квіти і всілякі вияви ніжності, неодмінні у взаєминах жениха з нареченою; вона вигаптувала йому гаманець, вважаючи, що такі знаки уваги поєднують людей, але ці узи міцні лише для високих душ, а в очах Гобенгеймів, Вількенів та Альторів вони тонші за павутиння. Навесні того року, коли пані Міньйон з дочкою переселилися до Шале, Франц Альтор прийшов до Вількенів на обід. Побачивши через садову огорожу Модесту, він відвернувся. За півтора місяці він одружився із старшою дочкою Вількена. Модеста, дівчина вродлива, молода й горда, зрозуміла тоді, що протягом трьох місяців вона була для Альтора не панною Міньйон, а "панною Мільйон". Отже, бідність Модести, про яку знав весь Гавр, виявилася сторожем, що оберігав підходи до Шале не менш надійно, ніж невсипущий нагляд подружжя Дюме та пильне око Латурнелів. Якщо тепер хтось і згадував про панну Міньйон, то тільки щоб принизити її вдаваним співчуттям:

— Бідолашна дівчина, що з нею буде? Мабуть, залишиться у старих дівках!

— Яка незавидна доля! Бачити все місто біля своїх ніг, бути нареченою сина Альтора і залишитися всіма забутою, покинутою!

— Авжеж, люба, це тобі не жарти. Жити в розкошах — і впасти на саме дно злиднів!

І не слід думати, що всі ці образливі слова вимовлялися пошепки і Модеста тільки здогадувалася про них. Ні, вона не раз чула їх від юнаків та дівчат, які прогулювалися з Гавра в Інгувіль і, знаючи, що пані Міньйон з дочкою живуть у Шале, умисне лихословили про них, коли проминали цю чарівну оселю. Дехто з Вількенових друзів висловлював подив, що дружина й дочка Міньйона погодилися жити серед тієї обстановки, яка нагадувала їм про колишнє розкішне життя. Крізь зачинені віконниці до Модести часто долинали образливі репліки:

— Не розумію, як Міньйони можуть тут жити! — казали Вількенові гості, прогулюючись по моріжку і, певне, сподіваючись, що в такий спосіб допоможуть йому вижити небажаних сусідів.

— На які засоби вони існують? Що вони тут роблять?

— Стара, кажуть, зовсім осліпла!

— А дочка й досі гарненька? Тепер у неї вже нема коней. А як любила похизуватися, катаючись верхи!

Слухаючи це безглузде лихослів'я, породжене заздрістю, яка, бризкаючи злісною слиною, паплюжить навіть минуле, багато дівчат почервоніли б до корінців волосся, інші заплакали б, ще інші — обурилися б; але Модеста тільки посміхалась, як посміхається глядач у театрі, дивлячись на гру акторів. Її гордість ширяла вище, ніж слова обмови, які здіймалися з людського дна і на дно падали.

Друга подія вплинула на неї куди дужче, ніж уколи цієї дріб'язкової нікчемної злості. Беттіна Кароліна померла на руках у Модести, яка доглядала сестру з усією самовідданістю юності й слухала її з цікавістю, що була породжена невинною уявою. В нічній тиші сестри звіряли одна одній свої душевні таємниці. Й можна зрозуміти, яким сумним ореолом була оточена Беттіна в очах наївної сестри! Беттіна спізнала пристрасть лише з одного боку — трагічного і вмирала через те, що покохала. В довірчих розмовах, якими обмінюються дівчата, коханого чоловіка завжди згадують з любов'ю — хай він навіть найпослідущий негідник. Пристрасть — наймогутніше почуття в житті людини, і вона завжди вважає, що має слушність. Жорж д'Етурні, картяр, розпусник, злочинець, незмінно поставав в уяві сестер як вишуканий паризький денді, що приваблював до себе всі жіночі погляди на вечірках у Гаврі (Беттіна вважала, що вона відбила Жоржа в кокетливої пані Вількен), і, нарешті, як щасливий коханець Беттіни. Голос пристрасті у дівчини заглушує голос громадського осуду. На думку Беттіни, суд припустився помилки. Як можна було засудити юнака, що кохав її цілих півроку — і кохав палко — у таємному притулку в Парижі (Жорж умисне оселив там свою кохану, щоб зберегти за собою цілковиту свободу дій). Отак, уже вмираючи, Беттіна отруїла серце своєї сестри коханням. Дівчата часто розмовляли про велику драму пристрасті, яку завжди перебільшує наша уява, і небіжчиця забрала із собою в могилу невинність Модести, залишивши її якщо й не обізнаною з коханням, то гарячково ним зацікавленою. Одначе докори сумління надто глибоко вгородили пазурі в серце Беттіни, і вона не могла не поділитися з сестрою своїм гірким досвідом. Посеред звірянь вона знову й знову остерігала Модесту, радила їй беззастережно підкорятися волі батьків. Уже за кілька хвилин до смерті вона почала благати сестру, щоб вона ніколи не забувала про це зрошене слізьми ложе і не пішла за згубним прикладом тієї, чию тяжку провину не можуть спокутувати навіть такі муки. Беттіна проклинала себе, вважаючи, що це вона накликала прокляття на родину, і помирала в розпачі від того, що не здобула батькового прощення. Незважаючи на втішання священика, зворушеного її каяттям, Беттіна у свою передсмертну хвилину, перш ніж навіки склепити очі, зойкнула з несамовитим відчаєм у голосі: "Тату!.. Тату!.."

— Віддай своє серце лише тому, хто попросить твоєї руки,— сказала Кароліна Модесті за годину до смерті,— а головне ніколи не відповідай на залицяння чоловіка, поки не дістанеш схвалення матері або батька.

Ці слова, зворушливі вже самі по собі, тим сильніше відгукнулися в серці молодшої сестри, що вони злетіли з уст умирущої, і Беттіна змусила Модесту повторити їх як найурочистішу клятву. Бідолашна дівчина, що перед смертю мовби набула дар ясновидіння, дістала з-під подушки персня, на якому з допомогою своєї вірної служниці Франсуази Коше звеліла гаврському ювелірові вигравіювати замість якогось знаменитого вислову прості слова: "Пам'ятай про Беттіну! 1827 рік". За кілька хвилин до скону вона наділа перстень сестрі на палець і благала не знімати його до весілля. Таким чином, розмови між двома дівчатами виливалися в дивовижну суміш пекучих докорів сумління і наївних оповідок про швидкоплинну пору щастя, яку для Беттіни так скоро затьмарив безнадійний розпач покинутої жінки; але над усіма тими слізьми, жалем, спогадами витав страх перед усемогутністю зла.

Проте драма звабленої дівчини, що, вражена смертельною недугою, повернулася помирати серед близьких людей, де бідність була скрашена рештками колишньої розкоші, батькове розорення, підлість Вількенового зятя, сліпота приголомшеної горем матері — все це становило лише зовнішню оболонку Модестиного життя, яку тільки й могли помічати люди на зразок Дюме і Латурнелів, бо навіть найвідданіший друг не зрівняється в проникливості з рідною матір'ю.