Молода гвардія - Сторінка 102

Іван Федорович зрозумів, чому вона так дивиться, і замовк. Катя одвела очі від карти і дивилась просто перед собою. Це був уже її звичайний, розумний, задумливий, трохи сумовитий погляд. Іван Федорович зітхнув і наклав аркушик цигаркового паперу з намальованою на ньому картою поверх великої карти.

— Поглянь сюди, це все ти повинна запам'ятати, в дорозі дивитись на цю картинку тобі вже не доведеться,— сказав він.— Листочки сховай так, щоб, коли що станеться... Одним словом, проковтнеш. І добре поміркуй: хто ти? Здається мені, ти біженка. Біженка, вчителька,— ну, скажімо, з Чира. Тікаєш від червоних. Так ти будеш німцям і поліцаям казати. А місцевим жителям... Місцевим жителям скажеш: іду з Чира до рідних у Старобільськ,— важко жити самій. Добра людина пожаліє й пригріє, а лихій також причепитись нема до чого,— міркував Іван Федорович тихим, глухуватим голосом, не дивлячись на дружину.— Запам'ятай: фронту — як його тут розуміють,— нема. Наступають наші танки — там, тут... Німецькі укріплені пункти обминай так, щоб не бачили тебе. Але скрізь можуть бути німці випадкові, прохідні, цих бійся найдужче. А коли дійдеш ось до цього рубежу, далі вже не рипайся, дожидай наших. Бачиш, тут у мене й на карті нічого не позначено, тут ми нічого не знаємо, а розпитувати тобі не можна,— небезпечно. Знайди яку-небудь самотню бабусю чи жінку й лишайся в неї. Зав'яжеться бій, лізьте в льох і сидіть...

Все це він міг би й не говорити Каті, але йому так хотілось допомогти їй, бодай порадою. З якою радістю пішов би він сам замість неї!

— Тільки вийдеш, я зразу передам туди, що вийшла. Якщо не зустрінуть, зголосись до першої нашої тямущої людини й проси одвести в політвідділ танкового корпусу...— Раптом жвава іскорка стрибнула в його оці, і він сказав: — А як потрапиш до політвідділу, пе забудь на радощах, що в тебе все-таки чоловік є, і попроси, щоб мені передали: "Прийшла, мовляв, усе гаразд..."

— Ще й не так скажу. Скажу: або наступайте швидше, визволяйте мого чоловіка, або пустіть мене до нього назад,— мовила Катя і засміялась.

Іван Федорович раптом зніяковів.

— Хотів я обминути це питання, та, видпо, його не обминеш,— сказав він, і обличчя його стало серйозпе.— Хоч як би швидко наступали наші, я ж їх дожидати не буду. Наше діло відступати разом з німцями. Наші сюди, а ми з німцями — туди. Нас тепер з німцями водою не розіллєш. Поки останній німецький солдат не забереться геть з нашої ворошиловградської території, буду я їх бити по цей бік. Інакше що ж би про мене подумали паші старобільські, ворошил овградські, краснодонські, рубіжанські. краснолуцькі партизани й підпільники?.. А повертатися тобі до мене безрозсудно: не буде вже на це ніякої потреби. Послухай мене...— Він схилився до неї, й поклав шкарубку свою долоню на тонкі пальці її руки, і потиснув їх.— Ти при корпусі не залишайся, там тобі робити нічого, просись у розпорядження Військової ради фронту. А там проси дозволу побувати В дітей. Ганебного в тому нічого нема, заілужила. А діти? Ми ж навіть не знаємо, де вони тепер,— чи в Саратові, чи Де? Чи живі, чи здорові?

Катя дивилась на нього й не відповідала. Гуркіт далекого нічного бою стрясав цю на одпгибі від хутора маленьку хатинку.

Душа Йвана Федоровича повнилась любов'ю й жалощами до неї, його подруги, коханої жінки. Адже тільки він один знав, яка вона справді ласкава, добра, якою нелюдською силою характеру перемагала вона, його Катя, всі небезпеки й злигодні, приниження, смерть близьких людей. Іванові Федоровичу хотілось мерщій перенести свою Катю туди, де були вільні люди, де було світло, тепло, де були діти. Але не про це думала його Катя.

Вона все дивилась, дивилась на Йвана Федоровича, потім випростала свою руку і ласкаво провела по його русявому зачесаному волоссю, яке за ці місяці ще далі відступило від скронь, од чого високий лоб його здавався ще вищим. Вона провела ласкавою рукою по цьому м'якому русявому волоссю й заговорила:

— Не кажи, нічого не кажи мені... Не кажи, я сама все знаю. Нехай використають мене як треба, а проситись я нікуди не стану. Поки ти будеш тут, я завжди буду так близько від тебе, як тільки мені дозволять...

Він хотів ще заперечити їй, але раптом усе обличчя його пом'якшало. Він схопив обидві її руки, й уткпув своє обличчя їй у долоні, й затримався так якусь хвилину. Потім звів на неї сині очі свої й сказав дуже тихо:

— Катю...

— Так, пора,— зрозуміла вона і встала.

Розділ п'ятдесят четвертий

Супроводжував її величезний на зріст ведмедкуватий дід з місцевих,— всі називали його "старий Хома". На початку походу, коли Катерина Павлівна і старий Хома ще мали змогу перемовитись двома-трьома словами, Катя встигла з'ясувати, що прізвище його Корнієнко, що він один із численних Корнієнків, перших українських старожилів у тутешньому степу і, як усі Корнієнки, доводиться далекою ріднею Гордієві Корнієнку.

Потім розмовляти вже було не можна.

Йшли вони цілу ніч — то глухими дорогами, то прямо степом. Сніг іще тільки вкрив поля, йти було неважко. Інколи то по північному, то по південному обріях лягало світло фар і миттю щезало. Там, далі на північ і на південь, пролягали великі грейдерні дороги. Хоч і далеко це, було чути рух машин по них. Десь там, на півдні, відходили німецькі частини, розбиті в районі Міллерова, а як трохи на північ, то там відходили частини від Баранниківки — першого населеного пункту Ворошиловградської області, взятого нашими військами.

Катерина Павлівна й старий Хома йшли на схід, але часто міняли напрям, обминаючи села та укріплені пункти в степу. Шлях видався Каті надзвичайно довгим, і все-таки вони ближче та ближче підходили до району боїв: усе чутніші ставали тяжкі зітхання гармат і ясніш позначались їх спалахи то там, то тут по обрію. Перед світанком зачав сіятись дрібний сухий сніжок, приглушив усі звуки, і нічого не стало видно.

Катя йшла в стоптаних біженських валянках, з полотняною торбою за плечима, оповита снігом. І все довкола — і величезний дід Хома в шапці з настовбурченими, але не зав'язаними хутряними вухами, що розпадались на два боки, і шурхіт кроків, і цей сніг, що мигтів перед очима,— все здавалось примарним. Душа Катина поринула в напівдрімоту, в напівсон... Раптом вона відчула під ногами твердий грунт. Старий Хома спинився, Катя наблизила до нього обличчя своє, і щось одразу штовхнуло їй у серце: тут вони мали попрощатись.

Старий Хома з виразом ласкавим і заклопотаним вдивлявся в її обличчя, а темна рука його вказувала вздовж степової дороги, fia яку вони вийшли. Катя поглянула за його рукою. Вже світало. Старий великими руками взяв її за плечі, обняв і гаряче прошепотів, лоскочучи вуха та щоку вусами й бородою і

— Не більше як сажнів двісті. Ви чуєте мене?

— Прощайте,— шепнула вона у відповідь.

Пройшовши трохи путівцем, вона озирнулась: Хома Корнієнко ще стояв на дорозі. Катя зрозуміла, що старий буде стояти доти, поки вона не зникне з-перед його очей. І справді, одійшовши метрів п'ятдесят, вона ще змогла розпізнати його силует,— кремезний дід стояв, завіяний снігом, схожий на Діда Мороза. А коли вона озирнулася втретє, старого Хоми вже там не стало. Це було останнє село, де Катя могла сподіватись на допомогу своїх людей,— далі мала вона пробиратись, надіючись тільки на себе. Сільце лежало позад висунутих на схід високих укріплень, які являли собою тільки частину нашвидку створеної тут німцями обороп-ної лінії. В найзручніших будинках, як сказав Каті Йван Федорович, оселились офіцери й штаби невеликих підрозділів, що займали укріплені пункти.

Іван Федорович попереджав дружину, що становище її може ускладнитись, якщо до її приходу село буде захаращене частинами, вибитими з німецького оборонного рубежу по річці Камишній. Річка ця, що впадає в річку Деркул, притоку Дінця, тече з півночі на південь, неподалік од межі Ростовської області, майже паралельно до залізниці Кантеми-рівка — Міллерово. В одне з сіл, розташованих коло річки Камишної, і мала вийти Катерина Павлівна, щоб там чекати наших.

Крізь павутиння снігу Катя вздріла силует ближньої хати, звернула з дороги й пішла полем, обходячи село, не спускаючи з ока стріх. їй сказали, що її хата третя по порядку. Ставало все світліше. Катя підійшла до малесенької хатки й припала до затуленого віконницею вікна. В хатинці було тихо. Катя не постукала, а пошкрябала, як її навчили.

Довго їй ніхто не відповідав. Серце калатало. Згодом тихо з хатки відгукнувся голос — голос підлітка. Катя пошкрябала ще раз. Малі ноженята протупали по долівці, двері прочинились, і Катя ввійшла.

В хаті було зовсім темно.

— Звідкіля ви? — тихо спитав дитячий голос. Катя сказала умовну фразу.

— Мамо, чуєте? — покликав хлопчик.

— Тихо...— пошепки озвався жіночий голос.— Хіба ж ти не розумієш по-руському? То ж руська жінка, хіба ти не чуєш? Ідіть сюди, сідайте на ліжко. Покажи, Сашко...

Хлопчик змерзлою рукою взяв теплу, нагріту в рукавиці руку Катерини Павлівни й потяг Катю за собою.

— Підожди, я кожушок скину,— сказала вона.

Але жіноча рука, простягнена назустріч, перейняла Катину руку з руки підлітка й потягла на себе.

— Сідайте так. У нас холодно. Ви німецьких патрулів не бачили?

— Ні.

Катерина Павлівна скинула торбу, зняла хустку, струсила, потім розстебнула кожушок і, придержуючи за поли, обтрусила його на собі і тільки тоді сіла на ліжко поряд з жінкою. Хлопчик ледве чутно сів з другого боку і,— Катя сприйняла це материнським чуттям,— припав до матері, до її теплого тіла.

— Німців багато в селі? — спитала Катя.

— Не так уже й багато. Вони тепер і не ночують тутечки, а більше там, у льохах.

— Льохах...— посміхнувся хлопчик.— У бліндажах!

— А все одно. Тепер, кажуть, має прийти підмога до них, тут ось триматимуть фронт.

— Скажіть, вас Галиною Олексіївною звуть? — спитала Катя.

— Звіть Галею, я ще не стара, Галя Корнієнкова.

Так і казали Каті, що вона потрапить іще до одних Кор-нієнків.

— Ви до наших ідете? — тихо спитав хлопчик.

— До наших. Пройти туди можна?

Хлопчик помовчав, потім сказав з загадковим виразом:

— Люди проходили...

— Давно?

Хлопчик не відповів.

— А як мені звати вас? — спитала жінка.

— За документом — Віра...

— Віра так Віра,— люди тут свої, повірять.