Молода гвардія - Сторінка 26

Ми з хлопцями побачили і просто до вас.

На довгому благовидому обличчі Гната Фоміна відбилось проміття багатьох пристрастей, що враз охопили його, і він мимоволі скоса блимнув на двері в другу кімнату.

— Чому ж, однак, просто до мене? — знизивши голос до сичання, спитав він, злостиво втупивши очі в Серьожку, і зморшки круг очей знов заходили в нескінченно складному русі.

— До кого ж, як не до вас, Гнате Семеновичу? Все місто знає, що ви в нас перший стахановець,— мовив Серьожка з напрочуд чистими очима, нещадно встромляючи в Гната Фоміна цей отруєний спис.

— Та ти чий? — дедалі більше нетямлячись і дедалі більше дивуючись, спитав Гнат Фомін.

— Я син добре відомого вам Прохора Любезнова, теж стахановця,— відповів Серьожка ще рішучіше, бо він точно знав, що ніякого Прохора Любезнова нема на світі.

— Прохора Любезнова я не знаю. І от що, братику мій,— отямившись і метушливо та безглуздо засовавши довгими руками, сказав Гнат Фомін,— у мене й місця немає для того бійця, і жінка в мене хвора, а ти, братику, теє...— Руки його, хоч і не зовсім виразно, засовались у напрямі до вихідних дверей.

— Досить* дивно, громадянине, ви робите, коли всім відомо, що у вас є друга кімната,— з осудом у голосі зауважив Серьожка, в упор дивлячись на Фоміна прозорими, дитячими, зухвалими очима.

І Фомін не встиг поворухнутись чи бодай сказати щось, як Серьожка не дуже й квапливо підступив до дверей у сусідню кімнату, відчинив двері й увійшов до тієї кімнати.

А в кімнаті тій з напівпричиненими віконницями, захаращеній меблями та фікусами в діжках, чистенькій і охайно прибраній, сидів біля столу чоловік в одежі робітника, з круглими сильними плечима, з міцною стриженою головою та обличчям у темних цятках. Він підвів голову й дуже спокійно подивився на Серьожку.

І в ту ж мить Серьожка зрозумів, що перед ним сидить просто хороша, сильна й спокійна людина. І, зрозумівши це, Серьожка в ту ж мить дико й неймовірно перелякався. Так, жодного грама відваги не лишилося в його орлиному серці. Він перелякався так, що не міг сказати й слова, не міг поворухнутись, а в цей час на порозі виникло вкрай розлючене й перестрашене обличчя Гната Фоміна.

— Зажди, куме,— спокійно сказав той невідомий чоловік, що сидів біля столу, Гнатові Фоміну, який насувався на Серьожку.— А чому ж ви не віднесли того пораненого бійця, скажімо, до себе додому? — спитав він Серьожку.

Серьожка мовчав.

— Твій батько тут чи евакуювався?

— Евакуювався,— зашарівшись, кивнув Серьожка.

— А мати?

— Мати вдома.

— Чому ж ти спершу не пішов до неї? Серьожка мовчав.

— Хіба вона така жінка, що не прийме?

Серьожка з жахом у душі ворухнув головою. З того моменту, як гра скінчилася, за словами "батько", "мати" він бачив уже справжніх батька й матір своїх, і нестерпуче соромно було казати про них таку підлу неправду.

Але чоловік цей, видно, вірив Серьожці.

— Так,— заговорив він, розглядаючи Серьожку.— Гнат Семенович сказав тобі правду, що він того бійця прийняти не може,— промовив він, роздумуючи.— Але ти таку людину знайдеш, котра прийме. Це діло добре. І молодець ти, я тобі скажу. Пошукай і знайдеш. Тільки то діло секретне, ти до випадкових людей не ходи. А коли ніде не приймуть,— прийдеш до мене. А як приймуть,— не приходь, краще дай мені зараз адресок свій, щоб я міг тебе при нагоді знайти.

І тут Серьожці довелося розплатитися за пустощі най-уразливішим і найприкрішим способом. Саме тепер, коли Серьожці дуже хотілося б назвати цьому чоловікові свою справжню адресу, він мусив тут же, на ходу, вигадувати першу-ліпшу й цією брехнею назавжди перетяти собі шлях до зустрічі з цим чоловіком.

Серьожка знову опинився на вулиці. Він був розгублений і збентежений.

Не лишалося сумніву, що той чоловік, котрий переховувався в Гната Фоміна,— людина справжня, велика людина, але навряд чи можна було сумніватися й у тому, що Гнат Фомін — людина щонайменше поганенька. А проте вони, безперечно, зв'язані між собою. У цьому було щось нез'ясовне.

Розділ п'ятнадцятий

Тоді ж таки, покинувши будиночок Осьмухіних, Матвій Шульга подався на околицю Краснодона, що називалась по-старому Голуб'ятниками, до свого друга по колишньому партизанству — Івана Кіндратовича Гнатенка.

Цю околицю, як і багато районів Краснодона, давно заставили стандартними будинками, але Матвій Костьович знав, що Кіндратович, як і колись, живе у власній дерев'яній хаті, в одній із тих старовинних хатин, за які околиця й дістала назву Голуб'ятників.

На стукіт у віконце на порозі стала схожа на циганку, досить іще молода, але дуже одутла й неохайна, хоч і вдягнена не бідно, жінка. Костьович сказав, що він тут мимохідь і йому потрібен Іван Кіндратович, він просить старого, якщо це можливо, вийти до нього на вулицю поговорити.

І тут, за цим будиночком, у степу, де вони зійшли в низинку, щоб не стовбичити на белебні, під звуки далекої артилерійської канонади, яку в той день ще було чути, відбулася зустріч Матвія Шульги та Івана Гнатенка.

Іван Гнатенко, чи просто Кіндратович, був один із нащадків тих поколінь шахтарів, котрі по праву могли вважати себе засновниками донецьких копалень. І дід, і його батько — родом з України, і сам Кіндратович — це були справжні, з ласки божої, шахтарі-корінники, що побудували Донбас, хранигелі шахтарської слави й традицій, та сама шахтарська гвардія, об яку зламали собі зуби в Донбасі німецькі інтервенти та білі в 1918—1919 роках.

Це був той самий Кіндратович, який разом із своїм директором Андрієм Вальком та Григорієм Іллічем Шевцовим висадив у повітря гн^хту № 1-біс.

І ось яка розмова відбулась у нього з Матвієм Костьови-чем у низинці в степу, під сонцем, що вже схилялось на вечірній пруг.

— Чи знаєш ти, Кіндратовичу, чого я до тебе прийшов?

— Не знаю, а здогадуюсь, Матвію Костянтиновичу,— печально відмовив Кіндратович, не дивлячись на Шульгу.

Степовий вітрець, що дихав у низинці, косо в один бік одгортав поли залатаної, дідівських часів куртки, що висіла, як на хресті, на висхлому тілі старого.

— Мене залишено тут для роботи, як у вісімнадцятому році, з тим я й прийшов до тебе,— сказав Костьович.

— Все моє життя — твоє, це ти знаєш, Матвію Костянтиновичу,— низьким, хрипким голосом сказав Кіндратович, не дивлячись на Шульгу.— Але я не можу прийняти тебе в дім, Матвію Костянтиновичу.

Те, що сказав Кіндратович, було таке несподіване й неможливе, що Матвій Костьович навіть не спромігся на відповідь і замовк. І Кіндратович теж мовчав.

— Правильно ли я понял тебя, Кондратович,— ты отказываешься принять меня в дом? — раптом перейшовши на чисту російську мову, тихо спитав Шульга, боячись гляну ги на старого.

— Я не відмовляюсь, я не можу,— сумно сказав старий.

Якийсь час вони ось так і розмовляли, не дивлячись один на одного.

— Ти давав згоду? —з гнівом, що закипав у серці, спитав Костьович.

Старий похилив голову.

— Ти знав же, на що йдеш? Старий мовчав.

— Чи розумієш ти, що нас ти ніби зрадив?

— Матвію Костьовичу...— дуже низько й хрипко, з погрозою ніби прогавкав старий.— Не кажи такого, чого не можна поправити.

— А чого мені боятися? — люто мовив Шульга й подивився просто в висхле, з рідкою, немов вискубаною, прокуреною борідкою обличчя Кіндратовича, і волячі очі Шульги набрякли кров'ю.— Чого мені боятися? Страшнішого від того, що я чую, не може бути!

— Стривай...— Кіндратович підвів голову й кощавою рукою з понівеченими чорними нігтями взяв Матвія Костьо-вича за лікоть.— Віриш ти мені? — спитав він печально й низько, на найстрашніших низах свого голосу.

Шульга хотів був щось сказати, але старий міцно стиснув йому лікоть і, дивлячись на нього пронизливими запалими очима, сливе благально мовив:

— Стривай... послухай...

Тепер вони дивились просто в вічі один одному.

— Я не можу прийняти тебе в дім, бо мого старшого сина я боюсь. Боюсь, продасть,— хрипко прошепотів старий, наблизивши своє лице до лиця Матвія Костьовича.— Пригадай, ти був у нас у двадцять дев'ятім? То востаннє ти був у нас, як ми із старою справляли двадцять п'ять літ нашого життя, срібне весілля. Всіх моїх хлопців ти, видно, не пам'ятаєш, та й не повинен,— усміхнувся старий,— а старшого маєш пам'ятати ще з вісімнадцятого року...

Шульга мовчав.

— От він і пустився берега,— хрипко шепотів Кіндратович.— Пам'ятаєш, він тоді, в двадцять дев'ятому, уже був без руки?

Шульга невиразно пригадував похнюпленого, забарного, неговіркого підлітка, якого бачив у Кіндратовича у вісімнадцятому році. Але хто з хлопців, що оточували Шульгу двадцять дев'ятого року в хаті Кіндратовича, хто був колись цим підлітком, хто з них був без руки, цього вже Шульга не пам'ятав. Він здивовано зловив себе на тому, що взагалі погано пам'ятає той вечір. Мабуть, він тоді йшов до Кіндратовича трохи з обов'язку, і той вечір загубився серед багатьох подібних вечорів, проведених так само, з обов'язку, серед інших людей, за інших обставин.

— Руку йому на заводі відірвало, в Луганську...—— Кіндратович згадав стару назву Ворошиловграда, і з цього Шульга прирозумів, що діло це давнє.— Він додому повернувся на моє утримання. Наук учити його пізно було, та ми зразу й не додумались, а професії підходящої, за можливостями своїми, він не здобув — і схибив. Став попивати на батькові гроші, тобто на мої, а я його жалів. Заміж за нього ніхто не йшов, а від того він ще гірше загуляв. А тридцятого року звалилась на нього ота цяця, що ти бачив, обкрутила його, і пішли в них діла темні. Стала вона ніби таємною шинкаркою, взялись вони до спекуляції і — тобі, як на сповіді,— не гребують і крадене скуповувати. Спочатку я його жалів, а потім став боятись ганьби. Ми із моєю старою так і вирішили — будемо мовчати. І мовчали. І перед дітьми рідними мовчали. І мовчимо... Його за Радянської влади двічі судили, хоч треба б судити її, погань, та він усякий раз вину брав па себе. Ну, розумієш, судді знають: я старий партизан, знатний вибійник, людина знаменита,— один раз йому зауваження, другий — умовно. А він з кожним роком усе зліший. Віриш ти мені? Як же я можу тебе в дім прийняти? Він, чого доброго, щоб йому будинок дістався, і нас із старою продасть! — І Кіндратович, соромлячись, од Шульги одвернувся.

— Але як же ти, це знаючи, міг дати згоду? — збентежено спитав Шульга, вдивляючись у гостре, як ніж, обличчя Кіндратовича, пе знаючи, вірити йому чи не вірити, і раптом з одчаєм ловлячи себе на тому, що він утратив у душі всякі критерії, яким людям можна, а яким не можна вірити в умовах, у яких він опинився.

— Та як же я міг відмовитись, Матвію Костянтиновичу? — з тугою в голосі прохрипів Кіндратович.— Ти ж тільки подумай: я, Іван Гнатенко, і раптом — відмовитись.