Молода гвардія - Сторінка 37

А то дали б вони тобі водиці випити!

— А ти, кажись, випив уже? — зненацька весело озвався чийсь голос, один із тих безжурних голосів, які в усіх, навіть найжахливіших обставинах життя неодмінно знайдуться, коли збираються руські люди.

— Я вже випив,— похмуро згодився Валько. І, подумавши, додав: — Але ще не всю чару.

Насправді ось що сталося з Вальком, коли він, покинувши на березі хлопців, спустився до переправи. Він мав такий лютий вигляд, що примусив-таки одного з військових, які відали переправою, вступити з ним у переговори. Од військового Валько дізнався, що командування переправою перебуває на тім боці річки. "Я його примушу, щоб він із своїми лайдаками навів порядок",— люто думав Валько, стрибаючи з краю одного понтона на край другого, обіч від машин, що сунули по наплавному, мосту. На той час налетіли німецькі пікірувальники, і він, як і всі люди, що стрибали разом з ним, змушений був лягти. Потім ударила німецька артилерія, на понтонах спалахнула паніка. І Валько тут завагався.

За своїм становищем він не тільки мав право, а й мусив неодмінно скористатися з останньої можливості перебратись на той бік Дінця. Але, як це буває в житті навіть дуже сильних і розсудливих натур, з гарячою кров'ю, що потай кипить у жилах, іноді обов'язок частковий, мепший, але илпжіші, бере гору над обов'язком загальним і головним, але дальнім.

Тільки-но Валько уявив собі, що можуть об нім подумати його робітники, Григорій Ілліч Шевцов — його друг, хлопці-комсомольці, що лишились на березі,— тільки-по Валько уявив собі це, вся кров прилила йому до чорного обличчя і він завернув назад. У цей час уже по всій ширині наплавного мосту бігли назустріч йому люди суцільною лавою. Тоді він, у чім був, стрибнув у воду й поплив до берега.

Поки німці обстрілювали й оточували цей берег Дінця і люди з цього берега, божеволіючи, бігли понтонами на другий берег та бились біля спуску до понтонів і десятками та сотнями перебиралися вплав на той берег,— Валько, розсікаючи хвилі дужими руками, плив до цього берега. Він знав, що буде першим, з ким німці розправляться, а плив, бо вчинити інакше не дозволяла совість.

На біду собі, німці зробили необачно, що не вбили Валька, а відпустили разом із іншими. І от, замість того щоб іти на схід, до Саратова, куди він мусив з'явитись по службі і де перебували його дружина та діти, Валько в потоці біженців посувався на захід.

Ще не доходячи до Лихої, колона біженців почала розпадатись. Валько запропонував групі краснодонців виділитись із колони, обминути Лиху та посуватись до Краснодона осторонь великих шляхів, польовими дорогами, а то н цілиною.

Як це завжди буває в трудні моменти життя народів і держав, у душі навіть щонайменшої людини думки про власну долю тісно переплітаються з думками про долю всього народу й держави.

В ці перші дні після того, що вони пережили, і дорослі, й підлітки перебували в пригніченому настрої і сливе не розмовляли одне з одним. Пригнічувало їх не тільки те, що чигало попереду, а й думка про те, що тепер буде з усією радянською землею. Але кожен переживав це по-своєму.

В стані найбільшої душевної рівноваги перебував трилітній синок Марини, Олегів двоюрідний братик. Ніяких сумнівів щодо сталості світу, в якому він жив, малий не мав, бо мама й тато лишались при ньому. Йому, правда, страшпо було якусь мить, коли щось заревло й загриміло в небі, і навкруги так бухкало, й бігли люди. Але він ріс у такий час, коли навколо завжди бухкало й завжди бігли люди, тому він поплакав трохи й заспокоївся. І тепер уже все йшло гаразд. Він тільки вважав, що мандрівка трохи за-тяглась. Це почуття найдужче торувало в полудень, коли його розморювало її він починав пхикати, чи скоро приїде додому, до бабусі. Але досить було зупинитись на перепочинок і покуштувати кашки, та поштурхати палицею в нірку ховрашка, і обійти, ступаючи боком, шанобливо задираючи голову, круг гнідих коней, що кожен із них був мало не вдвоє більший за буланого коника, а потім солодко поспати, уткнувшись голівкою мамі в коліна,— як усе ставало на свої місця, і світ знову був сповнений принади й чудес.

Дід-возій думав про те, що навряд чи його життю, життю маленької та літньої людини, загрожує небезпека при німцях. Але він боявся, що німці ще в дорозі однімуть у нього коня. Крім того, він думав про те, що німці позбавлять його пенсії, котру він одержував, як возій, за сорок ліг роботи на шахтах, і не тільки позбавлять допомоги, яку він мав за трьох синів-фронтовиків, а ще, мабуть, дошкулятимуть за те, що в цього стільки синів у Червоній Армії. І його глибоко хвилювало: чи переможе Росія у війні? У світлі того, що він бачив, він дуже боявся, що Росія не переможе. І тоді він, маленький дід, із скуйовдженим па потилиці сірим пір'ячком, як у горобчика, дуже шкодував, що не вмер минулої зими, коли в нього, як казав йому лікар, ставсч "приступ". Але іноді він згадував усе своє життя і війни, в яких брав участь, згадував, що Росія велика, багата, а за останній десяток років стала ще багатша,— невже ж у німця сила знайдеться перемогти її, Росію? І коли дід думав так, його опановувало нервове збудження, він почухував па ногах висхлі, чорні від сонця кісточки, поцмокував на буланого коника, по-дитячому випинаючи губи і підганяючи конина віжками.

Миколі Миколайовичу, дядькові Олега, найприкрішим було те, що його робота, аж так добре розпочата в тресті — робота молодого геолога, який відзначився в перші ж роки надзвичайно вдалими розвідками,— раптом припинилась так несподівано й жахливо. Йому здавалося, що німці неодмінно вб'ють його, а коли не вб'ють, йому доведеться виявити немало спритності, щоб ухилитися від служби в пімців. А він знав, що за всіх умов не піде служити до німців, бо служити в німців йому було так само неприродно та иезручпо, як ходити рачки.

А молоденька тітонька Марина підраховувала, з яких джерел прибутку складалось їхнє життя до німців. І виходило, що їхнє життя до німців складалося: із заробітку Миколи Миколайовича, пенсії Олени Миколаївни, яку та одержувала за покійного чоловіка — Олегового вітчима, пенсії бабусі Віри Василівни, квартири, яку їм давав трест, і городу, який вони мали при домі. І виходило так, що перші три джерела існувапня вони з приходом німців безумовно втр.і-тили, а могли втратити й решту. Вона все згадувала вбитий дітей на переправі, й переносила жаль до них на власну дитину, й починала плакати. їй спадали на думку розповіді про те, що німці брутально чіпляються до жінок і ґвалтують їх, і тоді вона згадувала, що вона гарненька жінка і до неї вже напевне чіплятимуться німці, і вона то жахалась, то втішала себе тим, що буде зумисне вбиратись найпростіше, і змінить зачіску, і все, може, якось минеться.

Батько Віктора Петрова, лісничий, знав, що повернення додому загрожує смертельною небезпекою йому, як людині, відомій у районі своєю участю в боротьбі проти німців у 1918 році, та його синові-комсомольцеві. Але він потрапляв у безвихідь, коли думав про те, що тепер робити. Він знав, що кого-небудь з партійних людей неодмінно лишили для організації підпільної та партизанської боротьби. Але сам він, людина вже немолода, все життя працював чесно, бувши рядовим лісничим, і звик до тої думки, що віп на все життя залишиться лісничим. Він мріяв дати хорошу освіту синові й дочці, щоб вивести їх у люди. Та коли тепер у серце закрадалась думка про те, що минуле його може лишитись невідомим і він матиме змогу служити за лісничого й при німцях,— його охоплювала така нудьга й огида, що його, кремезного сильного чоловіка, поривало в бійку.

Тим часом його сина, Віктора, терзала нестерпно прикра образа за Червону Армію. Він змалку любив над усе Червону Армію та її командирів і з перших днів війни готувався взяти участь у війні як командир Червоної Армії. Він, керуючи військовим гуртком у школі, провадив заняття й фізичні вправи під дощем і на морозі, як цього вчив Суворов. Поразки Червоної Армії, звичайно, не могли захитати в очах Віктора її престижу. Але прикро було, що йому по пощастило вчасно стати в Червоній Армії командиром, а якби він був тепер командиром Червоної Армії, вона, без сумніву, не потрапила б у таке тяжке, гірке становище. А щодо його долі при німцях, то про неї Віктор просто но думав, цілком покладаючись на батька та на друга свого Анатолія Попова, котрий у всіх трудних випадках життя вмів знайти що-небудь несподіване й абсолютно правильне.

А друг його Анатолій усією душею вболівав за Вітчизну і, мовчки кусаючи нігті, всю дорогу думав про те, що ж йому, Анатолієві, тепер робити? За час війни він стільки прочитав доповідей на комсомольських зборах про захист Соціалістичної Вітчизни, але в жодній з доповідей він не міг висловити ще й того відчуття Вітчизни, як чогось великого й співучого, якою була його, Анатолієва, мама, Таїсія

Прокопівна, з її ставним повним тілом, обличчям рум'яним, добрим, і з чудовими старовинними козачими піснями, які вона співала ще над його колискою. Це відчуття Вітчизни завжди жило в його серці й навертало сльози на очі при звуках рідної пісні або тоді, коли він бачив витолочений хліб чи спалену хату. І от Вітчизну його спіткало лихо, таке лихо, що ні бачити це, ні думати про це не можна було без пекучого болю сердечного. Треба було діяти, діяти негайно, але — як, де, з ким?

Такі ж самі думки в більшій чи меншій мірі бентежили й усіх його товаришів.

І тільки Уля не мала сили думати ні про долю рідпої землі, ні про долю свою особисту. Все, що вона пережила з того моменту, коли побачила, як похитнувся копер шахти № 1-біс: прощання з улюбленою подругою та матір'ю, цю дорогу по випаленому сонцем, витолоченому степу і нарешті переправу, де в скривавленій верхній частині тулуба жінки з червоною хусткою на голові і в хлопчику з очима, які вичавилися з орбіт, наче втілилося все, що вона пережила,— все це знов і знов, то гостро, мов кинджал, то тяжко-тяжко, наче жорно, оберталося в наболілому серці Улі. Всю дорогу вона ступала поряд з возом, мовчазна, ніби спокійна, і тільки ці риси похмурої силп, що позначилися в її очах, ніздрях, губах, виказували, які бурі хвилями ходили в душі її.

Зате Жорі Арутюнянцу було цілком ясно, як він житиме при німцях.