Молода гвардія - Сторінка 41

Руки сверблять! — сказав Серьожка.

Вони стали говорити про хлопців та дівчат, які могли бути в місті. Стьопа Сафонов — товариський юнак, що дружив з хлопцями й дівчатами цілого міста,— всім їм давав такі гострі характеристики, що Валя, Олег і Серьожка, забувши про німців і про те, заради чого вони зняли цю розмову, заходились від реготу.

— А де Ленка Позднишева? — раптом спитала Валя.

— Вона тут! — вигукнув Стьопа.— Я її на вулиці зустрів. Іде така розпринджена, голову ось так задирає.— І Стьопа, задерши веснянкуватого носика, наче проплив по саду.— Я їй: "Ленко, Ленко!" — а вона тільки головою кивнула, ось так,— показав Стьопка.

— І зовсім не схоже! — лукаво, скоса позираючи на Олега, чмихала Валя.

— Пам'ятаєш, як ми чудово співали в неї? Три тижні тому, всього три тижні, подумай тільки! — сказав Олег і, сумно всміхнувшись, поглянув на Валю. Він зразу захапався йти.

Вони вийшли разом із Серьожкою.

— Мені Валя багато розповідала про тебе, Олег, та я, як тебе побачив, сам здався на тебе душею,— кинувши на Олега трохи зніяковілий швидкий погляд, промовив Серьожка.— Кажу тобі про це, щоб ти знав, і більше говорити про це не буду. А справа от у чому: це ніяка не підпільна організація підпалила трест і лазню, це я підпалив...

— Як, с-сам? — Олег, спалахнувши, подивився на Се-рьожку.

— Сам, один...

Вони йшли далі мовчки.

— П-погано, що один... Здорово, сміливо, але... п-погано, що один,— згодом сказав Олег, і на його обличчі виник водночас і добродушний, і заклопотаний вираз.

— А підпільна організація є, я знаю не тільки з листівки,— провадив далі Серьожка, ніяк не відгукнувшись на зауваження Олега.— Я був натрапив на слід, та...— Серьожка прикро змахнув рукою,— не зачепився...

Він розповів Олегові, як зайшов до Гната Фоміна і про всі обставини цього приходу, пе втаївши й того, що він мусив людині, котра переховувалась у Фоміна, дати неправильну адресу.

— Ти Валі про це теж розповідав? — звідався раптом Олег.

— Ні, Валі я цього не розповідав,— спокійно сказав Серьожка.

— Добре... Д-дуже д-добре! — Олег схопив Серьожку за руку.— А якщо з тим чоловіком була в тебе така розмова, ти можеш зайти до нього ще,— говорив він збентежено.

— В тім-то й річ, що ні,— заперечив Серьожка і біля його трохи припухлих губ лягла тверда складка.— Того чоловіка Гнат Фомін, його хазяїн, німцям виказав. Він його не зразу виказав, а так на п'ятий чи на шостий день по тому, як німці прийшли. В "Шанхаї" гомонять, мовби він хотів через того чоловіка всю організацію розкрити, але той, видно, був обережний. Фомін підождав, підождав та й виказав його, а сам пішов на службу до поліції.

— До якої поліції? — здивовано вигукнув Олег: поки він сидів у дров'яному сарайчику, от які діла творилися в місті!

— Знаєш барак унизу, за райвиконкомом, де наша міліція була? Там тепер німецька польова жандармерія, і вони при собі поліцію формують з росіян. Кажуть, знайшли сволоту па місце начальника,— якийсь Соліковський. Служив за десятника на дрібній шахтинці, десь у районі. А тепер помагає набирати поліцаїв із усякої шпани.

— Куди вони його поділи? Вбили? — питав Олег.

— Коли дурні, так уже вбили,— сказав Серьожка,— а я думаю, що держать. їм треба від нього про все дізнатись, а він не з таких, що скаже. Мабуть, держать у тому самому бараку й жили тягнуть. Там і ще є арештовані, тільки не можу дізнатись, хто такі...

А Олегові серце замліло від страшної думки: поки він чекає вістей од Валька, цей могутньої душі чоловік із своїми циганськими очима, може, сидить уже в цім бараку під горою в темній і тісній комірці, і з нього також тягнуть, як сказав Серьожка, жили.

— Спасибі... Спасибі, що все це розповів,— глухим голосом казав Олег.

І він, з міркувань самої лиш доцільності, без найменшого вагання в тому, що порушує дану Валькові обіцянку, переказав Серьожці розмову свою з Вальком, а потім з Ванею Земнуховим.

Вони поволі йшли по Дерев'яній вулиці,— босий Серьожка перевальцем, а Олег, легко й сильно ступаючи по пилюзі в своїх, як завжди, акуратно вичищених черевиках,— і Олег розгортав перед товаришем план дій: обережно, поступово, щоб справді не зашкодити, шукати й шукати шлях до більшовицького підпілля; тим часом придивлятися до молоді, до серця брати найвірніших, иайстійкіших, найпридатніших для діла, дізнатись, кого арештовано в місті, в райопі, де саме сидять, знайти змогу допомогти їм і безупинно розвідувати серед німецьких солдатів про всі воєнні й цивільні заходи командування.

Серьожка, зразу пожвавішавши, запропонував збпрати зброю: після боїв та відступу багато її валялось по всій окрузі, навіть у степу.

Вони обидва розуміли, які це все діла буденні, але це були діла, які можна здійснити,— в обох заговорило почуття реальності.

— Все, що ми один одному розповіли, все, про що довідаємось і що зробимо, не повинен знати, крім нас, ніхто, хоч би як близько до нас люди стояли, хоч би з ким ми дружили! — міркував Олег, дивлячись поперед себе розширеними, яскравими очима.— Дружба дружбою, а... тут к-кров'ю пахне,— з притиском сказав він.— Ти, Ваня, я і — все. А встановимо зв'язки, то нам скажуть, що робити...

Серьожка промовчав, він не любив словесних присягань, запевнень.

— Що в парку зараз? — поспитав Олег.

— Німецький автопарк. І зенітки довкола. Порили всю землю, як свині!

— Бідний наш парк!.. А у вас німці стоять?

— Так, проходом: їм наше приміщення не подобається,— всміхнувся Серьожка.— Але в мене зустрічатися не можна,— сказав він, зрозумівши зміст запитань Олега,— народонаселення велике.

— Будемо тримати зв'язок через Валю.

— Точно,— схвалив Серьожка.

Вони дійшли до переїзду і тут міцно потисли один одному руки. Хлопці, майже однолітки, зблизилися за час короткої розмови. Настрій у них був мужньо-піднесений.

Родина Позднишевих жила в районі Сіняків. Вона, як Кошові з Коростильовими, займала половину стандартного будинку. Олег іще здалеку побачив порозчинювані, в старовинних тюлевих завісках вікна їхньої квартири, і до нього долинули звуки піаніно і штучний сміх Леночки з цих роздільних срібних звучків. Хтось дуже енергійний сильними пальцями брав перші акорди романсу, знайомого Олегові, і Лепочка починала співати, але той, хто акомпанував їй, тут же збивався, і Леночка сміялась, а потім показувала голосом, де тон помилився і як треба, і все повторювалося знов.

її голос та звуки піаніно раптом так зворушили Олега, що він не міг примусити себе зайти в будинок. Вони, ці звуки, знов нагадали йому щасливі вечори тут же, в Лени, в колі друзів, яких, здавалось, було тоді так багато... Валя акомпанувала, а Леночка співала, а Олег дивився на її обличчя, трохи схвильоване, дивився, зачарований і щасливий її хвилюванням, звуком її голосу і цими навіки відбитими в серці звуками піаніно, що сповнювали собою весь світ його юності.

Ах, коли б ніколи більше не переступав Олег порога цього дому! Коли б навіки лишилося в серці це злите відчуття музики, юності, невиразної бентеги першого коханняі

Ало він уже ввійшов у сіни, а з сіней до кухні. В цій напівтемній кухні, що була на тіньовому боці дому, дуже мирно й звично, як вони, очевидно, робили це не вперше, сиділи біля маленького кухонного столика сухенька, в старомодній зачісці буклями Ленпна мати й німецький солдат з такою ж палевою головою, як той денщик, що з ним Олег побився, але без ластовиння, куценький, товстий,— за всіма ухватками,— також денщик. Вони сиділи на табуретках одне проти одного, і німецький денщик з усмішкою, самовдово-Леною і ввічливою, з деяким навіть кокетством у погляді щось витягав з рюкзака, якого тримав на колінах, і передавав це щось до рук матері Лени. А вона з сухеньким своїм обличчям та буклями, з дамським старечим виразом розуміння того, що її задобрюють, і водночас із усмішкою, улесливою та догідливою, тремтячими руками приймала щось і клала собі на коліна. Вони такі були заклопотані цим нескладним ділом, яке дуже захопило обох, що не дочули, як Олег увійшов. І він зміг розглянути, що лежало на колінах у матері Лени: плеската бляшана коробка сардин, плитка шоколаду та вузенька чотирикутна, півлітрова, з вигвинчуваною затичкою бляшана банка з яскравою, жовтою з синім, етикеткою,— такі бляшанки Олег бачив у німців у своїм домі,— це була прованська олія.

Мати Ленина помітила Олега й мимохіть ворухнула ру-

ками, ніби хотіла те прикрити, що лежало в неї на коліпах, і денщик теж побачив Олега і з байдужою увагою вп'явся в нього очима, придержуючи рюкзак.

Водночас у сусідній кімнаті урвалися звуки піаніно та спів Леночки і пролунав її сміх, і сміх чоловіків, і уривки німецьких фраз. І Леночка, роздрібнюючи срібні звуки голосу, сказала:

— Ні, ні, я повторюю, ich wiederhole, тут пауза і ще раз повтор, і зразу...

І вона сама пробігла тонкими пальчиками однієї руки по клавішах.

— Це ти, Олежку? Хіба ти не виїхав? — здивовано підвівши рідкі брови, говорила мама Лени фальшиво-ласкавим голосом.— Ти хочеш бачити Леночку?

З несподіваною спритністю вона сховала те, що лежало в неї на колінах, на нижню полицю кухонного столика, помацала сухенькими пальцями буклі, чи в порядку вони, і, втягши в плечі голову та виставивши носик і підборіддя, пройшла до кімнати, звідки линули звуки піаніно й голос Леночки.

Кров одхлинула йому від обличчя, і Олег, опустивши великі руки, зразу ставши незграбним, вайлуватим, стояв посеред кухні під байдужим поглядом німецького денщика.

В кімнаті пролунав вигук Лени, вигук подиву і збентеження. Вона притишеним голосом сказала щось чоловікам у кімнаті, ніби перепросилась, і її каблуки бігцем протупотіли через усю кімнату. Леночка з'явилась на порозі кухні в сірому, темного малюнка, важкуватому на її тонкій фігурі платті, з голою тонкою шийкою, смаглявими ключицями й голими смаглявими руками, якими вона схопилася за одвірок.

— Олег?..— сказала вона, зніяковівши так, що її смагляве личко зашарілось.— А ми тут...

Але виявилось, що в неї рішуче нічого не заготовано для пояснення того, що "вони тут". І вона з суто жіночою непослідовністю, неприродно всміхнувшись, підбігла до Олега, потягла його за руку за собою, потім відпустила, сказала: "Ходім, ходім",— і вже біля порога знов обернул.