Молода гвардія - Сторінка 49

Познайомити?

— Звичайно! — сказала Любка.

Вони тут же познайомились, і Любка всіх потягла на Ленінську. А Сергій сказав, що він не може. Любка подумала, що він образився, і навмисне, щоб не гнув кирпу, підхопила під руку Борку Дубинського, і вони разом, викручуючи в чотири ноги неймовірні вензелі, вибігли з парку, тільки плаття її майнуло між деревами.

Вранці вона не зустріла Сергія в гуртожитку за сніданком, його не було й на заняттях, за обідом і за вечерею, і марно було б розпитувати, куди він подівся.

Звичайно, вона зовсім не думала про те, що сталося вчора в міському саду: "Подумаєш, новини!" Але надвечір вона раптом засумувала за домівкою, згадала батька й матір, і їй здалося, що вона ніколи їх не побачить. Вона тихо лежала на ліжку в кімнаті гуртожитку, де разом із нею жило п'ятеро подруг. Всі вже спали, затемнення з вікон зняли, світло місяця буйно струміло в ближнє відчинене вікно, і Любці було дуже сумно.

А другого дня Сергій Левашов назавжди пішов з її пам'яті, пемовби його й не було.

Шостого липня Любку викликав начальник курсів і сказав, що справи на фронті йдуть не дуже добре, курси евакуюються, а її, Любку, залишають у розпорядженні обласного партизанського штабу: нехай повертається додому, в Краснодон, і чекає, поки її викличуть. Якщо прийдуть німці, вона повинна поводитись так, щоб не викликати підозри. І їй дали адресу на Кам'яному Броді, куди вона повинна була зайти ще перед від'їздом, щоб познайомитися з хазяйкою.

Любка побувала на Кам'яному Броді й познайомилася з хазяйкою. Потім вона спакувала свій чемоданчик, "проголосувала" на найближчому роздоріжжі, і перша ж вантажна машина, рейсом через Краснодон, підібрала зухвале білоголове дівчисько.

Валько, розлучившися з супутниками, цілий день пролежав у степу і, тільки коли стемніло, вийшов балкою на далеку околицю "Шанхая" і кривими вуличками та завулками пробрався в район шахти № 1-біс. Він добре знав місто, в якому виріс.

Він побоювався, що в Шевцових стоять німці, і, скрадаючися, з тилу, через парканчик, пробрався на подвір'я, й причаївся біля домашніх прибудов, сподіваючись, що хто-небудь та вийде надвір. Так простояв він досить довго і вже втрачав терпець. Нарешті грюкнули сінешні двері, і жінка з відром тихо пройшла мимо Валька. Він упізнав дружину Шевцова, Єфросинію Миронівну, і вийшов їй назустріч.

— Хто такий, боже мій милостивий! — тихо сказала вона. Валько наблизив до неї чорне, заросле щетиною обличчя,

і вона його впізнала.

— Та то ж ви?.. А де ж...— почала була вона. Коли б не нічпа сутінь, в якій крізь сірий серпанок, що вкрив небо, ледве пробивалось ріденьке світло місяця, можна було б побачити, як обличчя Єфросинії Миронівни сполотніло.

— Зажди трохи. І прізвище моє забудь. Називай мене дядько Андрій. У вас німці стоять? Ні?.. Ходімо в хату,— хрипко промовив Валько, тим пригнічений, що мав сказати їй.

Любка — не та пишно вбрана Любка в яскравому платті й черевичках на високих каблуках, яку Валько звик бачити тта сцені клубу,— а проста, домашня, в дешевій кофтинці й короткій спідниці, боса, встала йому назустріч з ліжка, де сиділа й шила. Золотаве волосся вільно спадало па шию й на плечі. Примружені її очі, які при світлі шахтарської лампочки, що висіла над столом, здавались темними, без подиву втупились у Валька.

Валько не витримав її погляду й розгублено огляпув кім-пату, яка зберігала ще сліди достатку господарів. Очі його затримались на листівці, що висіла на стіні в головах ліжка. Це була листівка з портретом Гітлера.

— Не подумайте чогось поганого, товаришу Валько,— сказала мати Любки.

— Дядьку Андрію,— поправив її Валько.

— Чи то — дядьку Андрію,— без усмішки поправилась вона.

Любка спокійно обернулась на листівку з Гітлером і презирливо повела плечем.

— То офіцер німецький почепив,— пояснила Єфросинія Миронівна.— У нас тут усі дні два офіцери німецькі стояли, тільки вчора виїхали на Новочеркаськ. Як тільки зайшли, так до неї — "руський дівчина, красив, красив, блонд", сміються, все їй шоколад, печиво. Дивлюсь, бере, чортиця, а сама носа задирав, грубіянить, то засміється, а потім знов грубіянить,— он яку гру завела! — сказала мати, ганячи по-доброму дочку й вірячи, що Валько все зрозуміє як треба.— Я їй кажу: "Не жартуй з вогнем". А вопа мені: "Так треба". Треба їй так — он яку гру завела! — повторила Єфросинія Миронівна.— І можете уявити, товаришу Валько...

— Дядьку Андрію,— поправив її Валько.

— Дядьку Андрію... Не веліла мені їм казати, що я її мати, мене виставила за свою економку, а себе — за артистку. "А батьки мої,— каже,— промисловці, володіли копальнями, і їх Радянська влада до Сибіру вислала". Бачили, що вигадала?

— Та вже вигадала,— спокійно сказав Валько, уважно поглядаючи на Любку, що стояла проти нього з шитвом у руках із невиразною усмішкою дивилась на дядька Андрія.

— Офіцер, що спав на цьому ліжку,— це її ліжко, а ми з нею вдвох спали в тій світлиці,— став порпатися в своєму чемодані, білизна йому була потрібна, чи що,— розповідала Єфросинія Миронівна,— витяг оцей портретик і пришпилив до стіни. А вона,— можете собі уявити, товаришу Валько,— просто до нього, і — раз! Портретик геть. "Це,— каже,— мов ліжко, а не ваше, не хочу, щоб Гітлер над моїм ліжком висів". Я думала, що він тут її вб'є, а він схопив за руку, викрутив, портретик одібрав і знов на стінку. І другий офіцер тут. Регочуть, аж шибки дзвенять. "Ай,— кажуть,— руський дівчина шлехт!" Дивлюсь, вона справді злюща стала, червона вся, кулачки постуляла,— я від страху мало не вмерла. І правда, чи вона дуже їм подобалась, чи вони за-плішені дурні, тільки стоять, регочуть. А вона каблуками тупоче й кричить: "Ваш Гітлер потвора, кровопивець, його тільки в сортирі втопити!" І ще таке говорила, що я думала — от витягне він револьвер та й застрелить... А коли вони виїхали, вона не веліла Гітлера знімати. "Нехай,— каже,— повисить, так треба..."

Мати Любчина була ще не така й стара, але, як багато хто з простих літніх жінок, що замолоду нещасливо родили, вона розпливлася в стегнах та в поясі, і ноги в неї попухли в кісточках. Вона тихим голосом розповідала Валькові всю цю історію і тим часом поглядала на нього запитливим, несміливим, навіть благальним поглядом, а він уникав зустрітися з нею очима. Вона все говорила й говорила, наче намагалась відтягти момент, коли він скаже те, що вона боялась почути. Але тепер вона розповіла все і в чеканні, хвилюючись і торопіючи, подивилась на Валька.

— Може, лишилась у вас, Єфросиніє Миронівно, яка-пебудь чоловікова одежа, яка простіша,— хрипко сказав Валько,— а то мені наче в такому піджаку та шароварах при тапочках не дуже зручно — зразу видно, що відповідальний,— усміхнувся він.

Щось таке бриніло в голосі його, що Єфросинія Миро-півна знову зблідла, а Любка опустила руки з шитвом.

— Що ж із ним? — спитала мати ледве чутно.

— Єфросиніє Миронівно, і ти, Любо! — тихим, але твердим голосом сказав Валько.— Не думав я, що доля до вас приведе мене з недоброю вістю, але обманювати не хочу, а втішити нема чим. Ваш чоловік і твій батько, Любо, і друг мій, кращого за якого не було, Григорій Ілліч, загинув, загинув од бомби, яку скинули на мирних людей прокляті кати... Хай буде йому вічна пам'ять і слава в серцях наших людей!..

Мати, не скрикнувши, приклала до очей краєчок хустки, якою була запнена, й тихо заплакала. А в Любки обличчя стало білісіньке, наче застигло. Вона трохи постояла ось так і рантом, наче зламавшись, непритомна, впала на підлогу.

Валько підняв її на руки й поклав на ліжко.

Знаючи характер Любки, він ждав од неї вибуху горя з плачем, сльозами, і, може, їй було б легше. Однак Любка

лежала на ліжку нерухомо, мовчки, з обличчям застиглим та білим, і в опущених куточках її великого рота позначилась гірка складка, як у матері.

А мати виявляла своє горе так природно, тихо, просто й сердечно, як це властиво буває простим руським жінкам. Сльози самі котилися з її очей, вона витирала їх краєчком хустки, або змахувала рукою, або витирала долонею, коли вони затікали їй" на губи, на підборіддя. Але саме тому, що її горе було таке природне, вона, як звичайно, виконувала все, що повинна була робити хазяйка, коли в неї гість. Вона подала Валькові вмитися, засвітила йому нічник і витягла із скрині стару гімнастерку, піджак та штани чоловіка, які він носив звичайно вдома.

Валько взяв нічник, вийшов до другої кімнати й пере-одягся. Все це було трохи тіснувате йому, але він почув себе вільніше, коли вліз у цю одежу: тепер він мав вигляд робітника, одного з багатьох.

Він став розповідати подробиці загибелі Григорія Ілліча, знаючи, що, хоч які тяжкі ці подробиці, тільки вони зможуть дати зараз близьким жорстоку й томливу в своїй гіркоті розраду. Хоч Валько був схвильований та заклопотаний, він довго й багато їв і випив графин горілки. Він цілий день пробув без їжі й дуже стомився, але все-таки підвів Любку з постелі, щоб поговорити про діло.

Вони вийшли до сусідньої світлиці.

— Тебе тут залишили наші для роботи, це зразу видно,— сказав він, удавши, буцім не помітив, як Любка од нього сахнулася, як змінилась на обличчі.— Не турбуйся,— піднявши важку руку, сказав він, коли вона спробувала заперечувати,— хто тебе залишив і для якої роботи, про те я тебе не питаю, і ти мені того ні стверджувати, ні заперечувати не повинна. Прошу допомогти мені... А я стану в пригоді тобі.

І він попросив її, щоб вона десь прихистила його на одну добу та звела з Кіндратовичем,— тим самим, що разом з ним ЕОНИ висадили шахту № 1-біс.

Любка з подивом глянула в смагляве обличчя Валька. Вона завжди знала, що це велика й розумна людина. Хоч він і дружив з її батьком, як з рівним, у неї завжди було відчуття, що ця людина високо, а вона, Любка, внизу. І тепер її вразила його проникливість.

Вона влаштувала Валька на сіннику, на горищі, в сараї сусідів по будинку: сусіди держали кіз, але сусіди евакуювалися, а кіз пожерли німці,— і Валько міцно заснув.

А мати й дочка, лишившись самі, проплакали на материному ліжку майже до світанку.

Мати плакала тому, що все її життя, життя жінки, з молодих літ зв'язаної тільки з Григорієм Іллічем, уже скінчилось. І вона згадувала все це життя з тої самої пори, як вона служила за наймичку в Царицині, а Григорій Ілліч, молодий матрос, плавав по Волзі на пароплаві, і вони зустрічались на обіллятій сонцем пристані чи в міському саду, поки пароплав вантажився, і як їм важко було зразу, коли вони одружились, а Григорій Ілліч ще не знайшов собі професії.