Молода гвардія - Сторінка 67

Які були в них очі! Як вони подивились на мене! Якось уночі прокинувся я тут, у камері, мене аж дрож пройняв. Комсомольці! То ж напевно комсомольці! Як же я повз них пройшов! Як це могло статись? Чому? А я знаю чому. Скільки разів до мене звертались комсомольці району: "Дядьку Матвію, зроби доповідь для молоді про жнива, про сівбу, про план розвитку нашого району, про обласний з'їзд Рад, та хіба мало про що". А я їм: "Та ніколи мені, та ну вас, комсомолія,— самі вправляйтесь!" А іноді не відкараскаєшся, згодишся, а потім як нелегко цю доповідь зробити! Тут, розумієш, зведення до облземвідділу, там чергова комісія для погодження та розмежування, а тут іщо треба встигнути до директора рудоуправління бодай на годинку,— йому, бачиш, п'ятдесят років стукнуло, а хлоп'якові його минув рік, і він так цим пишається, що справляє вроді іменини й хрестипи, не прийдеш — образиться... Ось ти поміж цими справами, не підготувавшись, і біжиш до комсомольців на доповідь. По пам'яті балакаєш "загалом і в цілому", добуваєш із себе слова такі, що в самого щелепи вивертає, а в молодих людей і поготів... Ой сором! — раптом вигукнув Матвій Костьович, і його велике обличчя побаг-ряніло, і він сховав його в долоні.— Вони ждуть від тебе доброго слова, як їм жити, а ти — "загалом і в цілому"... Хто є перший вихователь молоді нашої? Учитель. Учитель! Слово ж яке! Ми з тобою кінчали церковно-приходську школу, ти її скінчив років на п'ять раніш од мене, а й ти, мабуть, пам'ятаєш учителя Миколу Петровича. В нас на руднику він учив дітей років п'ятнадцять, поки від сухот не вмер. Я й зараз пам'ятаю його оповідання про будову світу — сонця, землі, зірок, він, може, перший похитнув у нас віру в бога й відкрив очі на світ... Учитель! Легко сказати! В нашій країні, де вчиться кожне дитя, вчитель — це перша людина. Майбутнє наших дітей, нашого народу — в руках учителя, в його золотім серці. Треба б, побачивши його на вулиці, за п'ятдесят метрів шапку скидати з поваги до нього. А я? Сором згадати, як щороку, коли надходила пора подбати про ремонт шкіл, про опалення, директори ловили мене в дверях кабіпетів і канючили ліс, цеглу, вапно, вугілля. А я все відбувався жартом: не моє діло, мовляв, нехай райвно дбає. І не вважав це за ганьбу для себе. Думав дуже просто: план по вугіллю виконано, по хлібу перевиконано, зяб піднято, м'ясо здали, шерсть здали, привітання секретареві обкому послали,— мене тепер не чіпай. Хіба не правда?.. Пізненько, пізненько я зрозумів усе це, а все-таки душі моїй легше — від того, що зрозумів. Сам-бо я хто такий? — з усмішкою, соромливою, доброю та винуватою, сказав Матвій Костьович.— Я з самої плоті народу, з самого його низу, син його і слуга. Я ще тоді, в сімнадцятому році, як почув Леоніда Рибалова, зрозумів, що немає вищого щастя, як служити народові, і з цього пішла моя доля комуніста-працівника. Пам'ятаєш те наше підпілля, партизанство? Де ми, діти неписьменних батьків і матерів, знайшли таку силу душі й відвагу, щоб витримати й пересилити німців-окупантів, білих? Тоді здавалося, аж ось воно, найважче,— пересилимо, там буде легше. А найважче було попереду. Пам'ятаєш комітети незаможних селян, продрозверстка, куркульські банди, махновщина, і раптом — бац! Неп! Учись торгувати. Га? І що ж, стали торгувати. І навчились!

— А пам'ятаєш, як відбудовували шахти? — раптом напрочуд жваво заговорив Валько.— Мене ж тоді,— я саме демобілізувався,— висунули на директора тієї похилої старухи, що тепер уже виробилась. Ото було діло! Ай-я-яй!.. Господарського досвіду ніякого, специ саботують, механізми стоять, електрики нема, банк не кредитує, робітникам платити нічим, і Ленін шле телеграми — давайте вугілля, спасайте Москву й Пітер! Для мене ці телеграми були як святе закляття. Я Леніна бачив, як ось тебе, ще на Другому з'їзді Рад, у Жовтневий переворот,— я тоді ще був солдатом-фронтовиком. Я, пам'ятаю, підійшов до нього й рукою помацав. бо не міг повірити, що то жива людина, як я сам... І що ж? Дав вугілля!

— Так, правда...— радісно мовив Шульга.— А скільки ж за ці роки витяг на своїх плечах наш брат укомщик та пай-комщик! Скільки гуль понабивали нам на лобі? Кого так лаяли за роки Радянської влади, як нашого брата райкомщика! Мабуть, скільки було і є працівників у Радянської влади, нікому не випадало стільки доган, як нам! — у запалі щастя сказав Матвій Костьович.

— Ну, в цій справі, я думаю, наш брат, господарник, перед вами не поступиться,— усміхнувшись, заперечив Валько.

— Ні, правда,— знов проникливо заговорив Шульга,— хоч як я себе лаяв, а все-таки нашому братові райкомщику треба поставити пам'ятник на віки. Я от усе говорив — план, план... А спробуй-но ти рік у рік, рік у рік, день за днем, як машина, мільйони гектарів землі зорати, посіяти, зібрати хліб, обмолотити, здати державі, розподілити на трудодні. А мливо, а буряки, а соняшник, а вовна, а м'ясопоставки, а розвиток поголів'я худоби, а ремонт тракторів і всієї нашої техніки, якої і в цілому світі нема, і навіть не снилась вона їм!.. Адже кожна людина в нас хоче добре одягтися, попоїсти, та ще й солодкого чаю попити. От він і крутиться, сердешний наш райкомщик, як білка в колесі, щоб удовольнити цю потребу людини. Наш райкомщик, можна сказати всю Вітчизняну війну витягує на своїх плечах по хлібу та по сировині...

— А господарник?! — сказав Валько, заразом обурено й захоплено.— От уже кому, правда, пам'ятника слід поставити, то це йому! От уже хто витяг на собі п'ятирічки, і першу, і другу, і тягне на собі всю Вітчизняну війну, то це він! Хіба ж не правда? Хіба на селі — то план? У промисловості — ото план! Хіба на селі — то темп? У промисловості — ото темп! Які ми навчилися заводи будувати — чисті, елегантні, як годинники! А шахти наші? Хіба є в капіталістів хоч одна шахта, як наша № 1-біс? Лялечка! І вони ж, капіталісти, звикли на готовенькому. А ми, з нашим темпом, з нашим розмахом завжди в напруженні: робітників не вистачає, будівного матеріалу не вистачає, транспорт відстає, тисяча й одна — великі і малі труднощі. А ми все йдемо та йдемо вперед. Ні, наш господарник — це велетень!

— Отож-бо! — з веселим, щасливим обличчям говорив Шульга.— Я пам'ятаю, на колгоспній нараді в Москві викликали нас на комісію по резолюції, і там зайшла мова про пашого брата райкомщика. Один такий, в окулярах, молоденький, із червоних професорів, як їх тоді звали, став про нашого брата балакати згорда: мовляв, і відсталі ми, і Гегеля не читали, і вроді того, що й умиваємось не щодня. Ну, там йому сказали: "От вас би на виучку до райкомщиків, тоді б ви порозумнішали..." Ха-ха-ха! — розвеселився Шульга.— Мене ж тоді вважали за знавця села, не як-небудь,— мене кидали з села в село, на допомогу селянам по розкур-кулюванню та по колективізації... Ні, то великий час був, хіба його забудеш? Увесь народ заворушився. Не знали, коли й спати... Багато селян тоді вагалось, а вже ось перед війною навіть найвідсталіший відчув величезні плоди тих років... І правда ж, лучче стали жити перед війною!

— А пам'ятаєш, що в нас тоді на шахтах творилося? — сказав Валько, поблискуючи своїми циганськими очима.— Я кілька місяців і на квартирі в себе не був, на шахті ночував, їй-богу, тепер, як оглядаєшся,— і не віриш: та невже це ми все самі зробили? Іноді, слово честі, здається, що пе я сам оце все зробив, а якийсь мій близький родич. Зараз очі заплющу та й бачу весь наш Донбас, всю країну в будівництві і всі наші штурмові ночі...

— Так, ніякій людині в історії не випадало стільки, скільки випало нам на плечі, а бачиш, не зігнулись. От я й питаю: що ж ми за люди? — з наївним, дитячим виразом звідався Шульга.

— А вороги, дурні, думають, що ми смерті боїмось! — усміхнувся Валько.— Та ми, більшовики, звикли до смерті. Нас, більшовиків, який тільки ворог не вбивав! Убивали нас катюги царські й жандарми, вбивали юпкери у Жовтні, вбивали біляки та інтервенти всіх країн світу, махновці й анто-новці, куркулі по нас стріляли з обрізів, а ми все живі любов'ю народною. Нехай уб'ють і нас із тобою німці-фатписти, а все ж таки їм, а не нам лежати в землі. Правда, Матвію?

— То велика, то свята правда, Андрію!.. На віки вічні буду я гордий тим, що доля судила мені, простій робочій людині, пройти шлях життя в нашій партії, яка відкрила дорогу людям до щасливого життя...

— Свята правда, Матвію, то наше велике щастя! — з почуттям, несподіваним у цій суворій людипі, сказав Валько.— І ще випала мені щаслива доля: в мій смертний час мати такого товариша, як ти, Матвію.

— Велике, добре спасибі тобі за честь... Я зразу збагнув, яка в тебе гарна душа, Андрію...

— Дай же, господи, щастя нашим людям, які лишаться після нас на землі! — тихо, врочисто промовив Валько.

Так у свою передсмертну годину сповідались один перед одним і перед власною совістю Андрій Валько та Матвій Шульга.

Розділ тридцять п'ятий

Майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер подались до окружної жандармерії в місто Ровеньки, кілометрів за тридцять від Краснодона, після полудня. Петер Фенбонг, ротен-фюрер команди СС, прикомандировано! до краснодонського жандармського пункту, знав, що майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер повезли до окружної жандармерії матеріали допиту й мають дістати наказ, що вчинити з арештованими. Але Петер Фенбонг уже знав з досвіду, який буде наказ, як знали це і його шефи, бо вони перед від'їздом звеліли Фен-бонгові оточити солдатами СС територію парку й нікого не пропускати, а рій солдатів жандармерії під командою сержанта Едуарда Больмана послали в парк копати велику яму, де могли б уміститися, стоячи впритул один до одного, шістдесят вісім чоловік.

Петер Фенбонг знав, що шефи повернуться лише пізнього вечора. Тому він послав своїх солдатів до парку під командуванням молодого ротенфюрера, а сам лишився в двірницькій при тюрмі.

В останні місяці, запрацювавшись, він ані хвилини не лишався на самоті й не мав змоги не тільки вимитися з ніг до голови, а навіть змінити білизну, бо він боявся, щоб хтось не побачив, що він носить на тілі під білизною.

Коли виїхали майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер, і пішли в парк солдати СС та солдати жандармерії, і все стихло в тюрмі, унтер Фенбонг пройшов на тюремну кухню й попросив у кухаря каструлю гарячої води й таз, щоб умитись,— холодна вода завжди стояла^ в бочці, в сінях двірницької.

Вперше після багатьох шкварних днів подув холодний вітер і погнав по небу низькі, набряклі дощем хмари; день був сірий, схожий на осінній, і вся природа цих вугільних районів,— не кажучи вже про відкрите всім вітрам містечко з його стандартними будинками й вугільним пилом,— обернулося найбільш непоказними сторонами.