Молода гвардія - Сторінка 81

Помста переслідувала його в образі юнака, майже хлопчика, моторного, мов кішка, з очима, котрі бачили навіть у пітьмії Та коли б Фомін знав, яка вона нещадна, ця помста з босими ногами, він уже зараз припинив би всякі рухи, що створювали видимість життя.

Фомін був мертвий тому, що в усіх його вчинках і діях ним керувало тепер навіть не бажання наживи і не почуття помсти, а приховане під машкарою статечності й благовид-ності почуття безмежної та всеосяжної злоби — на своє життя, на всіх людей, навіть на німців.

Ця злоба поволі спустошувала душу Фоміна, але ніколи вона не була така страшна та безнадійна, як тепер, тому що загинула остання, хоч і підла, а все-таки духовна підпора його існування. Хоч які великі були злочини, що їх він заподіяв, Фомін сподівався, що прийде до влади, коли всі його будуть боятись, а з остраху будуть поважати й схилятись перед ним. І, оточений загальною повагою, як це бувало в старовину в житті людей багатих, він прийде до пристановища достатку й самостійності.

А виявилося, що він не тільки не набув, але й не мав ніякої надії набути визнану майнову підпору в житті. Він крав речі людей, яких арештовував і вбивав, і німці, котрі дивились на це крізь пальці, зневажали його як найманого, залежного, темного негідника й злодія. Він знав, що потрібен німцям тільки доти, поки робитиме це для них, щоб утверджувати їхнє панування, а коли це панування утвердиться й прийде законний порядок — Ordnung, вони проженуть чи просто знищать його.

Багато людей, правда, його боялись, але й ці люди, і всі інші зневажали і уникали його. А без утвердження себе в житті, без поваги людей навіть речі і ганчірки, які він приносив жінці, не давали ніякого вдоволення. Вони жили 8 жінкою гірше звірів: звірі все-таки мають свої радощі від сонця та їжі і продовжують у житті самих себе.

Крім арештів та облав, у яких брав участь, Гнат Фомін, як і всі поліцаї, ніс караульну службу — дозорцем по вулицях чи на посту при установах.

Цієї ночі він був черговий при дирекціоні, що займав приміщення школи імені Горького в парку.

Вітер поривами шарудів листям і стогнав у тонких стовбурах дерев, і змітав вогке листя по алеях. Ішов дощ не дощ, дрібна мжичка,— небо звисло темне, каламутне, і все-таки ввижалися за цією каламуттю чи то місяць, чи то зорі, групи дерев проступали темними і теж каламутними плямами, вологі краї яких зливалися з небом, немовби розчинялися в ньому.

Цегляна будівля школи та висока глуха дерев'яна споруда літнього театру, як темні брили, громадились одна проти одної, через алею.

Фомін у довгому, чорному, застебнутому наглухо осінньому пальті з наставленим коміром ходив туди-сюди по алеї між будівлями, не заглиблюючися в парк, наче він був на припоні. Іноді він зупинявся під дерев'яною аркою воріт, притулившись до одного з стовпів. Так він стояв і дивився в темноту вздовж по Садовій, де жили люди, коли рука, що міцно обхопила його ззаду попід саме підборіддя, здавила горло — він не зміг навіть захрипіти — і зігнула його назад через спину так, що в хребті щось хруснуло, і він упав на землю. Ту ж мить відчув кілька пар рук на своєму тілі. Одна рука, як і раніш, тримала його за горло, а друга залізними лещатами здавила ніс, і хтось забив кляп до судорожно роззявленого рота і туго зав'язав усю нижню частину обличчя чимось схожим на сировий рушник.

Коли він очуняв, він лежав із зв'заними ногами й руками на спині під дерев'яною аркою воріт, і над ним, немов розрізане темною дугою, звисало каламутне небо з цим розсіяним, розчиненим не світлом, а туманом.

Кілька темних постатей, що їх облич він не міг бачити, непорушно стояли по обидва боки.

Один чоловік, стрункий силует якого вимальовувався серед ночі, глянув на арку воріт і тихо сказав:

— Оце те, що треба.

Маленький худенький хлопчик, спритно снуючи гострими ліктями й колінами, заліз на арку, трохи поморочився на її середині, і раптом Фомін побачив високо над собою товстий мотузяний зашморг, що погойдувався в розсіяному каламутному світлі неба.

— Зав'яжи подвійним морським,— суворо мовив знизу трохи старший хлопчик у кепці з чорним козирком, що стирчав у небо.

Фомін почув цей голос і раптом уявив свою світлицю на "Шанхаї", заставлену діжками з фікусами, і кремезну постать чоловіка з цятками на обличчі, що сидів біля столу, і цього хлопчика. І Гнат Фомін став страшенно звиватись на мокрій холодній землі довгим, як у черв'яка, тілом. Звиваючись, він сповз з того місця, куди його поклали, та чоловік в просторій куртці, схожій на матроський бушлат, присадкуватий, з дужими руками й неймовірно широкими плечима, ногою відсунув Фоміна на те саме місце.

Фомін впізнав цього чоловіка,— то був Ковальов, який разом з ним служив у поліції і якого потім вигнали. Крш Ковальова, Фомін упізнав ще одного з шоферів дирекціону, також дужого, кремезного хлопця, якого він іще сьогодні бачив у гаражі, куди забігав мимохідь, перед чергуванням, покурити. Хоч як дивно це було в його становищі, але Фоміп миттю подумав, що, мабуть, цей шофер е головним винуватцем незрозумілих і численних аварій машин дирекціону, на що нарікала німецька адміністрація, і що про це слід донести. Але в цю мить він почув голос, який тихо й урочисто заговорив з легким вірменським акцентом:

— Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Фомін миттю принишк і звів очі до неба і знову вздрів

над собою товсту мотузяну петлю в розсіянім світлі неба й худенького хлопчика, що тихо сидів на арці воріт, обійнявши її ногами, й дивився вниз. Але от голос із вірменським акцентом перестав ввучати. Фоміна охопив такий жах, що він знову став дико звиватись на землі. Кілька чоловік узяли його дужими руками й поставили сторч, а худенький хлопчик на перекладині зірвав рушник, що стягав йому щелепи, й надів йому на шию зашморг.

Фомін був спробував виштовхнути затичку з рота, кілька разів судорожно сіпнувся в повітрі й повис, трохи не дістаючи ногами землі, в чорному довгому пальті, застебнутому на всі ґудзики. Ваня Туркенич повернув його обличчям до Садової вулиці й пришпилив на грудях папірця, що пояснював, за який злочин страчено Гната Фоміна.

Потім вони розійшлись, кожен своєю дорогою, тільки маленький Радик Юркін подався ночувати до Жори на висілки.

— Як ти себе почуваєш? — блискаючи в темноті чорними очима, страшним пошептом питав Жора в Радика, якого тіпав дрож.

— Спати хочеться, спасу нема... Адже я звик дуже рано лягати,— сказав Радик і поглянув на Жору тихими, лагідними очима.

Серьожка Тюленін у роздумі стояв під деревами парку. От нарешті здійснилось те, в чім він заприсягнув перед собою того дня, коли дізнався, що великого й доброго чоловіка, якого він бачив у Фоміна, виказав сам хазяїн німецьким властям. Серьожка не тільки наполіг на здійсненні вироку, він оддав цьому всі свої фізичні й душевні сили, і ось це здійснилося. В душі його мінились почуття вдоволення й азарт удачі, і останні запізнілі спалахи помсти, і страшна втома, і бажання начисто вимитись гарячою водою, і незвичайне жадання чудесної дружньої розмови про щось зовсім-8овсім далеке, дуже наївне, ясне, як шепотіння листя, дзюрчання струмка або світло сонця на заплющених стомлених повіках...

Найбільшим щастям було б зараз десь опинитись разом з Валею. Але він ніколи не зважився б зайти до неї вночі, та ще в присутності матері й маленької сестрички. Та Валі й не було в місті: вона пішла в селище Краснодон.

От як сталося, що цієї незвичайної каламутної ночі, коли в повітрі осідала якась дрібна-дрібна мжичка, Серьожка Тюленін, промерзлий, у самій тільки вогкій сорочці, з задубілими від грязюки й холоду босими ногами, постукав у вікно до Вані Земнухова.

Спустивши на вікно затемнення, при світлі каганця, вони сиділи вдвох на кухні Вогник потріскував, на плиті грівся великий сімейний чайник,— Ваня вирішив таки вимити друга гарячою водою,— і Серьожка, підібгавши босі ноги, тулився до плити. Вітер поривами бив у вікно і обсипав шибку міріадами росинок, і їх множинне шелестіння й натиск вітру, який навіть тут, на кухні, трохи коливав полум'я каганчика, говорили друзям, як зараз кепськр самотньому мандрівникові серед степу і як добре вдвох у теплій кухоньці.

Ваня, в окулярах, босий, казав глухуватим баском:

— Я так ось його й бачу в цій маленькій хатинці, навкруги виє метелиця, а з ним тільки няня Орина Родіонів-на... Виє метелиця, а няня сидить з веретеном, і веретено дзижчить, а в грубі потріскує вогонь. Я його дуже відчуваю, я сам із села, і мама моя, ти знаєш, теж зовсім неписьменна жінка, з села, як і твоя... Я, як зараз, пам'ятаю нашу хатинку; я лежу на печі, років шести, а брат Саша прийшов із школи, вірші вчить... А то, пам'ятаю, женуть овець із отари, а я баранця осідлав і ну його лаптями поганяти, а він мене скинув...

Ваня раптом зніяковів, помовчав, потім заговорив знову:

— Звичайно, в нього бувала й величезна радість, коли приїздив хто-небудь із друзів... Аж бачу, як, наприклад, Пущин до нього приїхав... Він зачув дзвіночок. Що, думає, таке? Чи не жандарми часом по нього? А це — Пущин, його друг... А то сидять вони собі з нянею; десь далеко заметене снігом село, без вогнів, адже тоді лучиною світили... Пам'ятаєш... "Буря млою небо криє..."? Ти, напевне, пам'ятаєш. Мене завжди хвилює це місце...

І Ваня, вставши чомусь перед Серьожкою, глухувато прочитав:

...Ясна молодості зоре. Нум же, випиймо в тиші... Де ти кварта? Вип'єм з горя — Стане краще на душі.

Заспівай-но, як синиця За морями десь жила, Як дівчина до криниці х Із коновочкою йшла1.

Серьожка тихо сидів, тулячись до плити, випнувши підпухлі губи; в очах його, звернених до Вані, стояв суворий і ніжний вираз. На чайнику застрибала на плиті покришка, і вода весело забулькотіла, засичала.

— Досить віршів!..— Ваня немов прокинувся.— Роздягайся! Я, брат, вимию тебе за першим розрядом,— весело запропонував він.— Ні, брат, зовсім, зовсім, чого соромитись! Я й мочалку припас.

Поки Серьожка роздягався, Ваня зняв чайник, витяг з-під варистої печі таз, поставив його на табуретку й поклав на ріжок обмилений шматок простого, для прання, з поганим запахом мила.

— У нас на селі, в Тамбовській області, був один дід.