Молода гвардія - Сторінка 9

Колгоспні та радгоспні картопляні поля й городи були відкриті для всіх. Біженці копали картоплю й пекли її в попелі вогнищ, розпалених із соломи чи станичних тинів,— у всіх, хто йшов або їхав, можна було бачити в руках огірки, помідори, соковиту скибку кавуна чи дині. І курява така стояла над степом, що можна було, не мружачись, дивитись на сонце.

Те, що поверховому поглядові окремої людини, як піщинка втягненої в потік відступу, людини, яка відбиває скорше те, що діється в душі її, ніж те, що діється круг неї, могло здатись випадковим і безглуздим, було насправді нечуваним за масштабами пересуванням величезних мас людей та матеріальних цінностей, приведених до дії складним, організованим, тобто таким, що рухався волею сотень і тисяч великих і малих людей, державним механізмом війни.

Але, як це буває у вимушеному швидкому відступі, крім головних великих, хоч і трудних, та усвідомлених пересувань мас війська та цивільного населення, всіма дорогами й просто степом у напрямі на схід і південний схід ішли біженці, дрібні установи та колективи, розрізнені команди та обози розбитих у боях військ, які втратили зв'язок, збилися з дороги, групи військових, що відстали через хворобу чи поранення, через нестачу транспорту. Більші чи менші оці групи, котрі не мали ніякого уявлення про те, що ж насправді відбувається на фронті, йшли, куди їм здавалось певніше й вигідніше, затикали всі пори та вени головного руху і насамперед затикали переправи через Донець, де біля поромів та понтонних мостів, під ворожим бомбардуванням з повітря, не одну добу юрмились величезні табори людей, машин, підвід.

Хоч яке безглузде було для цивільних людей просування на Каменськ, коли німецькі частини вже вийшли далеко по той бік Дінця, на Морозовський, значна частина біженців з Краснодона рушила саме в цім напрямі, бо сюди посувались, тільки-но поминувши Краснодон, головні частини дивізії, яку перекидали, щоб зміцнити нашу оборону на Дінці, на південь від Міллерова. І саме в цей потік потрапила запряжена двома добрими гнідими кіньми селянська підвода, якою їхали Уля Громова, Анатолій Попов, Віктор Петров і його батько.

Тільки зникли з-перед очей останні хутірські будівлі, коли підвода серед інших підвід і машин уже перевалила за пологий схил горба, з глибокого неба раптом зринуло страшенне ревище моторів, і знову низько над головами, застуючи сонце, промчали німецькі пікірувальники, ударили по шосе з кулеметів.

Вікторів батько, енергійний здоровий чоловік у шкуратянім кашкеті, з опасистим обличчям та сильним голосом, раптом сполотнів.

— У степ! Лягай! — гукнув він страшним голосом.

Та хлопці вже зіскочили з воза й шугонули в пшеницю. Батько Віктора, кинувши віжки, теж зіскочив з воза й тут же на місці зник, ніби розтанув, ніби це був не селянин-лісничий у важких чоботях, а дух безплотний. Тільки Уля лишилась на возі,— вона й сама не знала, чому пе побігла. Але в ту ж мить злякані коні рвонули так, що мало не викинули її з воза.

Уля була спробувала спіймати віжки, але не могла дотягтись: коні, трохи не наскочивши грудьми на бричку попереду, стали дибки й рвонули набік, мало не обірвавши посторонки. Стійкий, довгий, укладистий віз був перекинувся, але знову став на колеса. Уля, вчепившись однією рукою за край воза, а другою за якийсь важкий чувал, напружувала всі сили, щоб не випасти; її тут же задавили б осатанілі коні інших підвід.

Величезні гніді несамовито рвались по витолоченому хлібу серед людей та підвід, стаючи дибки, хропучи та бризкаючи піною. Раптом з брички попереду зіскочив високий, широкоплечий, світловолосий юнак з непокритою головою й кинувся, здавалось, під самі коні.

Уля не зразу збагнула, що сталося, але за мить вона побачила між кінськими головами з розвіяними гривами та вишкіреними пащами його дуже юне, свіже, з блискучими очима, з виразом незвичайного напруження та сили, з рум'янцем на щоках, вилицювате обличчя.

Схопивши дужою рукою одного хропливого коня за віжку біля самих вудил, юнак стояв між конем і дишлем, більш налягаючи на коня, щоб той його не збив дишлем. Юнак стояв, ставний, акуратний, у добре випрасуваній сірій парі з темно-червоним галстуком та білим кістяним наконечником складаної ручки, що визирав із кишеньки піджака. Другою рукою він поверх дишля намагався схопити за віжки другого коня. Тільки з роздутого під сірим піджаком бугра м'язів та з виразно позначених жил біля засмаглої кисті руки, що нею він тримав коня, видно було його зусилля.

— Тпру... тпру...— говорив він не дуже голосно, ало владно.

І в змиг той, коли пощастило схопити за віжки ще й другого коня, обидва коні разом посмирнішали в його руках. Вони ще стріпували гривами, скоса зиркаючи на нього звіриними очима, але він тримав їх, поки вони зовсім не вгамувались.

Юнак випустив віжки з рук, і перше, що він зробив, дуже здивувавши Улю,— великими долонями акуратно пригладив своє майже не розпатлане, розчесане на косий проділ світло-русяве волосся. Потім підвів до Улі мокре від погу вилицювате обличчя хлопчика з великими очима в довгих темних золотавих віях і широко, простодушно й весело всміхнувся.

— Добрі к-коні, могли рознести,— сказав він, ледь зани-куючись, поглядаючи з широким усміхом на Улю, яка, ще тримаючись за край воза та за чувал, трохи роздимаючи ніздрі, поважливо дивилась на нього чорними очима.

Люди повертались на шосе, шукаючи свої підводи й машини. Подекуди, мабуть, коло вбитих та поранених, горбились жінки: звідтіля чути було стогін і голосіння.

— Я так боялася, що вони зіб'ють тебе дишлем! — сказала Уля, і ніздрі їй ледь тремтіли від хвилювання.

— Я сам того боявся. Та коні не злі, вихолощені,— наївно сказав він і великою загорілою рукою з довгими пальцями недбало поляскав по спітнілій лиснючій шиї коня, до якого ближче стояв.

Оддалік, десь уже на Дінці, пролунали глухі й водночас різкі вдари бомбування.

— Дуже людей мені шкода,— сказала Уля, озираючись довкола.

Підводи й люди вже йшли мимо з обох боків, куди сягало око, ніби велика шумлива ринула ріка.

— Еге, шкода. А особливо наших матерів. Що вони переживають! І що їм доведеться пережити! — мовив юнак, і обличчя його зразу стало серйозним, і на лобі його збрижились не по літах глибокі зморшки.

— Так, так...— беззвучно сказала Уля, зразу уявивши матір, як вона лежала, маленька, розплатавшись на випаленій землі.

Батько Віктора Петрова так само несподівано, як і щез, виник біля коней і з надмірною увагою став обмацувати посторонки, шлеї, вішки. За ним, посміхаючись і винувато крутячи головою в узбецькій шапочці, і все-таки не втрачаючи звичайного серйозного виразу, з'явився Анатолій Попов, за ним Віктор, теж трохи зніяковілий.

— Гітара моя ціла? — швидко спитав Віктор, заклопотано оглянувши віз. І, побачивши вгорнену в стьобану ковдру, закладену між клунками гітару, блимнув на Улю сміливими сумними очима й засміявся.

Юнак, що стояв досі між кіньми, проліз під дишлем та під шиєю коня і, вільно та легко несучи на широких плечах велику непокриту біляву голову, ступив до воза.

— Анатолій! — радісно вигукнув він.

— Олег!

Вони міцно схопили один одного за руки вище ліктів, а Олег скоса глянув на Улю.

— Кошовий,— назвав він себе й простяг їй руку.

Одне плече, ліве, підіймалося в нього трохи вище за друге. Він був дуже юний, зовсім іще хлопчик, але від його засмаглого обличчя, високої легкої постаті, навіть від одежі, добре випрасуваної, з цим темно-червоним галстуком та білим наконечником складаної ручки, від усієї його манери рухатись, говорити, трохи заникуючись, віяло таким відчуттям свіжості, сили, доброти, душевної ясності, що Уля зразу відчула довір'я до нього.

А він мимовільною спостережливістю юнака вмить охопив очима її вбраний у білу кофту й темну спідницю стрункий стан з гнучкою та сильною талією сільської дівчини, звичної до важкої польової роботи, чорні очі, звернені до нього, хвилясті коси, ніздрі чудернацького вирізу, довгі, стрункі, засмаглі ноги, трохи нижче колін прикриті темною спідницею,— спалахнув, рвучко обернувся до Віктора і, зніяковівши, простяг йому руку.

Олег Кошовий учився в найбільшій краснодонській школі — імені Горького,— розташованій у міському парку. Улю та Віктора він бачив уперше, а з Анатолієм був зв'язаний тою безтурботною дружбою, яка частенько виникає між активними комсомольцями, дружбою від одної комсомольської наради до другої.

— Так ось де довелося зустрітися,— сказав Анатолій.— А пам'ятаєш, ще три дні тому ми заходили до тебе всім гамузом води напитись, і ти нас усіх познайомив... із своєю бабусею! — засміявся він.— Вона як, з тобою їде?

— Ні, б-баба зосталась. І мама зосталася,— сказав Олег, і на лобі в нього знову склалися подовжні зморшки.— Нас п'ятеро: Коля, мамин брат,— ніяк язик не повернеться назвати його дядьком! — усміхнувся він.— Жінка його, та їхній хлопчисько, та д-дід, що нас везе.— І він кивнув на бричку попереду, звідки йому вже кілька разів гукали.

Бричка, запряжена присадкуватим, прудким на ноги буланим коником, тепер ішла попереду, а гніді коні так натискали ззаду, що їхні вологі ніздрі обдавали жаром шиї та вуха тим, хто сидів у бричці.

Дядько Олега Кошового, Микола Коростильов, або дядя Коля, інженер-геолог тресту "Краснодонвугілля", в синій піджачній парі, гарний, чорнобровий, кароокий і флегматичний молодик, старший од племінника всього років на сім,— він дружив з ним, як з рівним,— потроху дражнив його Улею.

— Цього, брат, проґавити не можна,— бубонів дядя Коля нудним голосом, не дивлячись на племінника,— це ж не жарти, отаку дівку мало не від смерті врятував! Тут, брат, діло не обійдеться без сватів. Чи не так, Марино?

— Ану вас к богу! Я злякалась!

— Правда ж гарна? — питав Олег у своєї молоденької тітоньки.— Просто диво, яка гарна!

— А Леночка?.. Ах ти, Олежка-дролежка! — так і пронизавши його чорненькими очицями, сказала тітонька.

Тітонька Марина була з прегарних тіточок-українок, які, здається, зійшли з лубочної картинки,— у вишиваній українській сорочці, в намисті, чорнявенька, білозуба з пишним волоссям, що пухнастою хмаркою стояло круг голови,— навіть несподіване вирядження в дорогу не перешкодило їй прибратись до лиця.

Вона придержувала рукою трилітнього товстого хлопчика, який напрочуд життєрадісно відгукувався на все, що він бачив довкола, не підозрюючи, в який жахливий світ потрапив.

— Ні, я так скажу: Леночка, таки правда, пара нашому Олегові, а ця, хоч і гарненька, а вона Олега не полюбить, бо Олег іще хлопчик, а вона вже дівчина дай боже,— швидко говорила тітонька Марина, неспокійно поводячи чорними очицями навкруг та раз у раз позираючи на небо.— Це коли жінка вже стара, то їй подобаються хлопчики, а коли вона ще молоденька, то їй ніколи не полюбиться молодший за неї, то я по собі скажу,— говорила вона такою скоромовкою, яка свідчила, що тітонька й справді злякалась.

З Леною Позднишевою, дівчиною-однокласницею, що лишилась у Краснодоні, Олег дружив, він був у неї закоханий і присвятив їй багато сторінок свого щоденника.