Молой - Сторінка 30

Скажімо, я жив, а як добре подумати, то живу й тепер, у Шиті, головному населеному пункті Шитби. А ввечері, коли я гуляв, щоб подихати свіжим повітрям, за межами Шита, я вдихав повітря Шитбаби й ніякого іншого.

Балібаба, попри свої невеликі розміри, однаково пропонувала певне розмаїття. Так звані пасовиська, трохи торфовищ, кілька гайків і, коли наближатися до її меж, горбисті й майже усміхнені краєвиди, немов Балібаба раділа, що не тягнеться дуже далеко. Але головною окрасою того краю була вузька бухточка, яку затоплювали, звільняли і знову затоплювали повільні й сірі припливи та відпливи. Навіть найменш романтичні люди юрбами виходили з містечка милуватися тим видовищем. Одні казали: "Немає нічого гарнішого за ці мокрі піски". А інші казали: "Щоб побачити бухту Баліба, треба ходити під час припливу. Яка краса — бачити оли-в'яну й немов мертву воду, тоді як насправді знаєш, що вона не така!" Ще інші стверджували, що бухта скидається на підземне озеро. Проте всі були згодні, наслідуючи жителів Ізіньї, що їхнє містечко стоїть над морем. Тому на початку аркушів поштового паперу вони писали Балі-сюр-Мер.

У Балібі жило небагато людей, і я наперед радів цій обставині. Землі були малопридатні для використання. Адже тільки-но селянин брався розширити своє поле чи луку, як одразу натикався на якийсь друїдський гай або на смугу боліт, з яких не було ніякого пожитку, крім торфу, дуже низької якости, або залишків скам'янілого дуба, з якого виготовляли амулети, ножі для паперу, кільця на серветки, чотки, ладанки та інші дрібнички. Скажімо, різьблена Мартина мадонна походила з Баліби. Пасовиська, незважаючи на зливи, були вкрай злиденні й засіяні камінням. Там добре росли тільки пирій і якийсь дивний гіркий і синій злак, непридатний для живлення великої рогатої худоби, проте він більш-менш задовольняв віслюків, кіз і чорних баранів. Тож звідки походило багатство Баліби? Я розповім вам про це. Ні, я не казатиму нічого. Нічогісінько.

Ось частина того, що, як мені здавалось, я знав про Балібу, виходячи з дому. Я тільки запитую себе, чи не плутаю я її з якимсь іншим краєм.

Метрів за двадцять від моєї хвіртки вуличка починала йти вздовж цвинтарного муру. Вона опускалася вниз, а мур ставав дедалі вищий. Невдовзі ти вже йшов нижче, ніж лежать мертві. Саме на тому цвинтарі я засвідчив свою поступку вічности. Поки існуватиме земля, де місце в принципі належатиме мені. Від часу до часу я ходив і споглядав свою могилу. Вона була вже опоряджена. Там стояв простий білий латинський хрест. Я хотів написати на нагробку своє ім'я зі словами "Тут спочиває" й дату свого народження. Отож згодом треба було б дописати тільки дату смерти. Проте мені не дозволили. Інколи я всміхався, неначе вже став небіжчиком.

Ми йшли пішки кілька днів, пробираючись потаємними стежками. Я не хотів, щоб мене бачили на битих шляхах.

Першого дня я знайшов недопалок сиґари отця Амбруаза. Я не тільки не викинув його до попільнички чи до кошика з паперами, а й навіть переклав його з кишені в кишеню, коли переодягався. Я й не пам'ятав, як це сталося. Я вражено поглянув на недопалок, запалив його, кілька разів затягнувся й викинув. То була найцікавіша подія першого дня подорожі.

Я навчив сина користуватися кишеньковим компасом. Компас сподобався йому. Син поводився добре, краще, ніж я сподівався. Третього дня я віддав йому ножа.

Погода сприяла нам. Ми легко долали свої десять миль за день. Спали просто неба. Такий вид відпочинку нам підказувала обачність.

Я показав синові, як збудувати халабуду з гілля. Він був скаут, але нічого не вмів робити. Ні, вмів розпалювати багаття. Під час кожного перепочинку він благав мене, щоб я дозволив йому випробувати той талант. Я не бачив у тому ніякої потреби.

Їли ми холодне, які-небудь консерви, що їх я посилав його купити в селах. Саме в цьому й полягала його служба. Воду пили з джерел і струмків.

Безперечно, ці всі застороги були непотрібні. Одного разу я помітив у полі знайомого селянина. Він ішов до нас. Я миттю розвернувся, взяв сина за плече й потяг його в протилежному напрямі. Як я й передбачав, селянин наздогнав нас. Привітався зі мною й запитав нас, куди ми йдемо. Те поле належало йому. Я сказав, що повертаємось додому. На щастя, ми ще не відійшли дуже далеко від нього. Тоді він запитав, де ми були. Можливо, йому хтось украв бичка або півня.

— Гуляли, — відповів я.

— Я б охоче відвіз вас своєю машиною, — мовив він, — але я їду тільки ввечері.

— Жаль, — зітхнув я.

— Якщо хочете, зачекайте, — додав він, — я пропоную вам від щирого серця.

Я подякував йому. На щастя, був тільки полудень. Коли людина не хоче чекати аж до ночі, в цьому немає нічого дивного.

— Гаразд, щасливої дороги, — побажав селянин. Ми зробили великий гак і знову пішли дорогою на північ.

Ті застороги були, безперечно, зайві. Щоб усе було як слід, годилося б іти вночі й ховатися вдень, принаймні попервах. Але стояли такі гарні погідні дні, що я не міг наважитись. Я не думав лише про свою насолоду, але ж я думав про неї! Зі мною на моїй службі такого ще ніколи не траплялося. А як ми повільно посувалися! На мене ніколи не слід тиснути, щоб я рухався швидше.

Подекуди, ввесь віддавшись лагідності останніх днів літа, я думав про Ґаберові інструкції. Я ніяк не міг відтворити їх задовільно для себе. Вночі, в халабуді, абстрагувавшись від принад природи, я цілком зосереджувався на цій проблемі. Звуки, що їх видавав мій син під час сну, дуже заважали мені. Інколи я виходив з халабуди й походжав десь поряд у пітьмі. Або сідав, притулившись спиною до стовбура, підбирав ноги, взявшись руками за гомілки, і впирався підборіддям у коліна. Але в цій позі я не міг зосередитися. Чого я, власне, шукаю? Важко сказати. Я шукав речі, якої бракувало, щоб Ґаберові інструкції були повні. Як на мене, він мав сказати мені, що треба зробити з Молоєм, коли я знайду його. Адже моє завдання ніколи не обмежувалося з'ясуванням, де перебуває об'єкт. То було б надто легко. Я завжди, дотримуючись інструкцій, повинен був виконати певні дії, пов'язані з об'єктом. Ці втручання набирали вкрай розмаїтих форм, від найенергійніших до найскромніших. Скажімо, справа Єрка, якій я пожертвував майже три місяці, щоб належно виконати завдання, скінчилася тоді, коли я спромігся викрасти його шпильку для краватки і знищити її. Установити контакт — аж ніяк не найменша частина моєї роботи. Адже Єрка я знайшов на третій день. Від мене ніколи не вимагали доказів, що я досяг успіху, мені вірили на слово. Юді напевне мав якісь засоби перевірки. Інколи від мене вимагали рапорту.

Іншого разу моє завдання полягало в тому, щоб привести певну особу в певне місце певної години. Завдання найделікатніше, бо ж ішлося не про жінку. Я ніколи не любив воловодитися з жінками. Я шкодую про це. Не думаю, щоб Юді дуже цим переймався. Пригадую з цього приводу один давній жарт про жіночу душу. Запитання: "Чи мають жінки душу?". Відповідь: "Так". "Запитання: "Навіщо?" Відповідь: "Щоб їх можна було проклясти". Дуже смішно. На щастя, мені дали велику свободу дій щодо дня виконання. Мала значення година, а не дата. Привівши об'єкт на вказане місце, я скориставсь якимсь приводом, щоб покинути його. То був милий хлопець, досить сумний і мовчазний. Я туманно пригадую, що вигадав якусь історію про жінку. Стривайте, я вже пригадую її. Атож, я сказав йому, що вона вже півроку, як закохана в нього й палко бажає зустрітися з ним у якомусь відлюдному місці. Я навіть назвав її ім'я. То була досить відома актриса. Коли я привів його на місце, яке вона призначила, було цілком природним, що я з делікатности пішов. Я ще бачив, як він дивиться мені вслід. Він, думаю, хотів би бути моїм товаришем. Я не знаю, яка доля спіткала його. Я не цікавився своїми об'єктами, тільки-но виконував завдання. Я навіть признаюся, що згодом я не бачив жодного з них. Я повідомляю про це без ніяких потаємних думок. О, я багато б вам розповів, якби був спокійний. Які покидьки в моїй голові, яка ґалерея небіжчиків! Мерфі, Ват, Єрк, Мерсьє, а скільки ще інших! Я б у це ніколи не повірив, — ні, я охоче вірю. Пригоди, оповідки. Я не міг переповісти їх. Не переловім я й цієї.

Отже, я ніяк не міг дізнатись, які дії я повинен виконувати з Молоєм, коли знайду його. Вказівки, що їх не міг не дати Ґабер із цього приводу, цілковито вилетіли мені з голови. Ось вам і результат, що я цілий недільний день переймався дурницями. Я марно запитував себе: "Стривай, а чого звичайно вимагають від мене?" В моїх інструкціях не було нічого звичайного та усталеного. Звісно, яка-небудь операція інколи повторювалась, але не досить часто, щоб існувала велика ймовірність, що й тепер я маю таке саме завдання. Але, навіть якби від мене тільки одного разу вимагали чогось іншого, цього єдиного разу вистачило б, щоб зв'язати мені руки, такий-бо я був сумлінний.

Я вирішив, що мені, мабуть, краще більше не думати про суть завдання, спершу треба знайти Молоя, а потім я зорієнтуюсь, поки що я маю час і пригадаю завдання, коли найменше сподіватимусь цього, а якщо, знайшовши Молоя, я й далі не знатиму, що треба робити з ним, можна було б зв'язатися з Ґабером без відома Юді. Я мав адресу Ґабера, так само як він мав мою. Я пошлю йому телеграму: "Що робити з М.?" Він би вже дав мені ясні вказівки, хоч і як з необхідності завуальовані. Але чи є телеграф у Баліба? А втім, будучи тільки людиною, я заспокоював себе, мовляв, що більше я зволікатиму з пошуками Молоя, то більше матиму шансів пригадати, що слід робити з ним. Ми з сином і далі повільно б рухалися пішки, якби не наступний інцидент.

Однієї ночі, зрештою, як і завжди, таки заснувши поряд із сином, я аж підскочив спросоння, мавши враження, ніби хтось щосили вдарив мене. Не переживайте, я не вмію переповідати власне сновидь. У халабуді стояв непроглядний морок. Не ворушачись, я уважно прислухався. Не чулося нічого, крім сопіння та віддиху мого сина. Я вже збирався сказати собі, як звичайно, що це тільки лихе сновиддя, як раптом гострий біль пронизав мені коліно. Так ось чому я так раптом прокинувся. Здавалося, немов мене хтось ударив, немов хвицьнув копитом кінь. Знерухомівши й затамувавши віддих, укрившись, звичайно, холодним потом, я стурбовано чекав, що біль повториться.