Молой - Сторінка 34

Скоротімо розповідь. Він запитав, чи не бачив я старого з палицею. Він описав його. Не дуже точно. Його голос долинав до мене наче здалеку.

— Ні, — відповів я.

— Як ні? — здивувався він.

— Я нікого не бачив, — підтвердив я.

— Таж він тут проходив, — наполягав незнайомець. Я мовчав. — Скільки ви вже тут? — запитав він. Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось. — Що ви тут робите? — запитав він.

— Ви зобов'язані наглядати за цією територією? — запитав я. Він простяг до мене руку. Здається, я знову сказав йому, щоб він забирався. Я ще пригадую руку, що, біліючи, тяглася до мене, пальці то стискалися в кулак, то розчепірювались. Рука рухалася немов сама собою. Не знаю, що тоді сталося. Але згодом, можливо, набагато пізніше, я побачив, що він лежить на землі з якоюсь кашею замість голови. Шкодую, що не можу зазначити ясніше, як саме був отриманий той результат. То був би, напевне, чудовий уступ. Але не на те я дійшов до цього місця своєї розповіді, щоб податись у літературу. Особисто я не дістав нічого, хіба кілька подряпин, які я побачив тільки завтра. Я нахилився над ним. Нахиляючись, я зрозумів: моя нога знову згинається. Він уже не скидався на мене. Я взяв його за щиколотки й, задкуючи, потяг у халабуду. Його черевики поблискували, мов товстий шар чорної вакси. Шкарпетки були оздоблені нашитим малюночком. Холоші закотилися, показавши білі, безволосі ноги. Він мав невеличкі, гострі щиколотки такі, як у мене. Мої пальці майже охоплювали їх навколо. Він мав підтяжки для шкарпеток, одна з них розстебнулась і звисала. Ця деталь зворушила мене. Я повернувся до багаття. Коліно знову перестало згинатися. Воно вже не мало потреби бути гнучким. Я повернувся до халабуди і взяв синів плащ. Підійшов до багаття й ліг, накрившись плащем. Я не спав зовсім, тільки трохи подрімав. Я слухав сов. То були не сичі, бо крики лунали, мов свистки паротяга. Чув я й солов'я. Й далеких пастушків. Якби я чув коли-небудь про інших птахів, що кричать і співають уночі, я б теж їх слухав. Стуливши долоні й лігши на них щокою, я дививсь, як згасає вогонь. Я чекав світанку. Тільки-но засіріло, я підвівся й пішов у халабуду. Коліна в нього вже теж більш-менш заціпеніли, але, на щастя, в попереку він ще згинався. Я відтяг його аж до гаю, часто зупиняючись для відпочинку, але не пускаючи ніг, щоб потім не нагинатися й не брати їх знову. Потім розібрав халабуду й прикидав тіло отак здобутим гіллям. Склав і взяв на плечі рюкзак і сумку, взяв плащ і парасольку. Атож, я покидав табір. Перше ніж іти, я на мить зосередився, думаючи, чи я нічого не забув, і то не дуже пишався своєю головою, бо обмацав кишені й роззирнувся навколо. Саме обмацуючи кишені, я й з'ясував, що немає моїх ключів, про відсутність яких мій мозок нічого не міг повідомити мені. Невдовзі я знайшов їх, розкидані на землі, зламалося кільце. Щоправда, спершу я побачив ланцюжок, згодом ключі й нарешті зламане навпіл кільце. Оскільки й мови не могло бути, навіть з допомогою парасольки, про те, щоб нагинатися щоразу, підбираючи один ключ, я зняв рюкзак і сумку, поклав парасольку й ліг долічерева серед ключів, бо так збирати їх було набагато легше. А коли траплявся ключ, до якого я не міг дотягтися, я повз аж до нього, хапаючись обома руками за траву. Кожен ключ, перше ніж покласти його до кишені, я витирав об траву, байдуже, була в тому потреба чи ні. Від часу до часу я підводився на руках, щоб краще оглянути місцевість. До багатьох ключів, виявлених отак на досить великій відстані від мене, я добирався, котячись по траві, немов великий циліндр. Не знаходячи більше ключів, я сказав собі: "Рахувати їх не варто, бо я не знаю, скільки їх було". Тоді я знову став роззиратися. Але зрештою мовив собі: "Тим гірше, задовольнюся тими, які маю". Шукаючи отак свої ключі, я знайшов людське вухо й кинув його до гаю. Але, — річ дивовижна! — знайшов і свого брилика, тоді як я гадав, що він у мене на голові. Одна з дірок, крізь яку проходила гумка, поширшала, дійшовши аж до краю крисів, якщо можна висловитися так, і це була вже не діра, а розрив. Але з другою діркою було все гаразд і гумка й далі була там. Кінець кінцем я сказав собі: "А тепер я підведуся і поглядом зверху вниз востаннє огляну територію". Я так і вчинив. Саме тоді я й знайшов кільце, спершу одну половинку, а потім другу. Відтак, не знаходячи більш нічого, що належало б мені чи моєму синові, знову взяв на плечі рюкзак і сумку, насунув на голову бриля, перекинув через руку синів плащ, узяв парасольку й пішов. Але далеко я не зайшов. Адже я одразу зупинився на вершині пагорба, звідки міг оглядати, не втомлюючись, і місце, де стояв табір, і навколишню місцевість. Я зробив там цікаве спостереження: земля в тому місці й навіть хмари на небі мали ту особливість, що лагідно спрямовували очі в бік табору, немов на картині видатного майстра. Я вмостивсь якомога зручніше. Поскидав свою різноманітну ношу і з'їв цілу баночку сардин і одне яблуко. Ліг долічерева на синів плащ. Я то ставав на лікті, підперши обличчя руками, внаслідок чого погляд спрямовувався за обрій, то робив на землі подушечку з двох долонь і лягав щокою на них, п'ять хвилин однією, п'ять — другою, й далі лежачи на животі. Я міг би зробити подушку з рюкзака та сумки, але не зробив, просто не подумав про те. День минав спокійно, без ніяких пригод. Тільки якийсь собака урвав для мене монотонність того третього дня, спершу покрутившись навколо решток вогнища, а потім забігши до гаю. Але я не бачив, що він виходив, може, моя увага зосередилася на чомусь іншому, а може, він вийшов з іншого боку гаю, тож певною мірою пройшов його наскрізь. Я полагодив свого капелюха, проробивши ключем від бляшанки сардин нову дірку поряд зі старою, і знову заправив туди гумку. Полагодив і кільце, обкрутивши обидві половинки одна навколо другої, знову нанизавши на нього ключі і приладнавши ланцюжок. Щоб час тягнувся не так довго, я поставив собі кілька запитань і спробував відповісти на них. Ось кілька з них.

Запитання. Що сталося з синім фетровим капелюхом?

Відповідь.

Запитання. Може, того старого з палицею підозрюють у скоєнні злочину?

Відповідь. Дуже можливо.

Запитання. Якими були його шанси виправдатися?

Відповідь. Незначні.

Запитання. Чи повинен я розповісти синові, про те, що сталося?

Відповідь. Ні, бо тоді його обов'язок полягатиме в тому, щоб виказати мене.

Запитання. Чи викаже він мене?

Відповідь.

Запитання. Як я почуваюся?

Відповідь. Більш-менш, як і завжди.

Запитання. А проте я змінився і змінююсь далі?

Відповідь. Так.

Запитання. І незважаючи на це, я почуваюсь більш-менш, як і завжди.

Відповідь. Так.

Запитання. Як воно так стається?

Відповідь.

Ці запитання, та й інші, були відокремлені дедалі більшими інтервалами не тільки одне від одного, а й від відповідей, які я давав на них. А відповіді не завжди йшли в порядку запитань. Але, шукаючи відповіді, або відповідей на дане запитання, я знаходив відповідь або відповіді на запитання, з якими я вже марно звертався до себе, в тому розумінні, що не знав, як відповісти на них, або знаходив якесь інше запитання чи інші запитання, які й собі вимагали, щоб я негайно відповів на них.

Переносячись тепер уявою до нинішньої миті, я стверджую, що написав цей увесь пасаж твердою, ба навіть задоволеною рукою, з духом, таким спокійним, яким він не був уже віддавна. Бо, коли читатимуть ці рядки, я буду вже далеко, і то там, де ніхто не подумає шукати мене. Крім того, Юді подбає про мене, він не дозволить покарати мене за помилку, скоєну під час службового завдання. А моєму синові нічого не заподіють, його радще жалітимуть, що він має такого батька, і до нього зусібіч прилинуть пропозиції про допомогу й запевнення в повазі.

Отак минув і той третій день. Близько п'ятої години я з насолодою з'їв останню бляшанку сардин і кілька печив. Отож у мене лишилося тепер лише кілька яблук і кілька печив. Близько сьомої години, коли сонце вже майже сіло, прибув мій син. Мабуть, я заснув на мить, бо, на відміну від своїх передбачень, помітив його не як цятку на обрії, яка щомиті збільшується. Я побачив його вже між собою і табором, і він прямував до табору. Мене затопило роздратування, я прожогом підвівся й загорлав, вимахуючи парасолькою. Син озирнувся, і я зробив йому знак наблизитись, махаючи парасолькою так, немов прагнув зачепити що ручкою. Якусь мить мені здавалося, ніби він знехтує мій крик і далі йтиме аж до табору, радше, до того місця, де він стояв, бо табору вже не було. Але зрештою син повернув до мене. Він вів велосипед і, підійшовши до мене, кинув його на землю жестом, що свідчив про цілковиту виснаженість і безпорадність.

— Підніми його, — сказав я, — щоб я міг роздивитися його. — Колись, мабуть, то й справді був досить добрий велосипед. Я залюбки описав би його, я б охоче написав про нього кілька тисяч слів. — Невже, по-твоєму, це велосипед? — вражено мовив я. Навряд чи чекаючи на відповідь, я й далі розглядав велосипед. Але в синовій мовчанці було щось таке незвичайне, що я підвів очі вгору. Він аж вирячився, пильно придивляючись до мене. — Що з тобою, — запитав я, — може, в мене ширінка розстебнута? — Син знову кинув велосипед. — Підніми його, — повторив я. Син підняв.

— Що ти зробив з собою? — запитав він.

— Я впав, — відповів я.

— Упав?

— Атож, упав, — закричав я, — ти що ніколи не падав? — Я пригадував назву рослини, що народжується з еякуляцій повішених і кричить, коли її зривають. — Скільки ти заплатив за нього?

— Чотири фунти, — відповів син.

— Чотири фунти! — вигукнув я. Якби він сказав мені два фунти чи навіть тридцять шилінгів, я б так само повторив би криком ціну.

— У мене просили за нього чотири фунти п'ять шилінгів, — пояснив син.

— Ти хоч маєш квитанцію?

Син не знав, що таке квитанція. Я пояснив йому. Я витрачаю такі гроші на синове навчання, а він не знає, що таке проста квитанція. Але, гадаю, він знав незгірше від мене. Бо коли я сказав: "А тепер розповідай, що таке квитанція", він розповів дуже добре. Власне, мені було байдуже, що його змусили заплатити за велосипед утричі, а то й учетверо більше, ніж він коштував, або що він украв частину грошей, призначених на цю купівлю.