Моральні листи до Луцілія - Сторінка 21

Філософія, окрім іншого, має ще й ту перевагу, що не зазирає у родовід. Усі ж ми, якщо сягнути витоків, походимо від богів. Ти — римський вершник: до цього стану тебе впровадила твоя старанність. А скільки, далебі, є таких, кому недоступні чотирнадцять рядів(1)! Не всі можуть бути допущені до сенату. Та навіть військовий табір доскіпливо підбирає витривалих для трудів та небезпек. Доброчесність — гостинна для всіх. Усі ми для неї достатньо знатного роду. Філософія нікого не відкидає й не вибирає — кожному світить. Сократ не був патрицієм. Клеант найнявся за водоноса — поливав чужий город. Платона філософія не прийняла благородним, а зробила таким. Чому ж тобі зневірятися, чому не мати надії дорівняти їм? Усі вони твої предки, якщо будеш гідний їх. А гідний будеш тоді, коли сам себе переконаєш, що ніхто не перевищує тебе знатністю роду. Всі ми в однаковій мірі знатні: походження кожного з нас — поза межами пам'яті. Сказав же Платон(2), що немає володаря, який не походив би з рабів, як і раба, який не походив би з володарів. Усе перемішалось у безконечнім чергуванні поколінь, усе перевернула доля догори дном. Запитаєш, хто благородний? Хто від природи схильний до чесноти. Ось єдине, що треба брати тут до уваги. Інакше, якщо заглиблюватись у давнину, то виявиться, що кожна людина — з тих часів, перед якими ще взагалі нічого не було. Від самого початку світу й до наших днів нас провадила низка то блискучих, то похмурих перемін. Обставлений закопченими зображеннями предків атрій(3) не додасть нам благородності. Ніхто не жив задля нашої слави; не наше й те, що було перед нами. Дух робить нас благородними. Лише він за будь-яких умов може піднятися над самою фортуною. От уяви собі, що ти не римський вершник, а відпущений на волю раб. Навіть тоді, доклавши зусиль, ти зміг би стати єдиним вільним серед усіх вільнонароджених.— "У який спосіб?" — запитаєш мене.— Якщо про благо та про зло судитимеш не так, як судить про них люд. Потрібно дивитись не на те, звідки вони прийшли, а куди йдуть. Що робить життя щасливим, те і є справжнім благом. А справжнє благо не може перемінитись у зло. То в чому ж помиляються люди? Адже всі вони хочуть жити щасливо. їхня помилка в тому, що засоби для досягнення щастя вони приймають за саме щастя. їм здається, що вони біжать за ним, а насправді — тікають од нього. Бо дійсно, що таке щастя як не тривка безтурботність, несхитна впевненість? Люди ж нагромаджують причини для тривог і шляхом непевним, де стільки пасток, навіть не несуть — тягнуть на собі свій вантаж. От вони й віддаляються з кожним кроком від жаданої мети; що більше витрачають зусиль, то більше самі собі заважають і відкидають себе назад. Так само й з тими, хто опинився у лабіринті: сам поспіх заганяє їх у глухий кут.

Бувай здоров!

ЛИСТ XLV

Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаєш, що там бракує тобі книжок. Але ж річ не в тім, чи їх багато, лиш у тім, чи вони добрі. Читання, якщо воно продумане, дає користь, якщо безладне — лиш розважає. Хто хоче дійти до якогось наміченого місця, той повинен триматись однієї дороги, а не звертати то на ту, то на іншу: іти і блукати — не одне і те ж саме.— "Я волів би,— скажеш,— аби замість порад ти надіслав мені трохи книжок".— Що ж, я готовий вислати тобі, які лишень маю, вимету геть усі скрині. Та навіть сам, якби змога, подався б туди, сам попри старість накинув би собі ту подорож, якби не мав надії, що скоро тобі пощастить звільнитися від тієї служби. Не зупинили б мене ні Сцілла, ні Харібда, ані та лиховісна казкова протока: не те що на кораблі — плавом я подолав би її, тільки б обійняти тебе й на власні очі побачити, оцінити, наскільки ти зріс духом.

А щодо твого бажання отримати й мої книжки, то від того я не вважаю себе красномовнішим, так само, як не вважав би себе вродливішим, коли б ти захотів мати моє зображення. Те бажання, знаю, від твоєї прихильності до мене, а не від оцінки. Та якщо й від оцінки, то й вона підказана прихильністю. Але, хоч би якими були ті книжки, читай їх так, мовби я все ще шукаю правди, не знаходячи її, шукаю вперто й наполегливо. Я ж не визнав над собою нічиєї влади(1), не прикриваюсь нічиїм іменем, і хоча з великим довір'ям ставлюсь до суджень видатних людей, де в чому і на свої покладаюся. До того ж ті великі мужі залишили нам не лише відкриття, але й багато ще не знайденого. Можливо, їм і вдалося б знайти необхідне, якби не шукали зайвого. Скільки часу вони прогайнували на хитромудрі плетива слів, на такі ж химерні, підступними стежками спрямовані роздуми, що лиш вигострюють марний дотеп! Затягуємо вузли, надаємо словам подвійного значення, а тоді все це розплутуємо. Чи так уже в нас багато вільного часу? Вже ми навчилися жити, навчилися вмирати? Весь наш хист, усю передбачливість мусимо спрямовувати на те, щоб уникнути обману на ділі, а не на словах. Навіщо мені ті тонкощі у розмежуванні подібних між собою висловів, якщо вони можуть стати пасткою хіба що для тих, хто пускається у заплутані роздуми? Речі вводять нас в оману — їх розрізняй! Зло приймаємо за благо. Вчора ми вимолювали для себе одне, нині — щось цілком інше. Бажання суперечать у нас бажанням, задуми — задумам. А як, скажімо, улесливість подібна до дружби! Вона не лише її наслідує, а й бере гору над нею, переганяє її. Саме їй охоче підставляємо вухо, саме її мова відразу сягає самого серця: що шкідливе в ній, те, власне, й солодке. Навчи мене, як розрізнити цю подібність. Під машкарою друга підходить до мене улесливий недруг. Під іменем чеснот нам у душу закрадаються пороки. Нерозважність ховається за йменням сміливості. Лінощі називаємо поміркованістю, боязкого — обережним. Ось у чому небезпечно помилятися! Ось на чому вибирай виразну мітку! Ну, а коли запитаєш когось, "чи є в нього роги"(2), то він не буде аж такий наївний, щоб тут же обмацувати своє чоло, не буде настільки дурним чи недоумкуватим, аби не доглупався, що ти лише найтоншими словесними хитрощами зробив його рогатим. Усе це хоч обман, та нешкідливий. Як ото чашки та камінці у руках штукарів: тут сам обман служить розвагою; а поясни мені, як це робиться,— і прощавай задоволення. Те ж саме й щодо тих словесних пасток (як ще по-іншому назву софізми?): тим, хто не знає, вони не шкодять, а тих, хто знає, не розважають. А якщо таки конче хочеш копирсатись у двозначності слів, то повчи нас, що щасливий не той, кого весь люд має за щасливця, до кого спливаються великі гроші, а лиш той, хто все своє добро має в самому собі, хто вирізняється стійким, піднесеним духом, хто кидає під ноги все, чим захоплюються інші, хто ні з ким не хотів би помінятись місцями, хто цінить у людині лише те, що робить її людиною, хто, обравши, за наставницю природу, пристосувався до її законів, живе за її приписами, той, у кого жодна сила не відбере його блага, хто навіть зло перетворить у благо, хто твердий у своїх судженнях, непохитний, безстрашний, кого якась стороння сила може потрясти, але жодна не здатна стурбувати, кого фортуна, замахнувшись найразючішою своєю зброєю, не годна поранити, хіба що дряпне, але й то рідко: всі інші її списи, якими вона кладе людський рід, відскакують од нього, наче той град, що, вдаривши по крівлі, не завдає ніякої шкоди мешканцям, лише вигримує по ній, а потім тане.

А чому ти затримуєш мене на тому, що сам же називаєш "брехливим" і про що складено стільки книжок? Усе життя бреше мені. От і злови його на тій брехні й наверни, раз такий гострий на думку, до правди(3). Адже воно вважає необхідним навіть те, що чи не на більшу половину — зайве. Але й те, що не є зайвим, здебільшого не може спричинитись ні до нашого щастя, ані до блаженства. Бо що необхідне, те не конче мусить бути благом: ми ж насміялися б над самим цим поняттям, коли б назвали благом, скажімо, шматок хліба, миску крупника чи там ще щось, без чого не прожити. Що благо, те завжди необхідне, а що необхідне, те не завжди благо, оскільки необхідними бувають цілком нікчемні речі. Хто аж так не визнається на цінності блага, щоб рівняв його до речей щоденної потреби? То хіба не варто зосередитись на одному: показати всім, скільки часу йде на придбання зайвого, скільки людей, поки здобувають засоби для життя, втрачають за тими клопотами саме життя? Приглянься до кожного зокрема, подумай про всіх: нема такої людини, щоб її життя не зазирало у завтрашній день.— "А що в тім поганого?" — запитаєш.— Гіршого й не буває! Таж усі ті люди не живуть, а лише збираються жити: все відкладають на завтра. Скільки б ми не докладали зусиль, життя все одно пробігає скоріше, а ще коли зволікатимемо, то воно так і промчить повз нас, мовби й зовсім не було нашим; в останній наш день закінчується, а пропадає — щодня. Але, щоб не виходити за межі листа, який повинен вміщатися у лівій руці читача, на другий раз відкладу свою суперечку з діалектиками, що надто скрупульозно займаються чимось одним, занедбуючи інше, важливіше.

Бувай здоров!

ЛИСТ ХLVI

Сенека вітає свого Луцілія!

Обіцяну твою книжку я отримав і, збираючись прочитати її на дозвіллі, розгорнув, аби лише спробувати смак. Та вона заманила мене йти далі. Скільки в ній красномовності, зрозумієш ось із чого: видалась мені короткою, хоча з першого погляду можна припустити, що це твір Тіта Лівія чи Епікура, але ніяк не мій і не твій. Такою насолодою мене привабила й затримала коло себе, що я прочитав її без жодної загайки. Кликало мене сонце, нагадував про себе голод, погрожувала дощова хмара, але я дочитав її — мов до дна вихилив усю. І звідав не лише приємність, але й сповнився радістю. Скільки тут хисту, скільки запалу! Сказав би я також, які тут пориви, якби мова то влягалась, то знову, зметнувшись, набирала висоти. Ні, то не порив, а мірний лет, мужній, врочистий плин думки, а попри те час од часу зустрічається тут щось дуже лагідне, солодке.

Ти справді, Луцілію, величний, піднесений духом. Хочу, щоб ти й далі був таким же, щоб ішов тією ж стежкою. Має свою вагу й те, про що пишеш. Тому-то варто вибирати вдячний, плідний предмет, що не тільки б заполонив твій хист — щоб і збуджував його. Втім, про книжку напишу тобі докладніше, коли ще раз візьму її до рук.