Моральні листи до Луцілія - Сторінка 60

Справді-бо, через частини легше дійти до пізнання цілості. Якби ж то, подібно до світу, який являє нашим очам усю свою постать, розгорнулась перед нами й філософія, що, наче у дзеркалі, відбиває ту навколишню неозорість! Ось тоді й прикувала б вона до себе захоплені погляди смертних! Тоді б ми полишили все те, що нині, не відаючи про ту велич, називаємо великим! А що того не станеться, то мусимо приглядатися до кожної її частини зокрема, як це робимо, озираючи світ. Мудрець, щоправда, охоплює думкою весь її огром і пробігає ті обшири з такою ж прудкістю, з якою наше око може зміряти небесну просторінь. Нам же, короткозорим, що змушені прориватися крізь мряку, легше можна розгледіти частини, бо цілості нам ще не обійняти.

Отже, зроблю те, що просиш,— розділю філософію на частини, але не на шматочки: корисно ділити, а не розривати, бо охоплювати щось дуже велике так само нелегко, як і щось дуже мале. Народ розписують по трибах(1), військо — по цен-туріях. Усе, що розрослося, легше дається пізнати, коли поділене на частини, але той поділ, я вже застерігав, не повинен іти до безконечності, до чогось крихітного. Надмірно поділене завдає нам таких же клопотів, як і зовсім не поділене. Подрібни щось на порошок — не знайдеш у тій суміші ні зв'язку, ні рахунку.

Насамперед, якщо дозволиш, я вкажу тобі різницю між мудрістю і філософією. Мудрість — найдосконаліше благо людського духу. Філософія — це любов до мудрості, постійне її прагнення. Вона спрямовує нас до того, чого сягнула мудрість. Відомо, від чого походить назва філософії: саме ймення вказує на предмет її любові. Дехто, окреслюючи, що таке мудрість, називає її "знанням усього божественного і людського". А дехто ще й так: "Мудрість — це знання всього божественного і людського, а також його причини"(2). Цей додаток, гадаю, зайвий, бо що таке "причини", як не частина "всього божественного й людського"? Так само по-різному визначали, що таке філософія. Одні вважали її наукою доброчесності; інші — наукою вдосконалення духу, а ще хтось — прагненням правильно мислити. В одному доходили згоди: між філософією і мудрістю напевно є різниця. Таж годі припустити, щоб те, що прагне, і те, що викликає прагнення, було одним і тим самим. Наскільки велика різниця між захланністю і грішми (та — жадає, ті — викликають жадобу), настільки — й між філософією і мудрістю: остання — наслідок і нагорода першої; філософія — приходить; до мудрості — приходять. Мудрість — це те, що греки називають ворЬіа. Цим словом послуговувались також римляни, як сьогодні — словом "філософія". Свідченням того — давні тогати(3), а ще — напис на пам'ятникові Доссену(4):

Мандрівче, стань: читай софію Доссена!

Хоча філософія — наука доброчесності, до того ж ця є метою, а та — прямує до неї, то дехто з наших дотримується думки, що їх неможливо роз'єднати, оскільки немає ні філософії без доброчесності, ані доброчесності без філософії. Остання справді є наукою доброчесності, але її здобувають за посередництвом самої доброчесності: ні доброчесності не може бути без науки про неї, ані науки доброчесності — без неї самої. Тут цілком інакше, ніж, скажімо, тоді, коли здалеку у щось ціляться: стрілець в одному місці, а ціль — в іншому. Дороги, що ведуть до чесноти, на противагу до тих, котрі провадять до міста, не можуть пролягати поза самою чеснотою: до неї приходимо через неї саму. Отже, філософія і доброчесність тісно між собою пов'язані.

Чимало видатних мислителів стояло на тому, що треба розрізняти три частини філософії: філософію моральну, філософію природи і філософію розуму. Перша доводить до ладу людську душу. Друга досліджує природу. Третя вникає у властивості слів, у їхній порядок, розглядає способи доведення, аби під виглядом правди не прокралася брехня. Втім, були такі, що ділили філософію і на менше, й на більше частин. Дехто з перипатетиків додавав ще четверту частину — про державу: тут, мовляв, потрібен особливий спосіб дослідження, бо й предмет цілком інший. А дехто приточував іще таку частину, що у греків має назву оікопотіке, тобто вміння рядити домашнім майном. А були й такі, що окремо розглядали науку про різні способи життя. Але ж будь-який із цих додатків можемо знайти в тій частині філософії, що називається моральною. Епікурейці визнавали дві частини філософії — моральну і природознавчу, а філософію людського розуму відкидали. Згодом, коли сам предмет занять змусив їх відмежуватись від усього сумнівного, виявити неправду, що приховувалася під виглядом правди, вони таки впровадили окремий розділ, назвавши його "вченням про судження та правила", що, власне, є по-іншому названою наукою про розум, хоча ту науку вони вважають додатком до філософії природи. Кіренаїки разом із присвяченою природі частиною філософії відкинули й ту, що вивчає розум, задовольнившись лише моральною, але й вони тут же, хоч і по-іншому, ввели те, що відкинули. Ось чому моральну філософію вони поділили на п'ять частин: одна —— про те, чого слід уникати, а чого — прагнути; друга — про пристрасті; третя — про вчинки; четверта — про причини; п'ята — про доведення. Але ж причини речей належать до філософії природи, а доведення — до філософії розуму. Арістон Хіоський твердив, що філософія природи і філософія розуму не тільки зайві, а й такі, що заважають. Залишив тільки моральну філософію, однак і її скоротив: вилучив розділ, який вміщає настанови щодо поведінки, зазначивши, що все це стосується не філософа, а педагога. Та хіба філософ не вихователь, не наставник роду людського?

Отож, оскільки філософія тричленна, почнімо з розмежування її моральної частини. Тут у свою чергу прийнятий був тричленний поділ. Перший розділ — це дослідження того, як визначити кожному своє, як оцінити, що чого варте; питання вельми корисне, бо що може бути необхіднішим, ніж дати оцінку тій чи іншій речі? У другому розділі йдеться про прагнення; у третьому — про вчинки. Бо й справді, перший твій крок — зважити, що чого варте; другий — погодити з тим свої прагнення і вгамувати їх; третій — домогтися того, аби твої прагнення і вчинки відповідали одне одному, аби в усьому ти зберігав злагоду з собою самим. Якщо бракуватиме чогось одного, то порушиться все інше. Що тобі з оцінки всіх речей, якщо занадто до чогось пориваєшся? Що тобі дасть, коли вгамуєш порив і приборкаєш пристрасті, але будеш безпорадним щодо самої дії: не знатимеш, коли, де і як тобі діяти? Одна справа — знати вагу й ціну речей, інша — дібрати відповідну мить, а ще інша — загнуздати порив і братися за діло, а не з розгону наштовхуватися на нього. Життя можна назвати злагодженим лише тоді, коли вчинок не суперечить пориванню, а поривання, зароджуючись у нашій душі відповідно до вагомості тієї чи іншої речі, то пригасає, то розпалюється залежно від того, наскільки та річ гідна, аби до неї пориватися.

Філософія природи ділиться на дві частини: одна охоплює речі тілесні, друга — безтілесні. Кожна з них у свою чергу поділяється, сказати б, на свої ступені. У тій частині, де йдеться про тілесне, розрізняємо передусім тіла, які творять, і ті, що від них походять; походять — начатки речей. Щодо розділу про начатки речей, то він, як дехто вважає, неподільний; а на думку інших — ділиться на вчення про матерію, про рушійну причину і про самі начатки.

Залишилося сказати про поділ тієї частини філософії, яка трактує питання, що пов'язані з розумом. Будь-яка мова може бути або суцільною, або поділеною між тим, хто запитує, і тим, хто відповідає. Для останньої прийнято назву гЬеіогіке, для першої — (Ііаіекііке. Риторика дбає про слова, про їхнє значення та порядок. Діалектика ділиться на дві частини: одна з них присвячена словам, друга — їхнім значенням; отже, йдеться про те, що є предметом мовлення, і про вислови, якими здійснюється мовлення. А далі — незчисленні розділи і однієї, і другої частини. Отже, тут я зупинюсь і

...стисло скажу лиш про найголовніше .

В іншому разі, коли б я захотів ділити ті частини на частини, то вийшла б ціла наукова книга. Я не хочу відстрашувати тебе, найкращий з-між людей Луцілію, від читання подібних досліджень, тільки б усе прочитане ти тут же пов'язував із звичаями. Погамовуй їх, а млявість — розворушуй, вільність — приструнчуй, зухвалість — приборкуй, пристрасті, як свої, так і чужі, всіляко притлумлюй. А хто дорікне тобі: "Скільки можна розводитися про одне і те ж саме?" — на питання дай відповідь питанням: "А скільки можна звертати на манівці одні й ті ж самі?" Хочете позбутися ліків, не позбувшись болячок? Отож повторятиму ще й ще, і тим більше наполягатиму, чим більше будете впиратися. Ліки починають допомагати тоді, коли отерпле тіло, що мовби стало чужим, знову болем озивається на дотик. Хоч вуха затикайте, а я все одно надокучатиму вам рятівними словами. Ану ж колись таки дійде до вас невлесливе слово, а що не хочете слухати правди поодинці, то слухайте її всі разом. Доки розсуватимете межі своїх володінь? Для одного власника тісним є поле, на якому б розмістився цілий народ! До яких обріїв простиратимете орні землі, якщо вас не задовольняє нива, яка своєю розлогістю не поступається цілій провінції? Славетні ріки пропливають нині через приватні посілості; великі потоки, що служать границями для великих народів, тепер у вашій власності — від витоків аж до гирла! Але й того вам мало, якщо обширами своїх володінь ви не охопили ще й морських безкраїв, якщо ваш управитель не видає розпоряджень по той бік Адріатичного, Іонійського чи Егейського моря, якщо острови, оселі могутніх володарів, не видаються вам якимсь дріб'язком серед усіх ваших маєтностей. Посідайте хоч які неозорі простори, хай вашою нивою буде те, що колись називалося державою, привласнюйте собі, що лиш можете,— чужого все ж буде більше.

Тепер я звертаюсь до вас, чия марнотратність така ж неосяжна, як їхня захланність! До вас промовляю! Чи довго ще не буде жодного озера, над яким не височіли б вежі ваших заміських палаців? Чи довго ще не буде ріки, чиїх берегів не видно з-за ваших будівель? Тільки-но десь проб'ється гаряче джерело, там одразу й гніздиться ваша розкіш. Де б лишень не вигнувся затокою морський берег, там-таки й закладаєте підвалини і, захланні вже тільки на рукотворну землю, женете море ген до обрію(6).