Моральні листи до Луцілія - Сторінка 8

- Луцій Анней Сенека -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ну, а про яких нерозумних, гадаєш, іде мова? Про Бабу? Про Ісіона(4)?.. Помиляєшся: про нас же йдеться — про тих, кого сліпа жадоба стрімголов жене навздогін за шкідливими, бо вочевидь нездатні наситити нас, речами про тих, хто давно б уже вдовольнився, якби взагалі був спроможний вдовольнитися чимось, про тих, хто й гадки не має, як приємно нічого не прагнути, хто й не підозрює, яка то розкіш,— будучи повністю задоволеним достатнім для прожитку, ні в чому не залежати від фортуни. Тож хоча б іноді подумай, мій Луцілію, як багато ти вже осягнув. А коли побачиш, скільки людей тебе випереджує, то озирнись, аби глянути й на тих, хто за тобою(5). І, якщо хочеш бути вдячний богам і своєму життю, зваж на те, яку велику юрбу ти залишив позаду. А що тобі інші? Ти ж себе самого випередив! Поклади межу, поза яку, навіть коли б міг, не захочеш ступити. Ось тоді й розпрощаєшся з усіма тими підступними насолодами, яких краще сподіватись, ніж їх осягнути. Бо й справді, коли б у них було щось тривке, то ними хоч інколи можна б насититись, але вони, скільки з них не черпай, лише розпалюють спрагу. Тож геть усі ті пишні приготування! Та й пощо маю жадати від фортуни, щоб дала те, що готує мені непевний жереб у майбутньому, якщо можу зажадати від себе самого — не мати взагалі ніяких жадань? І чого тут жадати?.. Чи візьмусь до нагромадження, забувши про марноту людського життя?.. Та ось же він, останній день! Ну, хай не останній — поряд з останнім.

Бувай здоров!

ЛИСТ XVI

Сенека вітає свого Луцілія!

Знаю, Луцілію, ти не сумніваєшся в тому, що ніхто не може жити блаженно, ба, принаймні стерпно, коли не оволодіватиме мудрістю, як і в тому, що довершена мудрість забезпечує блаженне життя, а її початки — стерпне. Але й те, що не викликає в тебе сумнівів, потрібно зміцнювати щоденними роздумами, глибше вкарбовувати в душу. Важче дотримуватися гарних намірів, аніж просто ставити їх перед собою. У наполегливих, постійних заняттях мусимо гартувати свій дух, поки добра воля не стане, врешті, доброзвичайністю. Втім, ти вже не

потребуєш моїх довгих повчань та доказів. Я ж бачу, як багато ти осягнув. Знаю, звідки походить те, що пишеш: воно не надумане, не прикрашене. А попри те скажу відверто, що думаю: я покладаю надію на тебе, але ще не впевнений у тобі. Хотів би, щоб і ти чинив так само: чи маєш підстави ось так нашвидку, без вагань повірити собі? Глибоко зазирни сам у себе, приглянься з усіх боків, добре з'ясуй кожну подробицю, але передусім те, в чому ти домігся успіхів: у філософії чи в самому житті. Бо ж філософія — не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах — у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувалось на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що — відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль. Занедбавши її, ніхто б не міг жити без ляку, без турбот. Нема ж години, з якою б не траплялося безліч такого, що вимагає поради. А хіба не філософія — перша порадниця? Дехто скаже: "Що мені з тієї філософії, коли існує приречення(1)? Яка з неї користь, коли всім керує божество? Чим вона допоможе, коли повеліває випадок? Адже призначеного не зміниш, а на невизначене й засобу нема. Отож, або заздалегідь передбачивши мої наміри, божество вирішило за мене, що маю робити, або випадковість просто посміється з мого наміру".— Хай якесь одне з цих міркувань буде справедливим, хай навіть усі,— філософії, Луцілію, не можемо занедбувати. Чи то приречення в'яже нас своїм невблаганним законом, чи все довкіл установлено на розсуд божества, а чи випадок безладно обертає людськими справами,— нашим захистом повинна бути філософія. Вона закликатиме, щоб ми корились божеству, щоб ставили чоло фортуні; вона навчить тебе йти за божеством, перетерпіти будь-який випадок. Але тут не пора міркувати над тим, на що може спромогтись людина, коли при владі стає провидіння, чи коли ряд приречень тягне її, опутавши ланцюгом, або ж коли гору бере щось раптове, несподіване,— ще раз повертаючись до сказаного, прошу й закликаю тебе: не дозволь, щоб ослабнув, охолов твій душевний порив! Підтримай його, доклади зусиль, щоб той порив став звичним станом твоєї душі!

Але, наскільки знаю тебе, ти вже від початку озираєш цей лист, аби побачити, з яким дарунком він прийшов до тебе. Пошукай — знайдеш. Тим разом теж не подивую тебе щедрістю: все ще з чужого черпаю. Але чому з чужого? Все, що гарно сказане, з чиїх уст не пішло б воно,— також моє. От хоча б такі Епікурові слова: "Якщо житимеш, пристосовуючись до природи, то ніколи не будеш убогим, а якщо до людської думки, то ніколи не будеш багатим". Адже природа потребує незначного, людська думка — незмірного. Хай ти посядеш усе те, чим володіло безліч вельмож, хай фортуна вивершить твоє майно далеко за досяжну для приватної людини межу, хай осипле тебе золотом, зодягне у пурпур, хай осягнеш з її сприянням такої заможності й пишноти, що геть усю землю встелиш мармуром і не лише володітимеш таким багатством, а й топтатимеш його; хай на додачу придбаєш іще статуї, картини й усе інше, що кожне мистецтво прагне витворити для чужої розкоші,— все це лише навчить тебе жадати ще чогось більшого. Природні бажання мають свої межі; котрі ж од хибної думки, ті не мають на чому зупинитися: хибне не має межі. Хто йде дорогою, той до чогось таки дійде; блуд — нескінченний. Тому облиш марноту. А коли хочеш знати, чи твоє бажання природне, чи сліпе, то поміркуй, чи може воно на чомусь зупинитися. Якщо, чимало дороги пройшовши, побачиш, що до мети ще й оком не сягнути, то знай: твоє бажання — неприродне.

Бувай здоров!

ЛИСТ XVII

Сенека вітає свого Луцілія!

Облиш усе це, коли ти розумний, чи то пак аби бути розумним, облиш і щодуху, щосили змагай до свого вдосконалення. Якщо тебе щось стримує, то розв'яжи ті пута або розітни.— "Загаюють мене,— кажеш,— домашні справи: хочу владнати їх так, аби згодом, коли нічого не робитиму, не відчувати жодного нестатку, аби вбогість не була тягарем для мене, а я — для когось іншого".— Коли отак говориш, то, здається мені, ти ще не знаєш до кінця ні сили, ані могутності того добра, яке маєш на думці. Саму її суть — наскільки філософія помічна — ти вгледів, а от щодо її частин, то ти ще не володієш тонким їх баченням, не знаєш, як вона сприяє на кожному кроці, яку допомогу — вдамся тут до слів Ціцерона — вона подає і в чомусь найбільшому, та й до дрібниць опуститись не відмовиться. Повір мені й звернись до неї як до порадниці. Вона переконає тебе не хилитися над рахівницею. Ти ж саме того домагаєшся, саме через те відтягуєш заняття філософією, щоб не лякатися вбогості. А що, коли її треба шукати? Скільком же якраз багатство стало перешкодою на шляху до філософії! Вбогість вільна, безпечна. Озветься бойова сурма — бідняк знає, що кличуть не його; закричать про повінь — він озирається, як утекти з душею, а не хапається рятувати майно; треба податись у море — не повниться галасом гавань, не гуде побережжя під ногами тих, хто супроводжує одну лиш людину; його не оточує юрба прислужників, котрих нагодували б хіба щедрі врожаї заморських країв. Неважко заспокоїти декілька невибагливих шлунків, для яких головне — наповнитись. Голод коштує недорого; примхливий пересит — аж надто дорого. Для вбогості достатньо задовольнити бажання даної хвилини.

То чому ж відмовляєшся зробити своєю приятелькою ту, чиї звичаї наслідує здоровий глуздом багач(2)? Якщо хочеш подарувати своїй душі дозвілля, то мусиш бути або вбогим, або подібним до вбогого. Жодне заняття, хоч як завзято йому віддавайся, не стане помічним, коли не навчишся скромності. А скромність — це добровільна вбогість. Тож облиш, кажу, ті відмовки: "Ще я не придбав достатнього. От коли матиму, нарешті, скільки треба, тоді й порину у філософію".— Але ж набувати потрібно передусім те, що ти відкладаєш; що думаєш придбати наостанку, з того, власне, слід починати.— "Маю намір,— кажеш,— забезпечити себе засобами для життя".— У такому разі навчися, що маєш приготовляти. Бо коли тобі щось перешкоджає добре жити, то добре померти таки ніщо не перешкоджає. Ні вбогість, ані нужда не повинні,— бо нема й причин на те,— відволікати нас од філософії. Хто прямує до неї, той повинен стійко переносити навіть голод. Голодували ж і ті, кому доводилось витримувати облогу; вони не очікували за свою терпеливість іншої нагороди, окрім однієї: не потрапити під владу ворога. Наскільки величнішим є те, що нам обіцяє філософія: довічна свобода, ні тіні страху чи то перед людьми, чи перед божеством! Це варте зусиль, щоб його осягти, навіть коли падатимеш від виснаження. Війська, бувало, знаходили в собі стійкість перетерпіти будь-які нестатки, живилися корінчиками трав, піддурюючи голод гидкою їжею, що її й згадувати негоже і все це заради держави, до того ж — найбільше подивуєшся — чужої держави. То чи хтось завагається перетерпіти вбогість, щоб звільнити від божевілля душу? Тож нема потреби набувати щось заздалегідь: до філософії можна дійти, не взявши на дорогу приділеного паю. Чи не так? А ти ось, лишень коли матимеш усе, тоді щойно захочеш мати ще й мудрість, аби була вона ще одним, останнім засобом для життя, так би мовити, в додачу до всього іншого? Тому-то, якщо в тебе вже є якесь майно (звідкіля тобі знати, чи не маєш уже й надміру?), займись філософією негайно, а якщо й нема його, то все одно займись саме нею — передусім.— "Але ж мені бракуватиме найнеобхіднішого".— По-перше, найнеобхіднішого ніяк не забракне, бо природа потребує дуже мало, а мудрець стосується до природи. Та припустімо, забракне найнеобхіднішого, тоді він покине життя і перестане бути тягарем для себе. А якщо в нього залишиться хоча б що-небудь, хай крихта для підтримання життя, він і ту крихту вважатиме добром і, не турбуючись, не клопочучись нічим, окрім необхідного, віддавши належне шлункові й плечам, весело і безжурно сміятиметься над заняттями вельмож, над їхніми перегонами за багатством; він скаже: "Що ж це ти сам себе відкладаєш далеко на потім! Очікуєш зиску від позички, прибутку від товарів чи, можливо, заповіту багатого старця, аби відразу розбагатіти? Мудрість — мовби заступниця багатства: дає тобі все те, що водночас робить непотрібним для тебе".