Морське вовченя

Томас Майн Рід

МОРСЬКЕ ВОВЧЕНЯ

Переклад: Микола Дмитренко

Розділ I

МОЇ ЮНІ СЛУХАЧІ

Мене звуть Філіппом Форстером. Я вже старий.

Живу я в тихому маленькому селі на березі моря в глибині величезної бухти, однієї з найбільших на нашому острові.

Називаючи своє село тихим, я не помиляюсь, хоч воно й прагне називатися мирським портом. Наша пристань, або мол, зроблена з тесаного граніту. Тут завжди стоїть парочка шлюпів, кілька шхун, а іноді й бриг. Великі кораблі в бухту не заходять, але в ній завжди можна побачити силу-силенну човнів. Частина з них витягнута на берег, інші плавають по бухті. З цього неважко догадатись, що добробут села залежить більше від рибальства, ніж від торгівлі. Так воно й є насправді.

Це моє рідне село. Тут я народився і тут сподіваюсь померти.

Однак мої земляки знають про мене дуже мало. Вони називають мене "капітаном Форстером" або просто "капітаном", вважаючи, мабуть, що в селі тільки я один заслуговую на це прізвисько.

Щиро кажучи, "капітаном" мене називають даремно, бо я ніколи не служив капітаном ні в армії, ні у флоті. Я був лише хазяїном торгового корабля, тобто "шкіпером". Та жителі села — люди чемні, і саме через це стали називати мене "капітаном".

Вони знають, що я живу в гарненькому будиночку на березі моря за півмилі від села; знають також, що живу сам, бо мою стару служницю навряд чи можна вважати за "товариство". Люди щодня бачать, як я йду по селу з підзорною трубою під пахвою, як виходжу на мол, оглядаю горизонт, а тоді або повертаюсь додому, або прогулююсь годину-другу по березі. Оце, власне, все, що їм відомо про мене та мої звички.

Жителі села переконані, що колись я був великим мандрівником, і вважають мене неабияким вченим, бо знають, що в мене є книжки і я багато читаю.

Я справді мало не все життя мандрував і справді багато читаю, але мої простодушні земляки помиляються щодо моєї вченості. В юності я не мав можливості здобути ґрунтовну освіту, і все, що знаю, вивчив самотужки й поспіхом, знаходячи для цього час в перервах між пригодами, яких у моєму житті було чимало.

Я вже сказав, що мої земляки знають про мене дуже мало, і вас це, певно, дивує. Та це легко пояснити. Я втік з дому дванадцятилітнім хлопцем, і потім цілих сорок років моя нога не ступала на рідну землю, а очі не бачили нікого із земляків.

Треба бути знаменитим, щоб тебе згадали через сорок років. Коли я повернувся назад, то переконався, що мене зовсім забули. Навіть моїх батьків, які померли раніше ніж я покинув село, ледве пригадували. Мій батько був моряком і рідко навідувався додому. Пам'ятаю, як я побивався, коли до нас дійшла звістка, що його корабель загинув, і він потонув з більшою частиною команди. Моя бідна мати ненабагато пережила його. І не дивно, що сусіди, з якими батьки мої не підтримували близьких стосунків, забули їх. Ось цим і пояснюється, чому я став чужим у рідних краях.

Але не думайте, що я самотній, що в мене немає друзів. Хоч я й повернувся додому, щоб закінчити своє життя в тиші й спокої, проте не уникаю людей і не відрізняюсь похмурою вдачею. Навпаки, я завжди любив і люблю зустрічатися з людьми, а старість цьому не заважає. Мені приємно бувати серед молоді, особливо хлоп'ят. Можу навіть похвалитись, що вони мене люблять. Я годинами допомагаю їм клеїти паперових зміїв або пускати по воді маленькі кораблики, бо пам'ятаю, з яким захопленням сам займався цим, коли був малий.

Діти й не здогадуються про те, що добрий дід, який уміє вигадувати такі цікаві розваги та охоче грається з ними, довгі роки провів серед смертельних небезпек і пережив чимало страшних пригод. Але моє минуле саме таке.

Щоправда, дехто в селі знає окремі випадки з мого життя тому, що я ніколи не відмовляюсь розповісти про себе тим, хто хоче послухати про ту чи іншу цікаву пригоду, учасником якої я був. І навіть в нашому тихому кутку я знайшов аудиторію, що цінує оповідача. Мої слухачі — школярі, бо неподалік села є знаменита школа, що має назву "Учбовий заклад для юних джентльменів". Мої найуважніші слухачі — звідти.

Цих хлопчиків я зустрічав на березі моря під час своїх прогулянок, і вони, звернувши увагу на моє обвітрене, "просолене" обличчя, збагнули, що я можу чимало розповісти про дикі країни та дивні пригоди. Ми зустрічалися часто, майже щодня, і незабаром стали друзями. На їхню просьбу я почав розказувати про деякі випадки з свого життя. Сусіди не раз бачили мене на березі в колі чепурненьких хлопчиків. Їх напіврозкриті роти і захоплені погляди переконливо свідчили про цікавість, з якою вони слухали мої історії.

Я не соромлюсь признатися, що сам відчував задоволення від власних оповідань, як і всі старі солдати й моряки, що, вдаючись до спогадів, немов знову б'ються в давно минулих битвах.

Якийсь час я розповідав їм лише окремі епізоди. Але одного разу, зустрівшись з своїми маленькими друзями, я помітив, що вони чимось заклопотані. Хлопці збились гуртом, в руці одного, найстаршого, я побачив аркуш списаного паперу.

Підійшов ближче, і хлопчики мовчки передали мені папірець. Прочитавши адресу, я довідався, що послання написане мені.

Розгорнувши листа, я одразу зрозумів, у чому справа. Це була "просьба", підписана всіма присутніми:

"Дорогий капітане! Нас відпустили сьогодні з уроків на цілий день. Найприємніше й найкорисніше провести цей час з вами. Тому ми наважуємось просити Вас розповісти нам про яку-небудь надзвичайну подію, що трапилася з Вами. Ми хотіли б почути щось захоплююче, бо знаємо, що у Вашому житті було чимало пригод. Виберіть те, що Вам подобається найбільше, а ми всі обіцяємо слухати уважно і певні, що дотримати такої обіцянки нам буде легко. Зробіть, дорогий капітане, для нас те, про що ми просимо, і ми завжди будемо вам вдячні".

На таке чемне прохання я не міг відмовити і без будь-яких вагань заявив, що розкажу своїм юним друзям про цілий період з свого життя. Я вибрав те, що вважав найцікавішим для них: повість про своє дитинство і першу морську подорож — таку дивну, що я назвав її "Подорожжю в темряві".

Я сів на прибережну рінь, обличчям до широкого морського простору. Хлопчики вмостились навколо мене, і я почав.

Розділ II

ВРЯТОВАНИЙ ЛЕБЕДЕМ

З дитинства, хоч і несвідомо, я любив воду. Якби я народився качкою або ньюфаундлендом,[1] то й тоді б вона не могла вабити мене більше. Мій батько був моряком, дід і прадід — теж. Мабуть, від них я й успадкував це уподобання. У всякому разі, мене так тягло до води, наче вона була моєю рідною стихією. Кажуть, Що навіть у ранньому дитинстві мене важко було відігнати від калюж і ставків. Та й справді, перша пригода в моєму житті трапилась на ставку, і я добре пам'ятаю її. Хоч вона й не була ні такою дивною, ні такою жахливою, як ті, що довелося пережити потім, але все ж вона досить цікава, щоб розповісти про неї вам і показати, яка велика пристрасть була у мене до води.

Тоді я був зовсім маленьким, і той дивний випадок, що трапився на порозі мого життя, ніби визначив моє майбутнє. Він немов віщував, що я зазнаю тяжких випробувань долі і переживу чимало пригод.

Я вже сказав, що був тоді зовсім маленьким. Мені тільки що дозволили гуляти самому, і я був у тому віці, коли хлопчики дуже люблять пускати паперові кораблики. Я вже вмів робити їх з аркушів старих книжок або газет і часто посилав свої судна в мандри через широку баюру, що заміняла мені океан. Але паперові кораблики невдовзі перестали захоплювати мене. Тоді, збираючи протягом шести місяців гроші, я купив у старого рибалки іграшковий шлюп з повною оснасткою, якого він змайстрував у години дозвілля.

Мій шлюп мав шість дюймів[2] у довжину і менше трьох дюймів у ширину, і якби його тоннаж зареєстрували (а з іграшками цього, звичайно, не роблять), то він не перевищив би й половини фунта. Ви скажете, що суденце не могло похвалитися своїми розмірами, але в ту пору воно здавалось мені великим трипалубним кораблем.

Вирішивши, що кораблик надто великий для плавання по баюрі, я почав шукати більшу водойму, де могли б по-справжньому виявитись його морехідні якості.

Незабаром я знайшов великий ставок, — вірніше озерце, — з кришталево чистою водою, над якою завжди віяв легенький бриз. Цього вітерця було досить, щоб надувати вітрила мого шлюпа і нести його мов на крилах. І часто він приставав до берега раніше, ніж я встигав оббігти навколо ставка, щоб зустріти його.

Чимало разів я влаштовував такі перегони, з яких ми по черзі виходили переможцями залежно від того, був вітер попутний для мого кораблика чи ні.

Гарний ставок, на берегах якого я грався і провів найщасливіші години свого дитинства, не був громадською власністю, бо знаходився в парку якогось джентльмена. Отже, ставок належав йому. Проте це був добрий чоловік. Він не забороняв жителям села ходити по його землях і не тільки не заперечував проти того, щоб діти пускали в ставку кораблики, але й дозволив їм грати в крокет на одному з майданчиків з умовою, щоб вони були обережні й не ламали кущів і квітів, які росли вздовж доріжок. З його боку це було дуже люб'язно, і ми, сільські хлопці, розуміли це і поводились так, що мені жодного разу не довелось почути бодай про яку-небудь значну шкоду, заподіяну нами.

Парк і ставок існують і досі, — ви, мабуть, бачили їх, — але добрий джентльмен давно залишив цей світ, бо ще в ті часи його називали старим, а відтоді минуло шістдесят років.

На ставу жив табун лебедів — шість, якщо мене не зраджує пам'ять. Водились там й інші рідкісні птахи. Годувати ці гарні створіння для хлопців було справжньою насолодою, і тому в нас було заведено приносити з собою шматки хліба і кидати їх птахам. Я теж їх дуже любив і при найменшій можливості приходив до ставка з повнісінькими кишенями хліба.

Птахи, особливо лебеді, з часом так звикли до нас, що їли просто з рук.

Ми придумали дуже цікавий спосіб годування і надзвичайно захоплювались ним. В одному місці берег ставка стрімко спускався униз, отже ні лебеді, ні інші птахи не могли вийти з води. Для цього їм треба було злетіти. Виступів або східців не було. Берег наче нависав над ставком.

Тут ми й годували лебедів, які одразу підпливали до нас, тільки ми з'являлись на березі. Всунувши скибку хліба в розщеплений кінець довгої лозини, ми простягали її високо над головами лебедів і розважалися, дивлячись, як вони витягують довгі шиї, а то й підстрибують у воді, щоб схопити хліб — зовсім як собаки за шматком м'яса.