Морський орел - Сторінка 14

Вони висіли під високою аркою. Тіла їхні обвисли. Руки й ноги розслаблені, як це й буває в повішених. Ноги звисали, мов у непристойній знемозі. І вони дивилися в різні боки. Один був більший. Вони висіли і здавалися дуже мертвими.

Один повішений — чоловік. Другий — жінка.

— Бачите? — спитав Ніс.

Тепер і Берк дивився, відчуваючи те саме, що й Ніс.

— Бачите? — повторив Ніс.— Це все через нас і для нас. Кров пролито, і тепер ми її п'ємо. Дивіться,— говорив він гнівно, обурено, нестямно, звинувачуючи їх.— Дивіться,— казав він.

■— Бачу,— хрипко мовив Берк.

Він бачив: то висять Спада і зелененька. Обоє мертві, скарані на горло. Непристойно, безсоромно мертві. Навіть звідси було видно язик зелененької, висолоплений, коли вона хапала повітря, тільки-но затягся зашморг. Вони висіли вже днів три. Ніс дивився і ніби відчував запах.

Але для Берка Нісове обличчя нічого не виражало. Це була його, Беркова, цілковита й остаточна поразка. Він лежав на лопатках. Тільки раз у житті з ним було таке. Він не міг пригадати коли. Те, що він бачив, заступило все на світі. Я дістав ляпаса, удар по голові. Удар в пах. Він карався, сам не знаючи чому.

Здавалося, ніби він побив собаку, скривдив дитину. Ніби сам себе застав на поганому вчинкові. Бо це було те саме. Він відчував таку огиду, ніби був свідком статевого збочення. Він до того розлютився, що зірвався на ноги. Йому хотілося вчепитися в кого-небудь руками. Зубами рвати тих, хто повісив Спада і зелененьку. Він шаленів від безсилля й огиди.

А у Ніса голова була ясна й спокійна. Його це приголомшило, але він сприйняв усе так, ніби цього й сподівався. Спада могли давно повісити за те, що він глушив рибу динамітом. Але за що його повісили ці? Якесь безглуздя. Адже вони нічого не знали. Не знали про те, що Спада їм допоміг. І все ж його повісили. І Смаро, юну дружину динамітника. Ці двоє поплатилися життям, щоб ми тепер пливли на всіх вітрилах до Александра. Я й досі не знаю, повісили метаксисти мого батька чи розстріляли. Між метаксис-тами і залізноголовими немає ніякої різниці. Жити отак — злочин. Вони не заслужили пощади, усіх їх треба винищити. Дійти до того, щоб отак холоднокровно повісити людину на мосту в її рідному селі! Якщо я коли й боявся залізноголових, то тепер не боюсь анітрохи. Щоб винищити таких, потрібні стійкі люди й великі справи. Сподіваюсь, що інглезі стійкі люди. Адже тепер ми цілком покладаємося на них. Якщо вони справді такі, то зможуть довести цю справу до кінця. Залізноголові й метаксисти — те саме. Одна зграя. Повісити Спада! А мого батька розстріляли чи повісили?

Він підвівся на весь зріст.

— Ляжте,— сказав йому Стоун.

— Сподіваюсь, ваші в Єгипті краще готові, щоб покласти цьому край. Байдуже де. Але таких людей треба винищити.— Ніс стояв і дивився на тих, що висіли під мостом у рідному селі.

— Ляжте,— сказав йому Берк.

— А я не хочу лягати,— люто й голосно сказав Ніс.

— Вас побачать.

— Я не можу ховатися від таких.— Оця необхідність ховатися, та ще з таким на душі, викликала в ньому гнів, огиду, нудоту.

— А їм що — повісять і вас, та й годі,—1 нетерпляче сказав Берк.

— Невже вас не бере гнів? Невже ви цього не бачите?

— Бачу,— спокійно промовив Берк.

— Заспокойтеся й ляжте,— сказав йому Стоун,

— Нічого ви не бачите,— раптом сказав Ніс, і його обличчя прибрало спокійного виразу. Він був безсилий, як людина, змушена ховатись. Боляче відчував нікчемність самотньої людини. Він хоче винищити цих залізноголових. Його, одного чоловіка, спинять їхні гармати. Спинять і їх трьох. Це не під силу кільком людям. Тут потрібен розмах. Сила. Жорстокість. Нині його брав розпач, що він самотній у цій боротьбі, що не може з ревом і гуркотом кинутися схилом униз, винищити всіх до ноги залізноголових, підняти з руїн село Сірнос, повернути життя Спада й зелененькій.

Стоун і Берк уже встали й пішли, а він усе стояв.

— Ходімо,— нетерпляче сказав йому Стоун.

Ніс поволі поплентав за ними. Усі підіймались, не ховаючись, схилом угору. Коли перевалили через вершину, то побачили внизу розмиту долину і якихось людей. Стоун і Берк враз поставали.

—■ Це мешканці Сірноса,— сказав Ніс.

Так воно, мабуть, і було. Під широкою скелею отаборилося чоловік п'ятнадцять чи двадцять, біля них лежали клунки з пожитками, а на вогнищі варилася якась страва. Ніс почав спускатися до табору. Стоун і Берк ішли трохи ззаду.

Ніс побачив перед собою невисоких засмаглих рибалок у лахмітті, жінок і кілька дітей.

— Калімера,— сказав він їм.

— Калімера,— відповіли вони.

— Ви з Сірноса?

— Не.— Незбагненне грецьке "так".

Він сказав їм, як його звуть, розповів про свого батька Галланоса та про те, що він знав Спада.

— Я про тебе чув, але давно,— сказав один.

— За що вони повісили Спада? — спитав Ніс.

— На нього доніс метаксистський збирач податків,— відповів Нісові той, що чув про нього давно.

— А що ж він доніс?

— Що раніше Спада був антиметаксистом.

— І вони за це його повісили? — спитав Ніс.

Той, що чув про нього,— трохи згорблений у плечах і майже такий самий на зріст, як Стоун, із цупким кучерявим волоссям,— сказав:

— Тут порішили одного залізноголового. Хтось перерізав йому горло. А тут і човен Спада десь дівся. Залізноголові заявили: якщо той, хто вбив вартового, не зізнається, то вони зруйнують усе село й заберуть човни.

— Мерзотники,— сказав Ніс.

— Ніхто не зізнався,— сказав високий.

— Але ж Спада не вбивав німця.

— Ні. Та збирач податків заявив, що його вбив Спада. Боявся, що не буде з кого брати податок, якщо німці зруйнують усе село. Він непогано на нас наживався. Він сказав німцям, що Спада проти метаксистів, тож і проти них, залізноголових, і звинуватив його, що то він перерізав горлянку вартовому. Залізноголові взяли й повісили Спада та його дружину.— Кучерявий замовк.

— То чому вони все-таки підірвали село?

— Залізноголові переказали нам через збирача податків, свого великого приятеля, що ми мов та риба, яку ловимо. А тоді взяли й підірвали село.

— А човни?

— Погнали їх до Сулії.

— Послухайте,— сказав їм Ніс.— То я перерізав горло залізноголовому. З оцими двома австралос узяли в Спада човен, щоб пливти до Єгипту. Ми вбили вартового, бо він нас побачив. Ми вернулися через мельтемі. А хіба вони не знайшли зеленої сорочки австралос?

— Про це вони нічого не казали,— відповіла товста жінка.

1— Це сестра Смаро,— сказав чоловік із цупким кучерявим волоссям.

— Шкода, що в тебе таке горе,— повільно сказав їй Ніс, чекаючи, що вона спалахне гнівом.

— Ми знали, що його повісять за динаміт.— Вона ледь здвигнула плечима.

— Прийміть мою дружбу, я до ваших послуг, бо це через мене у вас забрали човни,— сказав він іншим.

Вони нічого не відповіли.

— І що ви тепер збираєтесь робити? — спитав він.

— Заберемо назад наші човни,— відповів кучерявий, дивлячись на нього.

— Ви хочете забрати їх у залізноголових?

— Нема човна — нема чого їсти,— сказав хтось.

— Ми заберемо їх назад.— Цього разу озвався хлопчина років п'ятнадцяти.

— Але ж ви не можете привести їх сюди.

— Ні. Ми роз'їдемося по селах Ласіті.

Це були села вздовж південного гористого берега Кріту.

— А як же ви їх заберете назад?

— Вони стоять у Сулії,— сказав кучерявий.— Сковані між собою й припнуті до кам'яного молу. Ми їх і заберемо.

— Це не так просто,— сказав ще хтось.— Треба перерізати ланцюги, напнути вітрила й відчалити. Доведеться приходити двічі, бо мало людей.

— Уночі? — спитав Ніс.

— Завтра вночі,— відповів кучерявий.

— Я до ваших послуг,— сказав Ніс.

Він мекав, що ці люди поставляться до нього вороже, але цього не сталося. Він бачив тільки рибалок, що позалишалися без човнів і тільки те й думали, щоб повернути їх назад. Оце і все. Залізноголові відбирають у людини човна. А вона будь-що забирає його назад.

Усі сказали: якщо Ніс піде з ними в Сулію, то це буде велика поміч.

— Я скажу й цим двом австралос.

— Ми не можемо їх силувати,— сказав кучерявий.

— їм це не завадить,— сказав Ніс.

Він дивився на сестру зелененької, дуже схожу на неї, тільки старшу й гладшу, широкоплечу, грудасту, з великим ротом і злим пильним поглядом. І знов згадав про зелененьку.

— А де ж дівся збирач податків? — спитав він жінку.

— Я його втопила,— відповіла вона просто.

— Він був не з Сірноса,— заговорили інші, виправдовуючи її.— Метаксисти прислали його з Греції. То був добрий кровопивця.

Ніс неуважно кивнув і пішов назад, до схилу,—> сказати двом австралос про човни в Сулії.

Він чув, як позад нього загаласували сірносці. Особливо виділявся гучний голос сестри зелененької, тої самої, яка втопила метаксиста.

Розділ тринадцятий

Ніхто проти цього не суперечив. Ніс їм так і сказав:

— Вони йдуть до Сулії, куди німці перевезли їхні човни. Хочуть забрати їх назад. Я йду з ними. А ви вирішуйте.

Вони не стали відмовлятись. Тільки Берк спитав:

— А що ми маємо робити?

Стоун промовчав.

Будь-яку можливу відмову геть розвіяла пам'ять про те, що Спада й зелененька висіли під мостом у рідному селі.

Спада — це плата за нас трьох. Спада і сірносці — чи як там їх,— що залишилися без домівок і без човнів.

Для Стоуна й Берка це був другий відступ. І то неминучий. Ще більше неминучий, ніж перший. Це однаково, що штовхати машину, яку штовхає назад хтось дужчий, і доводиться задкувати. Це не входило в їхній задум. Але надто близько був міст, і зруйноване село, і напис на дошці, щоб відмовлятися.

Гнів і обурення палало в них.

Так само, як і сірносцям, їм кортіло піти й забрати човни назад. Залізноголові забрали човни. Клятий набрід! Чорт забирай, ми знову вернемо своє.

І вони рушили за Нісом униз під навислу скелю.

Увечері вони зайшли в калюжу, яку залишило море на дні затоки, й помилися в солоній воді. І тоді Берк вирішив взятися за свої шви,

— Стоуне,— сказав він.— Зніми мені шви.

Стоун знав, що в того шви.

— А чим?

— Думаю, тут знайдеться який-небудь ніж,— сказав Берн.

— Зачекай до завтра,— сказав Стоун,

— Чекати ніколи. Там уже гній.

— Зараз темно. Я нічого не побачу.

— Побачиш біля вогнища.

— Гаразд,— сказав Стоун.— Це справа твоя.

Стоун натягнув черевики на свої мокрі босі ноги —

його шкарпетки розлізлися. І Ніс, і Берк викинули свої шкарпетки ще тоді, коли їм розбили човна. Берк попросив Ніса дістати ножа.