Морський орел - Сторінка 7

Спада — добрий чоловік для цієї зелененької, думав Берк. Стоун зауважив її смагляво-рожеве обличчя й шкіру, навіть при тьмяному світлі, схожу на тонку помаранчеву шкурку, І ще зосереджене обличчя. Не від думок зосереджене, а від важкого життя.

Ніс і вона церемонно повіталися. На ній була повстяна бурка. Спада велів жінці наготувати вечерю.

— Ти й досі глушиш рибу динамітом? — спитав Ніс.

— Як завжди. Але покину, бо ця жінка боїться, що я втрачу й другу руку, якщо мене спіймають.—" Він весело засміявся.

— А ще тут є човни?

— Сім на все село.

— Може, мені попросити у когось іншого?

Спада квапливо захитав каштановою головою.

— Човен годує нас. Без нього не проживеш. Ніхто не може обійтися без човна.

— Нам він дуже потрібен,— тихо сказав Ніс.

— Чого тобі їхати? — спитав Спада.— Ти ж можеш лишитися тут.

Ніс повільно похитав головою.

— У Єгипті і в інших місцях ще йде війна.

— Війна? Вона йде ще й тут.

— Так. Але це дрібна війна. У англійців армія.

— Все одно тобі ще доведеться воювати й тут.

— Так. Але тепер треба воювати великими силами проти залізноголових, бо їх важче побити. Вони ж тепер разом — залізноголові й метаксисти.

• — Ти твердо надумав їхати?

— Так,— не гаючись відповів Ніс.

— Тоді бери мого човна.

— Ні.— Ніс раптом відчув утому, але для годиться відмовився.

— Візьмеш мого,— повторив Спада.

— Я можу взяти у когось іншого,— сказав Ніс,

— Ні.

— У тебе дружина.— Ніс не сперечався. Відмовлявся тільки так, для звичаю.

— Вона ще молода. Поки в мене є ноги, я працюватиму з динамітом.

— Я дуже вдячний тобі. Прийми мою дружбу.

— Приймаю від щирого серця.— Це був найвищий вияв чемності.

— У вас тут є залізноголові? — спитав його Ніо про німців.

— Є кілька, біля кам'яного мосту. Там же дорога. Минулого тижня хтось запалив великий вогонь у горах, над селом. Тоді й прийшли залізноголові. Усі жовтороті совенята. По черзі стережуть човни. Піду подивлюся, чи є хто з них на мосту — вони звідти наглядають за човнами. Нам дозволено виходити в море тільки вдень.

Він пішов у другу кімнату. Зелененька поклала на маленький дощаний столик велику в'ялену рибину. Біля неї поставила тарілку тертого часнику й повну сільничку. Спада, виходячи, обернувся і, показавши пальцем на стіл, запросив їх поїсти.

— То що, буде човен? — спитали вони у Ніса.

— Так. Він оддає нам свого.

— Коли ми вирушимо? — спитав Берк.

— Треба вночі,— сказав Стоун.

Ніс розповів про німців на мосту й про те, що Спада піде подивитись, чи там хто є і чи можна вивести човна.

— Нам треба взяти харчів і води.

— Ви не уявляєте, які це бідні люди. Ми й так забираємо у них те, з чого вони живуть. Більше я не можу нічого просити.

— Нам потрібна хоча б вода,— сказав Стоун.

Ніс забув навіть про втому. Напружено думав тільки про те, чи має він право звернутися з цим проханням до Спада. Він, Спада, дає їм свого човна. А ці австралос не розуміють. До них це не доходить. Я більше нічого не можу просити. Але ж без цього теж не обійтись.

Вийшов Спада, вже одягнений. Він сам усе знав.

— Вам потрібні харчі на дорогу. Для води я дам бурдюк. Мені він ні до чого без човна.

— Ми вже й так багато взяли у тебе.

— Одне без другого не годиться,— сказав Спада.— А вода вам потрібна. Я скажу Смаро, щоб вона налила в бурдюк води, дала в'яленої риби.— Повторив це Смаро. І вийшов.

— От ми вже маємо і провіант,— іронічно сказав Ніс.

— Слухайте,— сказав Стоун,— подякуйте цьому чоловікові від нас. І добре подякуйте. Ми не можемо так, як ви.

— Я вже подякував.

— Тоді подякуйте йому від нас,— наполягав Стоун.

Ніс нічого не відповів. Він сидів на триногому ослоні, ламав шматками в'ялену рибину, вмочав у сіль та часник і їв. Енгес Берк теж почав їсти, Стоун і собі взявся до риби, так само, як Ніс, ламав її, вмочав у сіль і часник.

Зелененька стояла навпроти й мовчки, потираючи ногу об ногу, дивилась, як вони їдять. їм було досить ніяково, і, щоб розвіяти це почуття, Берк запитав у Ніса, як Спада втратив руку.

— Глушив рибу динамітом. Якось передержав запал, і йому одірвало руку. Коли динаміт вибухає у воді, риба гине. Це заборонено.

— А як він порається тепер?

— Та однією рукою. Вони вважають, що годні до діла, доки не одірве обидві ноги.

Зелененька тим часом почала наливати воду. Наповнила нею свинячий бурдюк, схожий на міх грецької волинки. З дерев'яного цебра вона лила воду через отвір в одній нозі, доки шкура стала туга і кругла. Потім зняла шість довгих сухих рибин із тих, що висіли на залізних гаках у широкому комині, склала їх, добре притиснувши руками й ногами, і перев'язала товстою мотузкою, яка висіла у неї під повстяною буркою. Зайшов Спада.

— На мосту один залізноголовий. Тільки один,— сказав він Нісові.

— А де човен?

— На річці за мостом.

— А той залізноголовий побачить нас?

— Так. Це небезпечно.

— А можна, щоб не побачив?

— Ні. Протік вузький і мілкий. Міст кам'яний, на два прогони. Треба пройти під високою аркою. Доведеться тягти човен по мулу, але нічого — човен плоскодонний. Щогли високі, кіль посередині. Напинай вітрила одне за одним, не розганяй відразу.

— А як вітрила?

— Вітрила міцні. Сам побачиш. Краще йти не на всіх, та ще при такій хвилі. Зараз пора північно-західних вітрів, будь обережний. Ви готові?

— Так. Австралос просять, щоб я подякував тобі.

— Вони, видно, хоробрі вояки?

— Дуже хоробрі.

— Тоді я дарую їм цього човна, щоб вони й далі хоробро воювали.

— Я їм скажу. Сердечна подяка і твоїй дружині Смаро.

— Щиро приймаю,— сказала вона.

Це вперше вона озвалася до них, і її слова були сказані впевнено й твердо.

— Я приготувала вам води і риби на дорогу.

■— Я допоможу вам вивести човна,— сказав Спада.

Ніс знову чемно відмовився, хоча й знав, що без Спада він не виведе човна з мілкого протічка в море.

— Вітер нині з берега,— сказав йому Спада.— Легко буде йти.

По всіх отих церемоніях вони вийшли з хати. Ніс одразу нахилив голову, щоб визначити, звідки вітер. Берн ніс мокрий бурдюк, з нього капала вода. Стоун узяв в'язку в'яленої риби. Всі тихо рушили по вимощеній синявим каменем приморській дорозі, і Ніс знову нагадав про німецького вартового.

Діставшись до річечки, вони звернули з дороги й попрямували понад стрімким берегом. Попереду видніли обриси двоаркового кам'яного мосту, під яким тихо хлюпала вода.

Спада неквапно перевів їх убрід через річку до м'якої піщаної мілини по той бік. Нишком, пригинаючись, попід високим берегом вони підходили до мосту. Попри всі сподівання, німця на мосту не було видно. У рідкому, наче кисіль, болоті кроків не чути було, але й тихе хлюпання видавалося надто голосним. Вони крадькома пробралися під арку. Чекали, що німець якимось звуком викаже себе, але нічого не чули.

Одразу за мостом відходила вбік. положиста мілина, і там бовваніли обриси човнів. То й були сім рибальських човнів з усього села. Знову пішли по воді, проклинаючи плюскіт. Берк знай оглядався на міст — боявся, що німець от-от їх почує. Велетень Стоун, важко переставляючи ноги, ішов попереду. Берк сказав йому, щоб ступав тихше.

Нарешті вони дісталися до човнів і полягали ниць на пісок. Чути було тільки, як б'ється десь об щоглу канат і плещуться спущені вітрила. Вони поклали бурдюк і рибу в човен, що його показав їм Спада. Берк зняв бурку й подав Спада, той і її поклав у човен.

— Тихше,— сказав Стоун, коли вони почали штовхати човна.

Човен був футів вісімнадцять завдовжки, з широкою кормою, тупим носом і високою — десь близько двадцяти п'яти футів — щоглою. Посередині дна йшов уподовж залізний лист, що кінчався біля стерна й правив за висувний кіль. Борти були плоскі. Дно теж. Човен легко зсунувся з піску на мілководдя. Але гнучка щогла затряслась, і снасті застукотіли об неї.

— Ради бога, тихше! — пошепки мовив Стоун.

На воді човен став рівно, ледь-ледь погойдуючись з боку на бік. Вони тихо повели його мілким потоком, підштовхуючи руками. Брели по воді, не піднімаючи ніг. Перевели човна через потік і почали штовхати по мулкій мілині, щоб протягти попід високою аркою мосту. Це давалось нелегко, бо мул був грузький. Вони рухали човен поштовхами, і це виходило досить шумно.

Енгес Берн ще з початку знав, що шуму забагато. Стоун теж знав і чогось ждав. ї все-таки воно сталося зненацька.

Ніхто з них досі не помітиц на мосту вартового. Почули тільки окрик по-німецьки. Коли пролунав той голос, усі заціпеніли, А потім, піднявши голови, побачили німця біля поручнів мосту, просто над собою — тьмяний, але досить чіткий силует. На мить запала тиша: певно, вартовий думав, що робити далі.

Він трохи постояв нерухомо, а тоді повернувся й побіг.

— Побіг кликати на допомогу,— люто мовив Спада.

— Побіг кликати на допомогу,— переклав Ніс.

— Не стріляти,— владно сказав Берк до Стоуна. Адже у Стоуна був "сміт-вессон". Якщо він почне стріляти, то підніме на ноги весь табір залізноголових.

А Стоун уже дерся прибережним схилом угору, доганяючи німця. Берк і собі кинувся за ним.

— Бігом! — закричав Берк до Стоуна.— Лови його. Бігом.

Ніс дерся за ними по кам'янистому схилу, що досягав рівня мосту. Берк і Стоун опинилися нагорі водночас. Обидва побігли кам'янистою дорогою. Німця не було видно, але вони чули, як той спускається з крутого берега за мостом. Берк кинувся навперейми через високу піщану кучугуру. Він з'їхав слідом за німцем просто вниз. Стоун, Ніс і Спада бігли позаду, в обхід.

Берк чув німця попереду, чув інших позаду. Він побачив круте урвище, а далі — положистий схил. З'їхав з того урвища вниз на сідницях, обдираючи шкіру об каміння крізь штани та пов'язку. Упав і за інерцією посунувся далі аж до води. І враз побачив, що опинився знову біля стоянки човнів. Попереду берегом біг німець. Берк підхопився й погнався слідом по піску; він не бачив його, але чув.

Далі Берк побачив німця, той біг понад берегом. Тінь од крутих схилів падала так, що Беркові здавалося, ніби він женеться за кимось по довгому рову, який кінчається бозна-де. Він натужно біг, грузнучи в піску, біг широкими стрибками, бо не міг доладу зігнути ногу. І чекав, що німець от-от закричить.

Берк уривчасто думав. Німець біжить недарма. Треба скоріше догнати його. І якого дідька він побіг? Шум який зчинили! Мені вже несила. Зараз німець біжить по камінню, гупає, мов кінь по бруківці.