Мовчання доктора Мурке - Сторінка 2
- Генріх Белль -Він поклав на стіл коробочку з клаптиками, повикраюваними з виступів Бур-Малотке, і тихо мовив:
— Зараз почнеться. — Увімкнувши студію, він проказав у мікрофон: — Я гадаю, пане професоре, можна обійтися без проби. Почнемо відразу. Я просив би вас почати з називного.
Бур-Малотке кивнув головою. Мурке вимкнув свій мікрофон, натиснув кнопку, в студії спалахнула зелена лампочка, і вони почули урочистий, театральний голос Бур-Малотке:
— Та вища істота, яку ми шануємо, та вища істота...
Бур-Малотке тягся губами до мікрофона, ніби хотів його поцілувати. Піт котився в нього по обличчі, і Мурке крізь скляну стінку кабіни якусь мить незворушно дивився на його муки; тоді раптом вимкнув Бур-Малотке й, поки стрічка докрутилась до кінця, втішався, дивлячись на нього поза склом, наче на яку гладку й дуже гарну рибину. За хвилину він знов увімкнув студію і спокійно сказав:
— Дуже шкодую, але стрічка виявилася неякісна, і мені доведеться просити вас повторити називний спочатку.
Бур-Малотке став клясти, але то були прокльони, що їх слухав сам тільки він, бо Мурке вимкнув його і ввімкнув аж тоді, як Бур-Малотке взявся проказувати:
— Та вища істота...
Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, щоб любити слово "ненависть". Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке, що вже заходився виголошувати родовий, він раптом зрозумів, що таке ненависть; він ненавидів цього високого, огрядного, показного чоловіка, чиїми книжками, загальний тираж яких становив два мільйони триста п'ятдесят тисяч примірників, захрясли всі бібліотеки, всі книгарні й книжкові шафи, — ненавидів його й навіть ані на мить не пробував погамувати ту ненависть. Коли Бур-Малотке проказав два родових відмінки, Мурке знов увімкнув студію й незворушно мовив:
— Даруйте, що я вас перебиваю: називний відмінок вийшов чудовий, перший родовий також, а другий я попросив би проказати ще раз. Трішечки м'якше, вільніше, зараз я дам вам послухати.
I хоч Бур-Малотке сердито похитав головою, Мурке дав знак технікові прокрутити записане. Вони побачили, як Бур-Малотке здригнувся, ще дужче спітнів, затулив руками вуха й сидів так, поки стрічка дійшла кінця. Він щось казав, лаявся, але Мурке з техніком вимкнули його і однаково не могли нічого чути. Мурке холодно чекав і, помітивши з губів Бур-Малотке, що той знову заходився коло "вищої істоти", ввімкнув мікрофон і продовжив запис. Бур-Малотке виголошував тепер давальний: "Тій вищій істоті, яку ми шануємо".
Скінчивши, він зібгав цидулку Мурке, підвівся, весь упрілий з люті, й рушив до дверей, але його спинив увічливий, делікатний, молодий голос Мурке:
— Пане професоре, ви забули кличну форму.
Бур-Малотке зміряв його ненависним поглядом і проказав у мікрофон:
— О ти, вища істото, яку ми шануємо!
Він уже стояв перед дверима, коли знов почувся голос Мурке:
— Даруйте, пане професоре, але фраза вийшла невдала.
— Заради Бога, — прошепотів технік, — не переборщіть.
Бур-Малотке остовпів біля дверей, неначе голос Мурке прибив його до підлоги. З паном професором скоїлося небувале: він сторопів. Цей молодий, чемний, на диво привітний голос невимовно його мордував. Мурке повів далі:
— Я, звісно, можу вклеїти й такий запис, проте дозволю собі зауважити, що це зменшить враження від виступу.
Бур-Малотке повернувся, підійшов до мікрофона й мовив притишеним, урочистим голосом:
— О ти, вища істото, яку ми шануємо! I, не глянувши на Мурке, вийшов.
Було рівно чверть на одинадцяту, і він у дверях налетів на молоду гарненьку жінку, що тримала в руці нотні аркуші. Жінка була рудоволоса й квітуча, вона енергійно підійшла до мікрофона, крутнула його на себе й відсунула стола, щоб було вільніше стояти.
В кабіні Мурке з півхвилини розмовляв із Гуглімом, редактором відділу дозвілля. Гуглім спитав, кивнувши на бляшану коробочку з-під сигарет:
— Вам це ще потрібне?
I Мурке відповів:
— Так, потрібне.
В студії молода рудоволоса жінка вже співала:
Цілуй мої вуста, мої вуста,
Вони ж чудові!
Гуглім увімкнув студію і спокійно сказав у мікрофон:
— Будь ласка, стули писок секунд на двадцять, я ще не готовий.
Жінка засміялася, закопилила губу й відгукнулась:
— Ох ти ж гомик верблюжий!
Мурке звернувся до техніка:
— То я прийду об одинадцятій, розріжемо стрічку й повклеюємо, що треба.
— Ми будемо переслухувати запис ще раз? — спитав технік.
— Ні, — відповів Мурке, — я й за мільйон марок не переслухував би його ще раз.
Технік кивнув головою, поставив стрічку для рудоволосої співачки, і Мурке пішов.
Він устромив у рот сигарету і, не запаливши, попростував коридором до другого патерностера, в південному крилі будинку, — цим ліфтом спускалися до буфету. Коридори, меблі, килими, картини — усе дратувало Мурке. То були прекрасні килими, чудові коридори, прегарні меблі й добірні картини, але Мурке раптом захотілося побачити десь отут на стіні дешевенький образок Серця Христового, який прислала йому мати. Він зупинився, озирнувся, хвилинку наслухав, потім дістав образок з кишені й причепив на двері помічникові режисера музично-драматичних передач. Образок був строкатий, крикливий, і внизу, під зображенням Серця Христового, стояв напис: "Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі".
Мурке подався далі, зайшов у ліфт і спустився вниз. Це крило Будинку радіо було вже обладнане Шрершнауцовими попільничками, що здобули на конкурсі попільничок першу премію. Вони висіли біля світних червоних цифр, що вказували поверхи: червоне "4" — і поряд Шрершнауцова попільничка, червоне "3" — і Шрершнауцова попільничка, червоне "2" — і знов Шрершнауцова попільничка. То були гарні мідні попільнички-мушлі на мідній же таки підставці у вигляді химерної морської рослини — щось немовби вузлувата морська водорость; кожна така попільничка коштувала двісті п'ятдесят вісім марок сімдесят сім пфенігів. Попільнички були такі довершені, що Мурке ще жодного разу не наважився сплямити їх попелом сигарети чи ще гірше — чимсь таким неестетичним, як недокурок. Видимо, й з рештою курців діялося те саме: порожні коробки з-під сигарет, недокурки та попіл завжди встеляли підлогу попід мистецькими попільничками; нікому, певне, не ставало духу обходитися з ними як із звичайними попільничками —виблискуючи міддю, вони висіли завжди порожні.
Ось назустріч Мурке випливла вже п'ята попільничка, а поряд — червоний нуль, потягло теплим духом, стравою. Мурке вискочив з ліфта й непевним кроком увійшов до буфету.
Біля столу в кутку сиділо троє позаштатних працівників. Стіл був заставлений келишками для яєць, тарілками з хлібом, кавниками. Позаштатні працівники гуртом зробили цикл передач "Легені — життєвий орган людини", гуртом одержали гонорар, гуртом поснідали, перехилили по чарці й тепер змагалися за те, кому платити податок.
Одного з них, Вендріха, Мурке добре знав; та коли він увійшов, Вендріх саме гучно викрикнув: "Мистецтво! — I знов: — Мистецтво! Мистецтво!" Мурке з ляку сіпнувся, мов та жаба, на якій Гальвані вивчав електричний струм. За останні два дні Мурке надто часто чув слово "мистецтво" у виконанні Бур-Малотке, — у двох його виступах це слово було вжите рівно сто тридцять чотири рази, а Мурке переслухував обидва виступи тричі, отже, чув слово "мистецтво" чотириста два рази — аж надто часто, щоб мати охоту пристати до розмови на цю тему. Минувши бар, він швидко подався до ніші в глибині буфету й полегшено зітхнув, побачивши, що там нікого немає. Він сів у жовте м'яке крісло, закурив і, коли надійшла Вула, кельнерка, сказав їй:
— Яблучний сік, будь ласка.
Мурке зрадів, що вона зразу й пішла собі. Він заплющив очі, але мимохіть слухав розмову позаштатних працівників, що, як можна було зрозуміти, заходились палко сперечатися про мистецтво; щоразу, як котрийсь із них вимовляв слово "мистецтво", Мурке здригався. Наче тебе шмагають нагаєм, подумалося йому.
Вула принесла сік і стурбовано глянула на Мурке. То була висока й дужа, а проте не гладка жінка, здорова й весела на виду. Наливаючи сік із карафи в склянку, вона сказала:
— Вам треба взяти відпустку, пане докторе, й покинути куріння.
Колись вона звалася Вільфріда Ула, згодом ці двоє імен, задля зручності, звели в одне — Вула. До працівників відділу культури Вула виявляла особливу шанобу.
— Дайте мені спокій, — сказав Мурке, — будь ласка, дайте мені спокій.
— Та підіть у кіно з якою гарненькою, негордою дівчиною, — провадила Вула.
— Сьогодні ж увечері й піду, — сказав Мурке, — обіцяю вам.
— Не треба конче хапатися за першу-ліпшу хвойду, — правила своєї Вула, — можна знайти просту, гарненьку й лагідну дівчину зі щирим серцем. Вони ще не перевелися на світі.
— Я знаю, — відгукнувся Мурке, — не перевелися, я навіть знайомий з однією такою дівчиною.
Отож-бо, подумала Вула й рушила до столика, де сиділи позаштатні працівники; один із них замовив три чарки горілки й три чашечки кави. Сердешні, подумала Вула, зовсім одбилися тями через те своє мистецтво. Вона була щиро прихильна до всіх трьох і ревно намагалася навернути їх до ощадності. Ото аби в них завелися гроші, відразу все й розтринькають, подумала Вула й, похитавши головою, замовила буфетникові три чарки горілки та три чашечки кави.
Мурке надпив трохи соку, погасив сигарету об дно попільнички й з острахом подумав, що десь між одинадцятою та першою муситиме краяти відмінки Бур-Малотке й уклеювати в його виступи. О другій виступи Бур-Малотке слухатиме у себе в кабінеті шеф. Мурке думав про мило, про стрімкі сходи, про ярмаркову гору, про шефову любов до життя й про Бур-Малотке, — і коли побачив Швендлінга, що ввійшов до буфету, з несподіванки злякався.
Швендлінг був у сорочці в чорну й червону велику кратку. Він рішуче завернув до ніші, де причаївся Мурке. Швендлінг мугикав пісеньку "Цілуй мої вуста, мої вуста", на яку саме була мода, але, вгледівши Мурке, раптово замовк.
— А, це ти! А я гадав, ти чикрижиш Бур-Малотке.
— Об одинадцятій знов почнемо, — сказав Мурке.
— Вуло, кухоль пива, — гримнув Швендлінг, повернувшись до прилавка. — Півлітровий! — I знову звернувся до Мурке: — Ну, за цей подвиг ти заслуговуєш додаткової відпустки. Можна собі уявити, який то жах. Старий казав мені, в чому справа.
Мурке мовчав, і Швендлінг озвався знову:
— Ти чув новину про Муквіца?
Мурке спершу неуважно похитав головою, але потім спитав із чемності:
— А що?
Вула принесла пиво, Швендлінг сьорбнув із кухля, трохи помовчав.