Музика - Сторінка 2

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Напевно, саме так і було: батько лише привид, він уже не був певен, що бачив саме батька. Унизу залягала густа чорнота — значить, він і далі все летів над океаном, бо на материку внизу звідкись таки блиснуло б світло. А може, він уже піднявся так високо, що земля зникла й навколо був тільки космос. Холодний, мертвий, загадковий космос. Проте він не відчував ніякого холоду, та и дихалося йому наче нормально, хоча швидше за все він уже не мав потреби вдиханні. Неначе альбатрос над океаном, він безтілесно линув у зоряній стихії. Тільки — куди?

Неширокий протяг Чумацького шляху він подолав доволі швидко, хоча невідомо, як вимірювався час — земними годинами чи світловими роками. Однак нічого особливого в ньому він не відчув — хіба що побільшало довкола дрібних пилинок-зірок, які, однак, не наближались до нього. А коли він вирвався з тієї зоряної туманності, то знов опинився у вільному безмежному просторі, де забриніло-загучало те ж саме внутрішнє гудіння. Втім, тепер воно зробилося більше подібне на спів, урочисто-жалобний реквієм. Але чому реквієм? По кому реквієм?

Тепер стало зрозуміло, що він летів на північ. Можливо, вже проминув і екватор, — якщо з цієї височини можна було спроектувати напрямок на земний екватор. Але куди? І звідки линув той тривожний спів? Що єднало його з тим співом? І що чекало попереду?

Здається, втім, він летів не так і високо, хоча вже й у космосі. Тож він усе частіше став позирати донизу. За певний час там з'явився ледь виразний береговий обрис якогось материка, видно, океан там уже закінчувався. Та що це був за берег, якого материка — він визначити не міг. Уздовж берега розбігались і тьмяно мерехтіли плями світла — може, від численних ліхтарів багатоликих мегаполісів? Значить, це не дикий простір, подумалося з надією. Може, це Європа?

Тільки що йому робити у Європі, до якої він не мав жодного стосунку і яка не була його батьківщиною, він навіть жодного разу на був там проїздом. Інша справа — батько й батькові предки. Колись у дитинстві він чув батькову розповідь про яблука "антони" і з дитячою наївністю повірив, що вони найсмачніші у світі. Смачніші за апельсини, за ананаси. Проте ні скуштувати їх, ні навіть коли-небудь побачити йому так і не довелося. Завжди вистачало інших. Тож тепер він почав розуміти, що підняла його з готельної лоджії якась безсумнівно батьківська сила чи воля, чи, принаймні, його привид, який потім зник. Або залишився десь позаду. І зараз у зоряному просторі його вів інший локатор, вів упевнено, мабуть, заздалегідь прокладеним курсом. Що це було? Чи не те гудіння-реквієм? Та, може, він зміниться на інше, на щось веселіше, більш певне й менш тривожне?

Ні, гудіння-спів не змінилося, навпаки, з часом воно ставало все виразнішим, набувало неначе знайомих нот — щось із Моцарта, Берліоза. Якось йому навіть причувся знайомий мотив із другої сонати Шопена. Слов'янський композитор минулого. Він мало знав його, проте чув колись, що батько родом з того самого далекого краю. Схоже, тут втрутився сакральний фактор — поклик предків чи щось подібне. Здавалося, він летів у зоряній віхолі саме у той бік, принаймні — на північ.

Біля сузір'я Змії, цієї лінії з вигнутих у лівий бік п'яти яскравих зірок, він знову відчув близьку присутність батька, хоча ні образу його, ні звуку ніде не зауважив. Та все ж батько був десь поруч і чи то керував його шляхом, чи просто своєю містичною присутністю супроводжував його. І жалобний внутрішній мотив зробився ще виразнішим — він уже звик до його мелодії і знав напевно, що це поховальний марш. Але чому — поховальний? Запитати у невидимо присутнього батька не було жодної можливості, та він і не наважився б. Він поводив себе у цій космічній безодні дуже ощадно і стримано, аби не зашкодити чомусь, не зробити чогось не так. Та й батькова присутність була делікатною, ненав'язливою. З усього було видно, що небіжчик-батько мав до того, що з ним зараз відбувається, значно більший стосунок. На відміну від сина, батько так і не звик до країни, в якій прожив більшу частину свого життя і в якій віддав Богові душу. Та не віддав своєї молодості, яка, разом із фактом народження, належала іншому племені, іншій культурі. А це, мабуть, щось-таки та означає, як він зрозумів, часом навіть усупереч власній волі й обставинам. Батько був не такий, як інші навколо нього — не такий характер, не така сутність. Часом його несумісність із навколишньою реальністю дратувала сина, вже народженого і вихованого на новій землі, хоча він і не засуджував батька. Лише довго не міг зрозуміти, тому, мабуть, його сутність і не дуже передалася синові. Але з його смертю... Після смерті батька щось незбагненне почало міцнішати в серці у сина, і він збагнув, що це не випадково. Спершу він відчув певні моменти власної окремішності від землі, на якій народився, неначе для нього відкрилась інша, правдива батьківщина. Хоча він напевне знав, що іншої батьківщини не було, і він був цілковито задоволений тією, яку мав. Однак, ти бач...

А тепер цей зоряний політ!

Мабуть, він опинився у найвищій точці неба, у зоряному космічному зеніті. Зірки обсипали його звідусюди, згори і знизу, нестерпно яскраво мерехтіли перед очима, переливались різнокольоровими вогнями, декотрі з них опинилися зовсім близенько і стрімко мчали побіля нього, вперед і назад; інші повільно відпливали у різні боки. А ще неподалік падали зірнички, виписуючи навскіс гострі срібні дуги, від яких за мить не лишалось і сліду. На його підльоті до Волопаса з мерехтливо-владним Арктуром посередині похоронний мотив зазвучав виразніше. Мелодія линула звідкись із вищих сфер, наповнюючи весь зоряний обшир нестерпним жалобним смутком. Він уже виразно почав відчувати, що зараз щось має відбутися, і все пильніше вдивлявся вниз. Та внизу, одначе, скрізь було темно, лише деколи щось зблискувало — водяна поверхня чи, може, освітлення навколо міст-мегаполісів. Поодинокі й дрібні вогні у таку височінь, звісно ж, не досягали. І він подумав, що, можливо, почав знижуватись, чи, може, зоряне небо опустилося на землю. Лише чому земля була такою суворо мовчазною? Чому вона зачаїлася? Немов набрякла гнівом і болем і чекала — чого? У небі ж не було ні горя, ані гніву. Хоча не було й радості, він відчував це з певністю.

Коли на зоряному овиді зблиснув ківш Великої Ведмедиці, сумний хорал зазвучав на всю свою міць, але він усе ще не міг зрозуміти: звідки? Знизу, здоокола чи все ж таки з понурої землі? Або, може, з його власної душі?

Він подумав, що, певно, таки саме з душі, що він приніс його з собою. Але як у душі могла зазвучати не знайома раніше мелодія? Зазвичай там лунало багато інших, та все ж знайомих, чутих уже хоч би один раз. Цієї ж (і він міг це сказати точно) він не чув ніколи. Значить, тоді не з душі. З неба, чи, може, з землі...

Що з землі — це було більш певно.

Це відкриття примусило його пильніше подивитися вниз, у земну темряву; зірки перестали приваблювати, тепер його більше цікавила земля. Щось треба було розгледіти на ній, там була розгадка його незвичайної таємниці. Тільки де? Та ось його політ уповільнився, він ширяв уже не між зорями, а під ними, значить, почалося зниження. Здавалось, він опускався по спіралі, чи що? Музика вже лунала аж до нестерпності урочисто й задушевно. Так, там явно щось відбувалося — когось хоронили. Але кого? Так урочисто хоронити можна хіба що самого Бога. Але невже тут жив Бог? Усе ж таки місце Бога вище, над усіма й усим, що створено ним. Над Землею, планетами, зорями й космосом. Так, принаймні, вважав він змалечку, так було засвідчено у Святому Письмі.

Він уже не опускався навіть по спіралі, він кружляв тепер над одним лише місцем — чорним траурним клаптем у північній півкулі неба. Реквієм то звучав виразно, а то стихаючи трохи, і тоді він розумів, що віддаляється від певного місця — чи не від джерела музики? Певний час у його становищі нічого не змінювалося — кола стали повторюватись одне за одним, і він подумав, що від нього щось вимагається. Зробити чи бодай запитати? Тільки в кого? Нікого ніде не було поблизу, навіть батьків привид тут уже зник остаточно. Він був сам-один — у суцільній темряві, під зоряним склепінням, над темною землею, звідки ринула увись і вшир загадкова музика. І тоді він наважився.

— Кого хороните? — хрипкувато гукнув у темряву, аж не пізнав власного голосу, так жахливо голосно прозвучав він із міжзоряного простору. Та коли резонансне відлуння голосу стихло вгорі, як знову з того простору почулося:

— Народ хоронимо...

"Який народ? Чому народ?" — спантеличено закрутилися в його свідомості невгамовні думки-питання. Та промовити їх він не наважився: мабуть, це було б уже занадто. Все вслухаючись, він намагався збагнути щось і, здається, почав розуміти. Звичайно, батько тут з'явився недарма. Але до чого тут він, батьків син? Навіщо його принесла сюди чиясь добра чи зла воля?

А коли це Божа воля? І принесла вона його сюди через космос і через океан недаремно, бо було в тому якесь призначення. Можливо, навіть вибір, думав він, як і раніше кружляючи та кружляючи розгублено понад понурою земною просторінню. Виписуючи у розрідженому повітрі коло за колом, вслухався у реквієм, який то посилювався й гучнішав, то слабшав і віддалявся. І раптом він із жахом подумав: що буде, коли стихне музика? Куди йому? Як йому бути? Повернутись назад він не знав як, а впасти на цю понуру похоронну землю було б жахливо. Піднятись у космос? Але як? Це вже від нього не залежало, і він це усвідомлював. Відчуття катастрофи охопило його і випромінювалось від нього, неначе транслювалось в ноосферу. Може, тільки в цьому й полягав певний сенс його появи тут.

Так він усе обертався, ширяв угорі, попід зоряною височиною, все ніяк не розуміючи, що має зробити й навіщо він тут? Задля чого? Рятувати чи рятуватися самому? Та як він міг хоч би щось зробити, коли був увесь підпорядкований чужій волі, позбавлений власного "я". Щоправда, він відчував, що довго так тривати не може, похорон мав закінчитися, хоч як би довго він не тривав. Дуже можливо, що разом із похороном скінчиться й він сам.

І справді, музика почала втихати, неначе віддаляючись кудись у глиб земної темряви.