На дні прірви - Сторінка 15

А після Саула, Давида й Соломона з'явився Ієровоам, що брутально промовляв до народу, кажучи: "Мій батько наклав на вас тяжке ярмо, а я ще додам до ярма вашого; мій батько карав вас батогами, а я каратиму вас скорпіонами".

А в наші дні п'ятсот спадкових перів володіють однією п'ятою Англії; і разом з прислужниками й челядниками короля та всіма тими, що складають владу земну, вони витрачають щороку на марні розкоші 1 850 000 000 доларів, або 370 000 000 фунтів стерлінгів, що становить тридцять два відсотки багатств, створених всіма трудівниками країни.

А тим часом у Абатстві під звуки фанфар і гучної бравурної музики королеві, одягненому в чудове золоте вбрання, оточеному пишним натовпом придворних лордів та чужинецьких правителів, вручали королівські регалії. Остроги на підбори начепив йому Великий Лорд-камергер, а державний меч у пурпурових піхвах підніс архієпіскоп кентерберійський з таким словом:

— Прийми цей королівський меч, щойно з олтаря господнього. Дається він тобі з рук недостойних слуг божих.

Тоді, як його оперізували мечем, король слухав архієпіскопових напучень:

— Мечем цим чини справедливість, втинай кривду, бережи святу церкву божу, помагай вдовам та борони сиріт, відновлюй те, що занепало, підтримуй відновлене, карай. та направляй лихе і утверджуй добро.

Та що це? Чуєте? На Уайтхолі залунали вітальні вигуки; натовп сколихнувся, подвійні лави солдатів виструнчились, і на майдан розмашисто вимаршували королівські веслярі у химерному середньовічному одінні червоного кольору, — ну геть-чисто авангард циркового параду! За ними викотила розкішна карета, повна придворних леді й джентльменів, з напудреними і якнайпишніше вбраними ліврейними лакеями та машталірами. Далі ще карети, лорди й камергери, віконти, фрейліни, одне слово — все льокайство. Далі воїни, королівський почет, обвітрені бронзоволиці генерали, що прибули до славного міста Лондона аж із крайсвіту, офіцери волонтерських військ, офіцери міліційної та регулярної армії; Спенс і Плумер, Бродвуд і Купер, визволитель Укіпа, Матіас Даргайський, Діксон Блакфонтейнський; генерал Гейзлі та адмірал Сеймур з Китаю; Кітченер Хартумський; лорд Роберте, що воював у Індії та по всьому світі, — все войовники Англії, майстри руїни, інженери смерті! Інша порода, ніж ті, що гнуть спину в потогінках і населяють трущоби, — так, зовсім інша порода.

Вони все йдуть, набундючені й певні своєї сили, ці крицеві люди, провідники армій та уярмлювачі світу. Ідуть мішма пери й члени палати громад, принци й магараджі, королівські шталмейстери й палацова сторожа. А ось колоніальні солдати, стрункі та загартовані, а далі — всі племена світу: солдати з Канади, Австралії й Нової Зеландії; з Бермудів, з Борнео, Фіджі й Золотого Берегу; з Родезії, Капської колонії, Наталю, Сієрра-Леоне та Гамбії; з Нігерії та Уганди; з Цейлону, Кіпру, Гонконгу, Ямайки та Вей-Хай-Вею; з Лагосу, Мальти, Санта-Лючії, Сінгапуру, Трінідаду. А ось поневолений люд з-над Інду, смагляві вершники, відчайні рубаки, люті варвари; їхні строї палахкотять малиновим, та червінковим, — сікхи, раджпути, бірманці, провінція за провінцією, каста за кастою.

Аж ось — кінна гвардія, майнули прегарні булані поні, золоті убори, ураган вітальних вигуків, грім оркестрів: "Король! Король! Боже, борони короля!" Всі мов знавісніли. Ця пошесть охоплює й мене — я також хочу горлати: "Король! Боже, борони короля!" Обідранці навколо зі сльозами на очах підкидають догори шапки й горлають у нестямі: "Благослови їх! Благослови! Благослови!" Гляньте, он він у тій чудовній кареті, на голові полискує велика корона, поруч нього жінка в білому, також корона на голові.

І я поривчасто обмацую себе, силкуючись пересвідчитися, що все це жива дійсність, а не казкове видиво. Мені не вдається, і то навіть ліпше. Я волію вірити, що вся та позірна пишнота й марнота й це дикунське блазенство вихопилися з країни казки, аніж визнати їх за вчинки нормальних людей при здоровому глузді, людей, що опанували таємниці матерії і розгадали секрети зірок.

Промайнули принци й принценята, герцоги й герцогині, розмаїтий титулований люд з королівського почту; потім ще воїни й лакеї, ще поневолений люд — і кінець параду. Людським потоком виносить мене з майдану в плутанину вузьких вулиць, де корчми гримлять пиятикою, а чоловіки, жінки та діти змішалися докупи в неможливій оргії. І з усіх боків лунає популярна коронаційна пісенька:

Гей, в день коронації будуть овації,

Буде в нас свято, будем гуляти, будем "гурра" ми шалено кричати,

Нам на веселощі буде дано херес, і віскі, і добре вино.

В день коронації — добре вино!

Ллє дощ. Вулицею проходять територіальні загони: чорні африканці та жовті азіати в тюрбанах і фесках, кулі-носії з кулеметами й гірськими гарматами на головах, а босі ноги в швидкому ритмі брьохають кальною бруківкою: чалап-чалап-чалап. Пивниці, наче за помахом чарівної палички, порожніють, смаглявих васалів вітають їхні британські брати, але одразу ж повертаються до свого бенкетування.

— Ну, то як, діду, процесія? — спитав я одного старого на лавці в Грін-парку.

— Га? Процесія? З біса добра нагода, кажу сам до себе, дати хропака, поки вся поліцайня заклопотана, та й забився он у той куток, а тут таких, як я, ще з півсотні. Так хіба ж заснеш, коли голоден і думаєш сам собі, як мозолився усе життя, а тепер ніде голову прихилити. А ця ще музика лізе у вуха, і крики, й салюти. Аж я мало не зробився ганархістом, так і хотілося розчерепити кабак лорду-камергерові.

Чому саме лорду-камергерові, мені було не зовсім ясно, та й йому теж, але такий у нього був настрій, сказав він наостанку, і на тому наша бесіда урвалася;.

Як запала ніч, усе місто заіскрилося вогнями. Світляні плями, зелені, бурштинові, рубінові, лізли в вічі на кожному кроці, і всюди видніли великі літери "E. R." з гранчастого кришталю, підсвітлені ззаду газовим полум'ям. До юрби на вулицях доточилися нові сотні тисяч людей, і хоч поліція суворо придушувала всі прояви розгнузданого шаленства, пиятики та грубих витівок не бракувало. Потомлене робітництво від того незвичного збудження, здавалось, відбігло розуму, шастало вулицями, танцювало, сплівшись попід руки в довгі низки — чоловіки й жінки, старе й мале, — ще й виспівувало: "Може, я і з'їхав з глузду, але я тебе люблю", "Доллі Грей" та "Медунка і бджола". Остання пісня звучала приблизно так:

Ти меду-меду-медунка, ну, а я собі бджола,

Хочу я, аби ти меду з уст червоних, бач, дала.

Я сидів на лавці на набережній Темзи, милуючись ілюмінацією, що відбивалася у воді. Зближалася північ, і переді мною плив потік заможних гультяїв, що вертались додому, уникаючи гомінкіших вулиць. Поряд на лавці сиділи дві обшарпані істоти, чоловік і жінка, і сонно куняли. Жінка міцно притискала до себе схрещені на грудях руки, а тулуб її весь час був у русі — то нахилиться вперед, аж от-от, здається, вона втратить рівновагу і впаде на тротуар, то перехнябиться на лівий бік, так що голова аж лягає чоловікові на плече, а то витягнеться натужно праворуч, поки біль не розбудить її та не посадить рівно, як тичку. Після чого вона знову хилиться вперед і повторює той самий цикл, аж доки прокинеться від болю й натуги.

Раз у раз біля нашої лавки спинялися хлопчаки та й молодики, заходили з-за спини і нагло вибухали сатанинським вереском. Чоловік і жінка щоразу здригалися з несподіванки й прокидались, а юрба, бачивши переляк у них на виду, заходилась реготом.

Найбільше вражала ця загальна бездушність. Безпритульні на лавках — таке тут звичне явище, і з цих нещасних безборонних злидарів можна вільно познущатися. Повз ту лавку, поки я сидів на ній, пройшло, мабуть, тисяч п'ятдесят народу, але в жодного з нагоди такого урочистого свята, як коронація, не заговорила душа, ніхто не підійшов і не сказав тій жінці: "На ось шість пенсів на нічліг". Зате жінки, особливо молоді, кидали ущипливі зауваження про те, як ця бідолашна куняє, і незмінно викликали цим сміх у своїх кавалерів.

Мене вже починав дратувати цей потік гулящих лобуряк, і я зловтішно пригадав собі, що за даними статистики кожен четвертий дорослий мешканець Лондона приречений кінчати життя у благодійному закладі — в робітному домі, шпиталі чи богадільні.

Я завів розмову із своїм сусідою. Йому п'ятдесят чотири роки і, доки мався на силі, він був докером. Тепер йому лише вряди-годи щастить дістати роботу, хіба як е велика потреба в робочій силі, бо в часи застою воліють молодих та дужчих. А тепер ось уже тиждень він тиняється від лавки до лавки по набережжю; але на той тиждень шанси кращі, і йому, може, перепаде робота на кілька днів, отже, й постіль у якій нічліжці. Все життя він провів у Лондоні, ото тільки що з 1878-го п'ять років прослужив за кордоном, в Індії.

Авжеж, він охоче щось би з'їв; та й дівчина теж. Таким, як вони, тепера особливо сутужно, хоч, правда, поки поліцаї мають клопотів по вуха, то бідацтво може собі трохи більше поспати. Я розбудив ту дівчину, чи радше, жінку, бо їй було "двадцять а вісім, сер", і ми рушили до кав'ярні.

— Скільки-то праці почіпляти ці вогні, — сказав чоловік, дивлячись на розкішно ілюміновану будівлю. Робота — в цьому полягав увесь сенс його існування. Все своє життя він працював, і зовнішній світ, як і себе самого, він міг оцінювати тільки з погляду виконаної праці.

— Коронація — то воно трохи й добре, — вів він далі. — Дають людям роботу.

— Але ж у вас у животі однак порожньо, — зауважив я.

— То так, — погодився він. — Я пробував, та не поталанило. Вік мені на заваді. А ти на якій роботі? Морячок, еге? Я 'дразу по одежі взнав.

— А я знаю, хто ви, — втрутилася дівчина, — ейталієць.

— Та ні ж бо, — гаряче заперечив чоловік, — Він янкі, от він хто. Я знаю.

— Господи боже, ви тільки гляньте! — вигукнула вона, коли ми вибилися на Стренд, що задихався від горлатого й підпилого святкового натовпу. Чоловіки ревли, а дівчата виводили пронизливими похриплими голосами:

Гей, в день коронації будуть говації,

Буде в нас свято, будем гуляти, будем "гурра" ми шалено кричати,

Нам на веселощі буде дано херес і віскі, і добре вино,

В день коронації — добре вино!

— Ну й замурзалась я за таким життям, — сказала жінка, вже сидячи в кав'ярні й витираючи з кутиків очей бруд і дрімоту. — А надивилась я сьогодні всього, так цікаво, тільки якось журно одній.