На дні прірви - Сторінка 20

Той, хто никає вулицями, дізнає більших страждань, працює тяжче і одержує в результаті менше. Ви вже знаєте, як проводять вони свої ночі і що тільки фізичне виснаження заганяє їх до робітного дому "на перепочинок". А в робітному домі не перепочинеш на дурничку. Надерти чотири фунти клоччя, набити тисячу фунтів каміння чи виконувати найбридкішу роботу за жалюгідний притулок і харчі — безоглядне марнотратство з боку тих, що йдуть на це. А з боку влади — це чистісінький грабунок. Вона дає робітникам за їхню працю менше, ніж приватний підприємець, що в нього платня за ту саму роботу забезпечила б робітникові ліпшу постіль, ліпшу їжу, кращий настрій, і понад усе — більшу свободу.

Отож я й кажу, що вчащати до робітного дому — марнотратство. А що злидарі й самі це знають, видно з того, як вони уникають його, доки не зажене їх туди фізичне виснаження. Тобто йдуть туди не тому, що зневірились у роботі. Якраз навпаки: зневірившися в бродяжництві. В Сполучених Штатах волоцюга майже завжди зневірений у роботі. Він має бродяжництво за легший спосіб життя, ніж роботу. Але в Англії не так. Тут сильні світу роблять все можливе, щоб відбити охоту до бродяжництва, і тутешній волоцюга, справді, вкрай зневірений у "легкому хлібі". Він знає, що за два шилінги денно, — це становить п'ятдесят центів, — він тричі сито поїв би, мав би на ніч постіль та ще й у кишені завалялося б сяке-таке пенні на дрібні витрати. Він радий був би працювати за ті два шилінги, аби не йти по милостиню до робітного дому, бо ж і робота була б легша, та й не поводилися б із ним так принизливо. Однак він не працює, бо робітників більше, ніж робочих місць.

Коли робітників більше, ніж роботи, неминуче починається відсіювання. З кожної галузі виробництва менш придатних витискають. Витіснені через малопридатність, вони не можуть піднятись вище, а мусять опускатись і далі, аж поки досягнуть того рівня в індустріальній структурі, на якому вони ще придатні. А найменш придатні, і цьому не зарадити, спускаються на самісіньке дно, до різниць, де на них чекає жалюгідний кінець.

Погляньте тільки на дні на непридатніших, і ви переконаєтесь, що вони розумово, фізично та морально — здебільша руїни. Виняток з цього правила становлять новоприбульці, які лишень не витримали конкуренції на горі і їх ще тільки починає точити процес руйнації. Не слід забувати, що всі сили тут — руйнівні. Здорове тіло (що потрапило сюди за дурною головою) хутко плюгавіє і робиться почварним; ясний розум (що його завело сюди кволе тіло) хутко затьмарюється і тупіє. Смертність тут висока, та все ж помирають вони надто затяжною смертю.

Ось так і утворюється Прірва та різниці. У всій промисловій структурі безперервно йде відбір. Непридатне виполюється і викидається вниз. Розмаїті причини цієї непридатності. Безладний чи безвідповідальний механік падатиме все нижче й нижче, аж поки знайде собі місце, де ти мало за що відповідаєш. Вайлуваті та неповороткі, недолугі та недоумкуваті, ті, кому бракує розумової та фізичної снаги, вони поринають на дно, інколи одним махом, інколи поволі. Також каліцтво від нещасливого випадку робить вправного робітника непридатним, і йому одна дорога — на дно. Старіючи, робітник підупадає на силі, розум туманіє, і він також приречений котитися в чорне провалля, та й нема йому впину, аж поки він докотиться до самого дна або вмре на півдороги.

Щодо цього лондонська статистика засвідчує страшні речі. Населення Лондона — одна сьома всього населення Об'єднаного Королівства, і в цьому місті щороку кожен четвертий помирає в благодійних закладах: чи то в робітному домі, чи в шпиталі або в богадільні. Коли зважити, що заможні не кінчають життя в такий спосіб, стає ясно, що доля судила принаймні кожному третьому дорослому робітникові помирати коштом благодійників.

Для ілюстрації того, як добрий робітник може раптом утратити працездатність і що чекає його потім, розповім історію Мак-Гаррі, постійного мешканця робітного дому, віком у тридцять два роки. Цитую його власні слова з річного звіту тред-юніону:

"Я працював на підприємстві Селівена у Віднісі, більш відомому як "Британський луго-хімічний завод". Моє робоче місце було в сараї, і я мусив перетнути двір. Була десята вечора, а світло ніде навколо не горіло. Переходячи двором, я відчув, як щось ухопило мене за ногу і викручує її геть. Я втратив свідомість. День чи два я був зовсім непритомний; очуняв аж у неділю вночі і побачив, що лежу в шпиталі. Поспитав у сестри, що з моїми ногами, і вона відповіла, що обидві ноги відтято.

У дворі під землею містився кривошип стаціонарного двигуна; яма була 18 дюймів завдовжки, 15 дюймів завглибшки і 15 дюймів завширшки. Кривошип працював із швидкістю три оберти на хвилину. Над ямою не було ні огорожі, ні накриття. Після випадку зі мною двигун взагалі спинили, яму накрили залізом. Мені дали двадцять п'ять фунтів. Не як компенсацію, а як милостиню. Дев'ять фунтів з того я заплатив за крісло-візок, щоб мати змогу пересуватися.

Ноги мені відтяло під час роботи. Заробляв я двадцять чотири шилінги на тиждень, більше за інших, бо я погоджувався працювати в будь-яку зміну. На якусь важку роботу — то звичайно посилали мене. Містер Ментон, управитель, кілька разів відвідував мене у шпиталі. Коли мені покращало, я спитав його, чи не зміг би він знайти мені якусь роботу. Він сказав, щоб я не журився, бо у фірми серце не камінь. У кожному разі пропасти мені не дадуть… Потім містер Ментон перестав відвідувати мене; а востаннє, як він був, то сказав, що думає попросити дирекцію видати мені п'ятдесят фунтів, щоб я міг поїхати додому в Ірландію до своїх друзів".

Бідолаха Мак-Гаррі! Він діставав кращу платню, ніж інші, бо був дуже ревний до роботи, і, коли траплялася тяжка робота, посилали саме його. А тоді йому довелося б поїхати додому в Ірландію і до самої смерті висіти на шиї у своїх друзів. Коментарі зайві.

Слід здавати собі справу з того, що непридатність зумовлюється не робітниковими здібностями, а попитом на робочу силу. Якщо троє претендують на одне робоче місце, то дістане його найпридатніший. Двоє інших, хоч би які вони здібні, виявляться непридатними. Якби нараз Німеччина, Японія та Сполучені Штати захопили весь ринок заліза, вугілля й текстилю, — сотні тисяч англійських робітників було б викинуто на вулицю. Декотрі тоді емігрують, а решта рине до інших галузей промисловості. Це викличе загальну пертурбацію серед робітництва згори донизу; а по відновленні рівноваги число непридатних на дні Прірви зросте на сотні тисяч. Або от якби за незмінних інших умов усі робітники подвоїли продуктивність праці, — то половина їх стала б непридатною, хоч кожен міг би працювати вдвічі краще, і краще від багатьох, що раніше були придатні.

Коли робітників більше, ніж робочих місць, непридатних буде саме стільки, скільки є зайвих, і, як непридатні, вони приречені на повільне й болісне вимирання. В наступних розділах я хочу показати умови роботи й життя "непридатних" трудівників: не лише те, як їх виполюється і нищиться, але й те, як безвідповідально й постійно сили нинішнього індустріального суспільства породжують цих "непридатних".

Розділ XVIII

ЗАРОБІТНА ПЛАТНЯ

Коли я довідався, що в Лондоні без передмість 1 292 737 чоловік заробляють у, тиждень двадцять один шилінг, а то й менше на родину, мене зацікавило, як можна найра-ціональиіше витрачати ці гроші, щоб підтримувати працездатність таких сімей. Я не брав сім'ї з шістьох і більше чоловік; у поданій нижче таблиці мається на увазі сім'ю з п'ятьох чоловік: батька, матері та трьох дітей: 21 шилінг я прирівняв (з перебільшенням) до 5 доларів 25 центів.

Аналіз лише одної статті видатків показує, як мало тут можливостей для марнотратства. На хліб 1 долар; для сім'ї з п'яти чоловік це значить кожному щодня хліба на 26/7 центи; якщо вони їдять тричі на день, то кожен споживає щоразу хліба на 0,95 цента. Ну, а хліб — найвагоміший пункт видатків! М'яса їм на одного їдця дістається менше, городини ще менше; щодо іншого — то там уже геть зовсім мікроскопічні дози. До того ж усі харчі купуються вроздріб, тобто в найневигідніший спосіб.

Наведена таблиця не допускає ніяких надмірностей, ніякого перевантаження шлунка, і водночас, як бачимо, нема жодної зайвини. Увесь 21 шилінг іде на їжу та помешкання. На які-будь інші, хоча б і дрібні, витрати не зостається нічого. Якщо чоловік вип'є кухоль пива, то родина мусить відповідною мірою недоїсти, а що менше вони з'їдять, то більш підпадуть на силі. Вони не можуть їздити в омнібусах чи трамваях, не можуть посилати листів, ані сходити за два пенси на веселий водевіль, ані стати членами будь-яких клубів, ані купувати цукерок, тютюну, книжок і газет.

І далі, — якби виникла потреба купити дитині (а їх аж троє) пару черевиків, то сім'я мусить на тиждень відмовитись від м'яса. А що черевиків потребує аж п'ять пар ніг, та п'ять голів потребують якого накриття, і п'ять тіл потребують одягу — бо закон не дозволяє ходити в непристойному вигляді, — то наша сім'я мусить постійно недоїдати і підупадати на силі, щоб втримати душу в тілі й не потрапити до в'язниці. Зауважте, що коли з тижневого бюджету відняти комірне, вугілля, гас, мило й дрова, то для їжі лишається по 4 1/2 пенси на душу; і з цих 4 1/2 пенсів не вкраєш на одяг, не підриваючи своєї фізичної снаги.

Все це й так нелегко. Аж тут стається лихо: голова сім'ї зламає ногу чи зверне в'язи. І вже нема 4 1/2 пенсів денно на їдця, нема хліба на півпенні до сніданку, обіду та вечері, а в кінці тижня нема шести шилінгів за житло. Хоч-не-хоч мусять вони йти на вулицю чи в робітний дім або в якусь жалюгідну халупчину, де мати відчайдушно силкуватиметься утримати сім'ю на ті десять шилінгів, що їй, може, пощастить заробити.

В Лондоні 1 292 737 чоловік мають за тиждень двадцять один шилінг. Є більші родини, є багато родин, що заробляють менше, ніж двадцять один шилінг, і багато хто не має постійної роботи. Тож як вони живуть? Відповідь проста: а вони й не живуть. Вони не знають, що то значить жити. Животіють у напівтваринному стані, доки смерть милосердна не визволить їх.

Перш ніж зійти до найзлиденніших низів, погляньмо, як живуть телефоністки.