На дні прірви - Сторінка 3

В помешканні, що правитиме за надійне місце для моїх речей, господиня буде схильна поставитись підозріло до джентльмена, що веде подвійне життя; тоді як у господині, що їй байдуже до подвійного життя її мешканця, не можна бути певним у цілості своїх пожитків. Щоб обійти цю дилему, я й удався до Джонні Чеснюка. Детектив, що мав за плечима тридцять з гаком років безперервної служби в Іст-Енді, всякому знаний під цим своїм прізвиськом Чеснюка, яким наділив його один засудженець, він був саме тим, хто міг підшукати для мене порядну господиню і заспокоїти її щодо моєї химерної поведінки.

Дві його доньки обігнали батька по дорозі з церкви додому. Ці дівчатка в святковому вбранні виглядали дуже мило; але це була та оманливо квола й тендітна миловидість, притаманна дівчатам-кокні[25], яка насправді нетривка і приречена хутко зблякнути, мов ті барви неба по заході сонця.

Вони обдивились мене з неприхованою цікавістю, наче якусь чудернацьку звірину, а далі перестали помічати. Потім прибув і сам Джонні Чеснюк, і мене закликано нагору на розмову з ним.

— Говоріть голосніше, — перебив він, як тільки я почав. — Я дуже застудився і погано чую.

О тіні Старого Дойди й Шерлока Голмса! Хотів би я знати, де ховався той помічник, що мав на обов'язку записати всі відомості, які я визнаю за потрібне викласти? Хоч я й багато разів бачився з Джонні Чеснюком і багато роздумував над тим нашим побаченням, але й досі не можу напевне вирішити, чи справді він тоді застудився, чи таки в нього в сусідній кімнаті був схований помічник. Та в одному я цілком певен: хоч я й виклав перед Джонні Чеснюком всі факти щодо себе самого і своїх намірів, він утримався від будь-якої обіцянки до наступного дня, коли я, пристойно одягнутий, припетляв на його вулицю кебом. Тоді він привітав мене досить сердечно і провів до їдальні, де вся сім'я сиділа за чаєм.

— У нас тут скромно, жирувати ні з чого, — сказав він. — Які ми є, такі ми є, — прості собі люди.

Дівчатка, вітаючи мене, зашарілпсь і знітились, а батько ще й підлив масла у вогонь.

— Ха-ха! — зайшовся він реготом, ляскаючи долонею по столу, аж тарілки задзвеніли. — Дівчата вчора подумали, що ви прийшли просити кусня хліба! Ха-ха! Хо-хо-хо!

Дівчата обурено заперечували його слова, кліпаючи очима і винувато червоніючи, так наче це необхідна прикмета правдивої витонченості — вміти розпізнавати під лахміттям людину, що не має жодної потреби ходити обшарпаною.

1 потім, поки я пригощався хлібом з варенням, точилася своєрідна гра в непорозуміння: дівчата вважали за образу для мене бути прийнятим за жебрака, а батько мав за найвищу похвалу моїй спритності те, що мені вдалося так їх ошукати. Мене все це дуже тішило, так само, як і хліб, і варення, і чай, аж прийшов час Джонні Чеснюкові шукати для мене помешкання. Він і знайшов його, не далі, як за півдесятка домів на тій же таки статечній і заможній вулиці, у будинку, достоту такісінькому, як і його власний.

Розділ ІІІ

МОЄ ЖИТЛО ТА ЖИТЛА ІНШИХ

Як на лондонський Іст-Енд, кімната, що я винайняв за шість шилінгів, тобто за півтора долара на тиждень, була напрочуд вигідна. Однак з американського погляду вона була вбого обставлена, незручна й тісна. А коли я ще додав до вбогої обстанови столика на друкарську машинку, повернутися вже й зовсім не було де; в ліпшому разі мені вдавалося сяк-так пропихатися, звиваючись, мов хробак, і ці маневри вимагали великої вправності та витримки.

Влаштувавшись, а радше, влаштувавши свої манатки, я нацупив свій робочий одяг і вийшов на прогулянку. Оскільки турботи про помешкання були свіжі у мене в пам'яті, я став підшукувати собі житло, уявивши, що я бідний молодий чоловік з жінкою та великою сім'єю.

Перш за все я завважив, як мало тут порожніх будинків — власне, так мало, що хоч я й покружляв не одну милю, але так і не здибав жодного — переконливий доказ, що район перелюднений.

Коли з'ясувалося, що як бідний молодий сім'янин я взагалі не маю шансів винайняти в цьому вельми непривабливому районі будинок, я став шукати кімнату, немебльовану кімнату, де я міг би помістити свою жінку, діти й пожитки. Кімнат було не густо, але все ж траплялися, звичайно по одній, бо схоже на те, що одної кімнати, в якій і варять, і їдять, і сплять, вважається досить для родини бідняка. Коли я питав про дві кімнати, то господині дивились на мене приблизно так, як певний персонаж на Олівера Твіста, що попросив у нього добавки.

Не тільки одної кімнати вважається досить для бідняка з його сім'єю: я довідався, що багато сімей, займаючи одну кімнату, знаходили ще місце, аби брати одного-двох пожильців. Якщо таку кімнату можна найняти за три-шість шилінгів на тиждень, то цілком справедливо, щоб квартирант з рекомендаціями міг зняти куток за яких вісім пенсів або й шилінг. Він може навіть столуватись у своїх господарів ще за кілька шилінгів. Але цього питання я не дослідив — непростимий огріх з мого боку — я ж бо мусив ураховувати, що в мене ціла родина.

Ванн бракувало не лише в будинках, де я бував, — я довідався, що їх не мали й тисячі інших будинків. За таких обставин, коли жінка, діти та ще й пара квартирантів терплять від надмірної просторності єдиної кімнати, приймати ванну в бляшаній балії — це просто річ неймовірна. Але, здається, що в ролі компенсації виступає заощадження на милі, отже, все гаразд, і бог є все-таки на небі!

Та хоч би там як, але я, так і не найнявши кімнати, повернувся на вулицю Джонні Чеснюка — і мою тепер теж. За тою жінкою та дітиськами, та квартирантами, що їх я розпихав по різних закамарках, я трохи забувся і попервах ніяк не міг охопити одним поглядом свою кімнату, її неосяжність аж наганяла острах. Чи ж справді я найняв цю кімнату за шість шилінгів на тиждень? Неймовірно! Але господиня, застукавши в двері, щоб дізнатися, чи не треба мені чого, розвіяла мої сумніви.

— О так, сер, — відповіла вона на запитання. — Наша вулиця остання така. Вісім-десять років тому всі вулиці були такі, як ця, і люди тут жили дуже пристойні. Але всіх їх повитискували ці нові приходні, тільки на цій вулиці й лишилося нас трохи. Це жахливо, сер!

І тут вона заходилася з'ясовувати мені процес перелюднення, з вини якого комірне в околиці піднімалося, а моральний рівень занепадав.

— Бачите, сер, ми не звикли тіснитись, як ото інші. Нам треба більше місця. А оті чужинці та різна голота, вони можуть напхатись по п'ять-шість сімей в такий дім, де ми живемо тільки однією сім'єю. Отож із них хазяїн одержує квартирної платні більше за весь будинок, аніж із нас. Це жахливо, сер. І подумати тільки: лиш кілька років тому вся ця околиця була така гарна, що куди там.

Я поглянув на неї. Переді мною стояла жінка з найдобірнішого прошарку англійського робітничого класу, з непоганої родини, і ось її повільно поглинає галасливий, розбещений людський потік, вичавлений сильними світу сього на схід від Лондона. Треба будувати банки, фабрики, готелі, різні установи, а міська біднота — кочове плем'я; тож і котиться воно хвиля за хвилею на схід, несучи з собою перенаселення і деградацію, відтискуючи кращі прошарки робітництва на пустирі за містом, або ж затягуючи їх на дно, як не в першому поколінні, то вже в другому чи третьому напевне.

Минуть місяці, і вулицю Джонні Чеснюка спіткає така ж доля. Він і сам здає собі з того справу.

— За два роки, — каже він, — моя оренда кінчається. Мій домовласник такий, як і ми. Він не підвищив платні ані за один із своїх будинків тут, тим-то ми й лишилися на місці. Але першої-ліпшої днини він може спродатись чи померти, — для нас то однаково. Дім купить який-небудь грошолуп, добудує сяку-таку халупчину на клапті землі в дворі, де у мене тепер виноград, і здаватиме по кімнаті на родину. Ото й маєте, а Джонні Чеснюк — катай світ за очі.

І я й справді побачив навіч, як Джонні Чеснюк разом із своєю доброю жінкою, гарненькими доньками та нечупарною наймичкою, мов які примари, тікають у мороці на схід, а величезне місто-чудовисько з ревом наганяє їх.

Та Джонні Чеснюк не самотній у своїй біді. Ген-ген аж на краю міста живуть дрібні крамарі, управителі маленьких фірм та писарчуки — з тих, що їм поталанило. Живуть вони в котеджах окремо або по дві родини і мають клапті квітників і хоч трохи де повернутись та дихнути повітрям. Їх роздимає пиха, і гордо випинають вони груди, дивлячись на Прірву, якої уникли, і дякують богові, що вони не такі, як інші. Аж гульк! Де не візьмись, навалюється на них Джонні Чеснюк, а по його слідах — чудовисько-місто. Будинки до винайму вискакують із землі, мов якими чарами, квітники забудовуються, котеджі паюють на комірчини й комірки, і чорна лондонська ніч повиває все своєю замащеною пеленою.

Розділ IV

ЛЮДИНА І ПРІРВА

— Слухайте, ви пожильців не берете?

Ці слова я недбало кинув через плече до огрядної літньої жінки, що в її брудну кав'ярню поблизу Пулу й неподалік від Лаймгаусу[26] я зайшов перекусити.

— Угу, — відрубала вона коротко, бо, мабуть, мій вигляд не задовольняв стандарту заможності, що вимагав її дім.

Я більш нічого не сказав і мовчки заходився споживати свій тонкий шматок грудинки й пінту якоїсь каламуті — нібито чаю. Вона теж не виявляла до мене ніякого інтересу, аж поки я витяг з кишені монету в десять шилінгів, щоб сплатити рахунок у чотири пенси. Сподіваного результату було досягнуто.

— Авжеж, сер, — зацокотіла вона, — я маю лепське помешкання, вам полюбиться. Повернулися з рейсу, сер?

— Скільки за кімнату? — спитав я, не задовольняючи її цікавість.

Вона у щирому подиві зміряла мене від голови до ніг.

— Я не здаю кімнат навіть постійним пожильцям, а тимчасовим і поготів.

— Що ж, доведеться пошукати деінде, — в моєму голосі бриніло явне розчарування.

Але вигляд моїх десяти шилінгів таки розохотив її.

— Я можу здати вам добре ліжко, де тільки двоє ще чоловік, — наполягала вона. — Хороші, пристойні люди і статечні.

— Але я не хочу спати з кимось разом, — відповів я.

— Та вам і не доведеться. В кімнаті три ліжка, і кімната не така вже мала.

— Ну, то скільки? — спитав я.

— Півкрони за тиждень, два шилінги і шість пенсів з постійного квартиранта. Вам ті чоловіки полюбляться, я певна. Один працює у великій крамниці і живе в мене два роки.