На дні прірви - Сторінка 30

Вони втікають до веселого, гомінкого шинку, марно намагаючись вдовольнити свою потребу в людському товаристві. Бо коли родина тулиться в одній кімнатчині, яке вже там родинне життя!

Гляньмо побіжно на таке житло, і ми зрозуміємо одну з важливих причин пияцтва. От сім'я встає вранці, всі водночас одягаються, вмиваються, чепуряться — батько, мати, сини й дочки, і все це в тій самій кімнаті, в тисняві, бо ніде ж і повернутись. Тут-таки дружина й мати готує сніданок. І в цій самій задушливій кімнаті, наповненій гидотними нічними випотами тісно напакованих тіл, вони і снідають. Батько йде на роботу, старші діти до школи чи на вулицю, а мати лишається з малечею і заходжується коло господарства, все в тій же кімнаті. Тут вона пере білизну, додаючи до всього ще тяжкий дух брудної білизни, і розвішує її сохнути знову ж таки тут, просто над головою.

Увечері серед різноманітних смородів, що назбиралися за день, сім'я лаштується тут на цнотливий нічліг. Тобто, чим побільше їх моститься на єдине ліжко (якщо воно в них взагалі є), а решта стелиться покотом на підлозі. Отак вони й живуть місяць у місяць, рік у рік, бо просвітку в них не буває ніколи, хіба як виселять з хати. Коли вмирає дитина, а котрась таки мусить умерти, бо ж п'ятдесят п'ять відсотків іст-ендських дітей помирають до п'яти років, то труп лежить у кімнаті. І якщо сім'я дуже бідна, то мине й довший час, поки вони спроможуться з грішми на похорон. Вдень труп лежить на ліжку; вночі, коли ліжко займають живі, мертвого влаштовують на столі, за яким уранці всі снідають, мерця знову поклавши на ліжко. Часом труп кладуть ще на полицю, що править їм за буфет. Ось кілька тижнів тому в однієї іст-ендської жінки були неприємності, бо, не маючи за віщо поховати померлу дитину, вона протримала її вдома аж три тижні.

Звісно, що життя в такій от кімнаті — це чисте пекло, і чоловіків та жінок, що тікають з такої "домівки" до шинку, треба не гудити, а жаліти. В Лондоні триста тисяч людей живуть сім'єю в одній кімнаті, а дев'ятсот тисяч (згідно з Законом про охорону громадського здоров'я від 1891 року) живуть у протизаконній тисняві, — тож є де торгівцям спиртними напоями вербувати клієнтуру.

Далі ще — ненадійність щастя, незабезпеченість існування, небезпідставний страх перед завтрашнім днем — все це потужні чинники, що штовхають людей до пияцтва. Нещасливі шукають полегкості, а в шинку їх болі вщухають, і вони знаходять забуття. Це згубно для здоров'я? Авжеж, але й усе, що оточує їх у житті, згубне, зате шинок дає забуття, якого вони більш ніде не можуть знайти. Вони відчувають там навіть якесь піднесення, видаються самі собі витонченішими й кращими, хоч насправді тільки ще глибше грузнуть у трясовині і отваринюються. І так бідолаха шарпається від одного лиха до другого, аж поки сконає.

Таким людям марно проповідувати стриманість та тверезість. Звичка до пиятики може спричинювати різні нещастя, але й сама вона в свою чергу наслідок тих чи інших нещасть. Поборники тверезості можуть хоч би й як розпинатись, що пияцтво це зло, та доки не знищено те зло, що штовхає людей до чарки, пияцтво не зникне, так само, як і зло, породжене ним.

Доки добромисні борці проти алкоголізму не усвідомлять цієї істини, їхні зусилля будуть безплідні і тільки викликатимуть гіркий сміх. Я побував на виставці японського мистецтва, влаштованій для уайтчепелської голоти з метою облагородити її і вселити в неї потяг до Краси, Істини й Добра. Припустімо (хоч це й не так), що біднота навчиться в такий спосіб пізнавати Красу, Істину й Добро і запрагне їх. Але ж вона живе серед такого убозтва, що кожний третій з бідноти помирає у благодійницьких закладах, отже, ті знання й поривання тільки ляжуть зайвим тягарем їм на душі. Тепер у них буде ще більше підстав шукати забуття, ніж доти! Якби мені судилася доля віднині й до кінця днів моїх бути іст-ендським рабом і я мав би при тім право на сповнення лише одного бажання, то я хотів би повністю забути Красу, Істину й Добро; забути все, чого я навчився з книжок, забути про людей, яких я знав, про країни, де я бував. А якби Доля не вволила цього останнього мого бажання, то я таки безперечно, що напивався б при кожній нагоді, аби лишень забутись.

Оці вже мені доброзичливці! їхні просвітницькі та благодійницькі заклади, місії і все таке інше — приречені на провал, і то з самої природи речей. Їхні задуми хибні, хоч і щирі. Не з того кінця підходять ці добрі люди. Вони ще не зрозуміли свого Вест-Енду, а вже приходять в Іст-Енд, яко мудрі навчителі. Вони не зрозуміли елементарної соціології Христа, але вже галасливо беруться рятувати принижених і покривджених. Вони чесно силкуються, проте спромагаються хіба що знищити мізерну частку злиднів та ще зібрати дещицю даних, які можна було б зібрати й без них — і науковіш, і дешевше.

Хтось сказав, що вони роблять для бідних усе, крім одного: не злазять з їхньої шиї. Таж ті мізерні кошти, що вони витрачають на свої дитячі прожекти, — їх вичавлено з самої бідноти! Цим двоногим хижакам пощастило в житті, і вони стоять між робітником та його заробітком, намагаючись повчати робітника, що той має робити з жалюгідними своїми рештками. Яка, на бога, користь від дитячих ясел, куди, наприклад, беруть дитину, поки мати робить паперові фіалки в Айлінгтоні по три фартінги за грос, коли дітей та квітникарок стає дедалі більше, так що благодійники не годні їм ради дати? Ця жінка повертає кожну квітку чотири рази, 576 операцій за три фартінги, а в день 6912 операцій з квітками за дев'ять пенсів. Та її ж просто грабують! Хтось сидить у неї на шиї, і ніякий потяг до Краси, Істини й Добра не полегшить їй життя. Ті верхогляди нічим їй не допомагають; а раз вони не зробили нічого для матері, то все, зроблене за день для дитини, піде з димом увечері, коли мати повернеться додому.

Всі вони разом і кожен зокрема проповідують одну капітальну брехню. Вони не здають собі справи, що то брехня, але від того вона аж ніяк не стає істиною. Ця брехня — їхня проповідь "ощадності". Ось будь ласка. В перелюдненому Лондоні точиться гостра боротьба за роботу, і через цю боротьбу платня падає до найнижчого прожиткового мінімуму. Бути ощадним означає для робітника витрачати менше свого заробітку, тобто витрачати менше мінімуму. Це означає зниження життєвого рівня. У змаганні за робоче місце робітник з нижчим життєвим рівнем переб'є роботу людині з вищим рівнем. І малий гурт таких ощадливих робітників буде неухильно збивати заробітки в будь-якій галузі промисловості, де надмір робочої сили. Але врешті ощадливі більш не зможуть бути ощадливими, бо заробіток у них падатиме, аж доки зрівняється з витратами.

Одне слово, ощадність сама себе заперечує. Якби кожен англійський робітник послухав проповідників ощадності і втяв наполовину свої витрати, то через те, що робітників взагалі більше, ніж роботи, платня швидко впала б теж наполовину. І тоді в Англії не стане ощадних робітників, бо вони проживатимуть весь свій зменшений заробіток. Куцоглядні проповідники ощадності зробили б, звісно, з того дива великі очі, але успіх їхньої пропаганди якраз і вимірюватиметься провалом їхніх замірів. Та й взагалі це прос; то бредня — закликати до ощадності 1 800 000 лондонських робітників, що мають по двадцять одному шилінгові в тиждень на сім'ю, і з тих грошей від чверті до половини віддають за помешкання.

Коли вже мова зайшла про марність цих благодійницьких спроб, я хочу відзначити один шани гідний виняток, а саме благородного доктора Барнардо[55]. Доктор Барнардо — дітолов. По-перше, він підбирає дітей ще малими, поки вони не загрубли у нездоровому соціальному середовищі, і посилає їх за межі країни рости в кращих соціальних умовах. Досі він вивіз із Англії, переважно до Канади, 13 340 хлопців, і таких, що не виправдали його сподівань, менше, ніж один на півсотні. Результати чудові, коли зважити, що ті хлопці були безпритульні, бездомні безбатченки, вихоплені з самісінького дна Прірви.

Щодоби доктор Бернардо вириває з лабет вулиці дев'ятьох безпритульних, і так цілий рік; з цього можна скласти собі уявлення про розмах його діяльності. Ті благодійники могли б дечого повчитись у нього. Він не бавиться півзаходами, а дошукується самих витоків соціального зіпсуття й злигоднів. Він вириває нащадків трущобного люду із згубного середовища і переносить їх до нового, чистого її здорового, де з них формуються здорові люди.

Коли ті благодійники покинуть свої дилетантські забави з яслами та японськими виставками, повернуться додому і вивчать свій Вест-Енд та Христову соціологію, вони будуть краще підготовані до своєї роботи. А якщо вони візьмуться за діло засукавши рукави, то підуть за прикладом доктора Барнардо, тільки в масштабах цілої нації. Вони не будуть тоді товкмачити жінці, що робить грос фіалок за три фартінги, про Красу, Істину й Добро, а примусять декого злізти з її шиї і перестати набехкувати собі утробу їдлом, щоби опісля, як той древній римлянин, іти до лазні та зганяти товщ потом. І на свій жах вони виявлять, що й вони самі теж сидять на шиї тої жінки, як і інших деяких жінок та дітей, чого вони в своїй наївності навіть не підозрювали, і що їм теж доведеться позлазити з тих ший..

Розділ XXVII

СИСТЕМА УРЯДУВАННЯ

В цьому останньому розділі доречно буде оглянути суспільну Прірву в її найширшому аспекті і поставити кілька запитань щодо Цивілізації. Відповідь на ці запитання покаже, чи вистоїть Цивілізація, чи згине. Наприклад, чи поліпшила Цивілізація умови життя людини? Слово "людина" я вживаю в демократичному розумінні, тобто як "проста людина". Отже, питання звучить, власне, так: чи поліпшила Цивілізація умови життя простої людини?

Вдаймося до фактів. На Алясці в пониззі Юкону живе плем'я інуїтів. Це дуже примітивне плем'я, в побуті якого тільки ще з'являються проблиски цього страхітливого винаходу — Цивілізації. Капітал їхній сягає десь так двох фунтів стерлінгів на душу. Вони полюють на звіра й рибу списами та стрілами з кістяними клюгами, з того й живуть. Вони не знають, що значить страждати без притулку. Одяг у них — переважно із шкур тварин — теплий. Вони завжди мають паливо для своїх вогнищ, так само, як і дерево для жител, що їх вони будують почасти в землі, і перележують там люті морози.