На Маті Макалоа - Сторінка 3

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І, поки я шила собі на своїй вередливій машинці дешеві сукні, він скуповував за ті гроші землю в горішній Нагалі, ти знаєш де, скуповував по клаптикові, запекло торгуючись і прикидаючись останнім злидарем. А тепер самий тільки канал Нагала дає мені прибутку сорок тисяч доларів на рік. Та чи варто було терпіти? Я зголодніла за ласкою. Якби він хоч раз палко стиснув мене в обіймах! Якби хоч раз урвав для мене п'ять хвилин від своїх справ, хоч на п'ять хвилин забув про свою відданість господарям! Часом мені хотілося закричати, висипати той остогидлий горщик каші йому на голову чи шпурнути машинку додолу й затанцювати на ній гулу[37], аби тільки вивести його з рівноваги, аби він повівся як людина або звір, а не як сірий, заморожений напівбог.

Скорботний вираз зійшов з Белиного обличчя, і вона щиро й весело засміялася зі своїх спогадів.

— А він, коли на мене таке нападало, поважно оглядав мене, мацав пульс, дивився на язик, давав ложку рицинової олії, казав лягати в ліжко, обклавшись гарячими каглянками, і запевняв, що до ранку все минеться. Швидше в ліжко! Ми навіть до дев'ятої рідко коли сиділи. Звичайно ми лягали о восьмій. Ощадили гас. І обідати в Наталі було не заведено. А пам'ятаєш, за яким величезним столом ми обідали в Кілогані? Зате ми вечеряли. Потім Джордж сідав ближче до лампи з одного боку столу і читав годину позичений у когось давній часопис, а я з другого церувала йому шкарпетки й латала білизну. Він завжди носив погану, дешеву білизну. А коли він лягав спати, лягала і я. Не годилося на одного марнувати гас. А лягав він завжди однаково: накручував годинника, записував, яка була погода, роззувався — неодмінно спершу праву ногу, а потім ліву, — і ставив рядком черевики коло ліжка з свого боку.

Я не бачила охайнішої за нього людини. Він ніколи не одягав двічі тієї самої білизни. А прала я. Та його охайність аж дратувала. Голився він двічі на день. І вихлюпував на себе більше води, ніж будь-який гаваєць. А працював за двох білих, І розумів, яке майбутнє чекає води Нагали.

— І він дав тобі багатство, але не дав щастя, — сказала Марта.

Бела кивнула головою і зітхнула.

— Врешті, що таке багатство, сестро Марто? Ось я привезла з собою на пароплаві новий "пірсароу". Третій за два роки. Та, боже мій, чого варті всі машини й усі прибутки в світі порівняно з коханим! З єдиним коханим, єдиним товаришем, з яким можна ділити і працю, і горе, і радість, з єдиним чоловіком…

Голос їй урвався, і біля столу запала лагідна мовчанка. Тим часом до сестер, спираючись на палицю, дибала моріжком стара-старезна гавайка, зморщена, згорблена під вагою своїх ста років. Проте очі її, вузькі щілинки між зсохлими повіками, були гострі, як у лангусти. Вона спершу припала до ніг Бели і беззубим ротом замурмотіла, заспівала по-гавайському хвалу Белі та її предкам, тоді почала виголошувати імпровізоване вітання з приводу Белиного повернення з подорожі за велике морс — до Каліфорнії. Виспівуючи своє вітання, вона заходилася вправними пальцями масажувати крізь шовкові панчохи Белині ноги, від кісточок по литках до колін і вище до стегон.

Потім стара гавайка так само привітала й намасажувала Марту. Сестри з сльозами на очах звернулися до неї давньою тубільною мовою з одвічними запитаннями: про її здоров'я, вік і про праправнуків — адже вона масажувала їх іще дітьми у великому домі в Кілогані, як її предки з покоління в покоління масажували їхніх предків. Порозмовлявши зі старою скільки годилося, Марта підвелась і повела її до бунгало, де дала їй грошей і звеліла гонористим, вродливим служницям-японкам пригостити старезну гавайку пої — стравою з коріння водяної лілеї, ямака — сирою рибою, товченими горіхами "кукуї" і ліму — смачними морськими водоростями, які можна їсти й беззубому. То були давні феодальні стосунки: відданість підданця вождеві і піклування вождя про підданця. І Марта, в якій було три чверті крові англосаксів Нової Англії, все ж таки на чверть залишилася гавайкою, а тому не забувала і твердо дотримувалася давніх гавайських звичаїв, що тепер почали вже швидко зникати.

Вона йшла моріжком назад до столика під деревом гау, і Бела зі свого місця ніби обіймала й пестила її своїм відданим поглядом. Марта була не така висока, як вона, трохи нижча, й не така велична, але також вродлива, гарної постави, справжня дочка полінезійських ватагів; роки не зіпсували, а швидше округлили її чудову фігуру, яку гарно відтіняла чорна, вільного крою шовкова сукня з чорним мереживом, що коштувала більше за будь-яке паризьке вбрання.

Дивлячись на сестер, що повели далі розмову, кожний відзначив би подумки їхню дивовижну подібність: той самий чистий, рівний профіль, широкі вилиці, високе, широке чоло, сиві, з полиском криці, буйні коси, гарно окреслені вуста, що давно звикли носити на собі сліди гордощів, чудові дуги брів над такими ж чудовими довгастими очима. Руки в обох майже не зачепив час: вони були напрочуд шляхетної форми, з тонкими, дуже гарними пальцями, бо їх з самого малку масажували такі ж старі служниці-гавайки, як та, що тепер їла пої, ямака і ліму в бунгало.

— Так ми прожили рік, — знову повела розповідь Бела, — і знаєш, дещо в нас пішло на лад. Я почала звикати до чоловіка. Такими вже ми, жінки, створені. Принаймні я така. Бо він був добрий. І справедливий. Він мав усі чесноти суворих давніх пуритан. І я почала горнутися до нього, він мені вже подобався, я, можна сказати, майже покохала його. І якби дядько Джон не позичив мені того коня, то я певна, що вірно кохала б його і ми б жили з ним щасливо, хоч, звичайно, то було б скромне й сіре щастя.

Я ж, бачиш, не знала інших чоловіків, не таких, як він, а кращих. Я вже радісно дивилася на нього через стіл, коли він щось читав у коротких проміжках між вечерею і сном, радісно прислухалася до кожного стуку копит його коня, коли він увечері повертався додому з цілоденної їзди по ранчо. І його скупа похвала була для мене справжнім щастям, я тоді аж світилася з радощів, — авжеж, сестро Марто, я взнала, що означає червоніти від його стриманої похвали за якусь добре виконану роботу чи гарний вчинок.

І все було б гаразд до кінця нашого спільного життя, якби йому не випало поїхати пароплавом до Гонолулу, Він їхав у справах. І мав там пробути два тижні або й довше — спершу залагодити якісь справи Гленів, а тоді й свої власні: докупити ще землі у верхів'ї Нагали. Ти ж знаєш, він скуповував дикі гірські ділянки біля самого вододілу, де не було нічого вартісного, крім води; вони йшли по п'ять-десять центів за акр. І він вирішив, що мені також треба розвіятись. Я хотіла поїхати з ним до Гонолулу. Але він, зваживши на витрати, вибрав Кілогану. Бо, гостюючи в родинному домі, я не тільки вберігала його від зайвих видатків, а навіть заощаджувала ті мізерні гроші, які могла б витратити на їжу, лишившись сама в Нагалі, — на них можна було купити акр землі. А в Кілогані дядько Джон погодився дати мені коня.

О, перші дні я почувала себе, наче в раю! Мені було важко повірити, що на світі є стільки їжі. Дивовижне марнотратство на кухні мене вжахнуло. Я скрізь бачила марнотратство, так мене вишколив мій чоловік. У Кілогані не тільки служниці, а навіть їхні близькі й далекі родичі їли краще, ніж ми з Джорджем, Ти пам'ятаєш, як було в нас у Кілогані, і в Паркерів також — на кожен обід різали корову, бігуни постачали свіжу рибу зі ставків Вайпіо та Ійголо, і завжди все найкраще, все найрідкісніше…

А любов! Як у нас усі любили одне одного! Ти знаєш, який був дядько Джон. І тут ще й брат Волкот, і брат Едвард, і всі менші сестри, тільки ти й Салі ще не повернулися зі школи. І якраз приїхали в гості тітка Елізабет та тітка Дженет з чоловіком і всіма дітьми. Всюди обійми, ласкаві слова, все те, чого мені бракувало довгих, понурих дванадцять місяців. Я зголодніла за таким життям. Я була наче та мандрівниця, яку після аварії судна довго носило на човні, тоді викинуло на пісок, і вона припала до свіжого струмочка з-під коріпня пальм.

А потім з'явилися вони, верхи з Кавайгае, куди їх привезла королівська яхта, блискуча кавалькада, пара за парою, у вінках, молоді, щасливі й веселі, на конях з Пар-керового ранчо, тридцять душ, а з ними сто Паркерових пастухів і стільки ж їхніх власних служників — цілий королівський кортеж. Ту прогулянку влаштувала принцеса Лігуе; ми знали, що їй лишилось недовго жити, її палила страшна хвороба — сухоти. З нею приїхали її небожі, принц Лілоліло, якого скрізь зустрічали як майбутнього короля, та його брати — принци Кагекілі й Кама-лау. Принцесі товаришили Ела Гігінсворт, яка справедливо вважала, що через коліно Кауаї вона успадкувала більше королівської крові, ніж теперішній королівський рід, та ще Дора Найлз і Емілі Лавкрофт… але навіщо всіх перераховувати! З Елою Гігінсворт я жила в одній кімнаті в Королівській школі. Вони спинилися в нас на годину відпочити, не на обід — обід чекав на них у Паркерів, — але чоловікам подали пиво й міцні напої, а жінкам — лимонад, помаранчі й прохолодні кавуни.

Я поцілувалася з Елою Гігінсворт, з принцесою, що пам'ятала мене, і з іншими дівчатами й жінками; потім Ела поговорила з принцесою, і та запросила мене їхати з ними — наздогнати їх у Мані, звідки вони мали вирушити далі через два дні. Я просто не тямилася з радощів — таке свято після року ув'язнення в сірій Нагалі! І мені все ще було дев'ятнадцять років, тільки за тиждень мало сповнитися двадцять.

О, я не думала, чим цс може скінчитись. Я була така захоплена жінками, що не дивилася на Лілоліло, бачила тільки здалеку, що він показніший і вищий за інших чоловіків. Але я ще ніколи не бувала на таких прогулянках. Я пам'ятала, як зустрічали почесних гостей у Кілогані й Мані, але сама була ще надто молода, мене не запрошували, а потім я поїхала вчитися, тоді вийшла заміж. Я знала, що мені випадає два тижні раювання — не так уже й багато, як подумати про дальші дванадцять місяців у Нагалі.

І я попросила дядька Джона позичити мені коня, тобто, власне, трьох коней: одного — для служника, другого — під вантаж, а третього — мені. Тоді ще не було шосейних доріг. І машин не було. А який у мене був кінь! Його звали Гіло.