На нові землі - Сторінка 3

Побачивши собак, хижак присів, його янтарні очі слідкували за вогнем і за постатями людей.

Обурений Аун вигукнув:

— Син Тура убив трьох леопардів!

Звір потягнувся своїм гнучким тілом, виставив лапи з пазурами і занявчав. Він був більший, ніж відомі уламрам плямисті леопарди. Шкіра хвилею ходила над його м'язами. Він без напруження перескочив би вогонь і досяг місця, де стояли люди. Занепокоєний, він силкувався розгадати, що це за вертикальні тварини. Запах, що йшов од них, та тулуби нагадували гібона, але гібон менший і не ходить так швидко. В червоному світлі вогню вони здавалися йому вищими за лося. Їхні руки та загадкові речі, що вони тримали, схиляли леопарда до обережності. Крім цього, він був один, а дивні звірі стояли напоготові.

Аун крикнув голосніше. В цьому бойовому поклику відчулась могутня сила... Леопард подався ліворуч, затримався перед проходом між вогнем і стіною, кинувся в один, другий бік, потім назад. Камінь влучив йому в голову. Звір люто нявкнув, але відступив. Присів, ніби готуючись плигнути, подряпав кігтями землю і подався до річки. Частина шакалів рушила за ним; собаки й вовки виявили ознаки втоми, а гієни нишпорили далеко від огню і майже не з'являлись в тремтячому світлі...

Раптом щось привернуло увагу всіх звірів: носи повернулись на захід, гострі вуха насторожились. Короткий рик розітнув тишу і змусив затремтіти людей у їхньому притулку. Ще мить — і гнучке тіло виплигнуло з темряви і впало на землю перед багаттям. Собаки відійшли далі. Нервове напруження скувало вовків і запалило їх гарячковим вогнем. Гієни підтюпцем подались назад: в темряві злякано заверещали два диких коти.

Аун і Зур впізнали червону шкуру і страшні зуби.

Звір присів перед вогнем. Його тулуб був не більший, ніж у леопардів, і не менший, ніж у найбільшої гієни; таємнича сила, визнана іншими звірами, почувалася в його рухах та великих пронизливих очах.

Аун і Зур наготували зброю. Син Тура тримав у правій руці спис, його дрюк лежав біля ніг. Слабосилий Зур краще володів дротиками. Обидва вважали, що махайродус дужчий за тигра і, можливо, такий же страшний, як той велетенський хижак, від якого колись втекли Нао, Гав і Нам на землях людожерів-кзамів. Аун і Зур рже знали, що одним стрибком цей звір міг подолати відстань в двадцять ліктів, більшу, ніж ту, що зараз пролягла між ними. Але звіру заважав вогонь. Махайродус періщив червоним хвостом землю, його ревіння лунало, наче грім. М'язи обох людей напружились і стали міцні, як граніт...

Аун звів списа і націлився... Але махайродус метнувся вбік, і Зур тихо сказав:

— Ледве ти його влучиш, червоний звір плигне і через вогонь...

Хоч Аун і був таким вправним бійцем, як Нао, він не міг за двадцять ліктів смертельно поранити великого хижака. Він послухався Зура і став чекати.

Махайродус знову спинився перед багаттям.

Між ним і мисливцями залишалось якихось п'ятнадцять ліктів. Тепер його видно було краще. Шкура у нього на грудях була світліша, ніж на спині, зуби виблискували, наче онікс, і коли він повертав голову до темряви, його очі спалахували фосфоричним сяйвом.

Два виступи скелі заважали хижакові плигнути, а людям перешкоджали кинути спис чи дротик.

Звіру треба було підсунутись на три лікті, і він лагодився це зробити. В останній раз придивлявся звір до супротивників, його груди тремтіли від люті, бо він передчував мужність вертикальних звірів.

Раптом неспокійно загавкала зграя собак, вовки заметушилися, а гієни кинулись в баніанові хащі. В зоряному світлі вималювалась велетенська маса, що посувалась, рівномірно похитуючись. Незабаром рожеве світло багаття осяяло товстелезну морду, на кінці якої стирчав довший, ніж у буйвола, ріг. Шкура звіра нагадувала кору старого дуба; ноги, мов бугорчасті колоди, підтримували тулуб, що важив не менше, ніж шестеро коней... Пихатий, короткозорий і незграбний, чимось роздратований, звір біг підтюпцем. Все відступало перед ним. Вовк, що з переляку опинився на шляху носорога, був розчавлений, як миша. Аун знав, що така ж доля спіткала б і лева, і печерного ведмедя. Здавалося, що навіть вогонь не зможе спинити страховища. І все ж таки він зупинив його. Велетенське тіло захиталось перед яскравим полум'ям, маленькі очі розширились, ріг загрозливо нахилився...

І тут перед носорогом з'явився махайродус.

Нагадуючи плазуна, припавши грудьми до землі, червоний хижак безперервно вив. Невиразний спогад стурбував грубошкірого звіра, але зразу поступився місцем перед безмірною люттю. Ні в хащах, ні в степу, ні в пустелях ще не було такої істоти, яка б насмілилась зупинити його; що не втікало — гинуло під його лапами. Ріг повернувся до махайродуса, важкі ноги затупали знову... Носорог мчав, як вихор. Зупинити його могла тільки скеля чи мамут. Ще два кроки — і від махайродуса залишилося б одне клоччя... Але хижак спритно ухилився.

Носорог з розгону пробіг аж до заростей баніанів, і перш ніж зміг повернутись, червоний звір був уже в нього на плечах. Махайродус хрипко ревнув, вп'явся чотирма іклами в шкуру носорога і почав свою хижацьку роботу. Артерія, яку він знав так само, як знали не одне тисячоліття його предки, була тут, під складкою шкури, товщої за кору старого кедра і твердішої за черепаховий панцир, неподатливої для зубів тигра і печерного лева-велетня. Тільки гострі довгі ікла червоного хижака могли вп'ястися в неї. З-під роздертої шкури на лікоть ударила вгору кров. Велетенський звір спробував струснути хижака, але не зміг і повалився на землю, щоб придушити його.

Та махайродус спритно ухилився. Переможно рикнувши, він сплигнув, трохи відбіг і з презирством поглянув на цю силу, в двадцять разів дужчу за нього. Непохибний інстинкт підказував йому, що життя велетня спливало разом з теплим струмком і що тепер треба тільки почекати... Носорог поточився; собаки, гієни, шакали, дикі коти з пожадливим виттям наблизились до супротивників.

Переможений гігант міг усім дати їжі на цілий день. Більше, ніж який інший звір, махайродус годував цих паразитів, що ходять слідом за великими хижаками...

Носорог кидається ще раз. Страшний ріг суне на ворога, з пащі летить слина, звір тремтить у розпуці... А далі — настає кінець. Струмок вичерпується. Сили губляться, чорний жах перед смертю згасає в самій смерті. Носорог падає, як скеля, а махайродус, роздерши рану, що коштувала велетню життя, жере тепле м'ясо; шакали злизують розлиту по землі кров, а собаки, гієни й вовки покірно чекають, поки червоний звір наїсться.

Люди і червоний звір

Після страшної битви Аун і Зур підклали гілля в огонь. Аун ліг спати під охороною свого товариша. Небезпека минула: звірі, що загрожували людям, тепер жерли мертвого носорога. Зур поглянув на зорі. Ті, які нещодавно торкались верхівки чорного дерева, тепер уже спустились до річки. Боязкіший за Ауна, він почував себе дивно оповитим таємницями цієї нової землі, де хижак з меншим, ніж у леопарда, тулубом знищує грубошкірих велетнів...

Переможець довго жер свою здобич. Чи з примхів, на догоду смакові, чи в силу спадкової звички, але він дер шкуру в усі боки, не спиняючись на одному місці. Дрібніші звірі, шакали й дикі коти, підкрадалися до шматків м'яса, і махайродус ніби не помічав їх, однак щоразу гарчав, коли собаки, вовки, а особливо гієни, надто близько підходили до нього.

Місяць в останній чверті зійшов по тому боці річки, коли хижак покинув свою здобич. Тоді вовки, собаки й гієни, як оскаженілі, допались до неї. Дивлячись збоку, можна було подумати, що вони зараз понищать одне одного: густо вп'ялися в м'ясо ікла, несамовите виття знялось під зорі... Але між звірами склалась і угода: вовки скупчились коло плечей і грудей, гієни закінчували потрошити черево, собаки напосілись на спину й ноги. Знаючи своє місце, шакали й коти відступили геть.

Якусь хвилину махайродус ще дивився на цей бенкет звірячих пащ. Кров стікала краплями з його губ, і він байдуже злизував її. Від жування щелепи зробились важкими, повіки заплющувались. Хижака хилило до сну. Здригнувшись, махайродус рушив було до вогню та цієї вертикальної тварини, що дратувала його, але впевнений у своїй непереможній силі, звір простягся на траві і заснув.

Зур поглядав на нього з недовір'ям. Він роздумував, чи не слід скористатися з цього і втекти, проте вирішив, що звір, безперечно, спатиме довго, і тому не розбудив Ауна.

Піднімаючись над горбами, місяць зменшувався в розмірах і гасив зорі. Туша носорога танула під чавкання щелепів. Наближався світанок, коли Зур доторкнувся до грудей Ауна.

— Палива більше нема, — сказав вартовий, коли його товариш прокинувся. — Полум'я вже мале... червоний звір спить. Аунові й Зурові треба тікати!

Великий мисливець оглянув місцевість. За двісті ліктів від притулку він побачив нерухомого махайродуса. Раптова лють охопила його. Перед очима знову постав хижак з іклами, що вгризались у тіло велетенського травоїда. Всі племена, що жили колись і що прийшли їм на зміну, були під загрозою цього загадкового страховища!

— Чи не зміг би Аун вбити звіра, поки він спить? — запитав уламр.

— Звір прокинеться, — відповів його товариш. — Краще втекти на той бік скелі...

Син Тура вагався. Сила, що кликала його до бою, підіймалась з глибини його роду. Ні Фаум, ні Нао не стерпіли б того, щоб такий малий звір чатував на них, як на здобич.

— Нао вбив тигрицю і сірого ведмедя! — похмуро озвався уламр.

— Тигриця й сірий ведмідь втекли б від носорога!

Ця відповідь заспокоїла воїна. Він приладнав на собі спис, списометалку, дротики і взяв у руку дрюк. Востаннє позирнувши на червоного звіра, товариші перелізли через стіну і спустились з скелі. Вони були похмурі, бо мало спали, і згадували залишену орду по тім боці гір.

Народжувався день. Небо на сході посвітлішало, на березі річки стихали голоси хижаків, листя й трава, здавалось, закам'яніли...

Раптом тишу розітнув рев. Обернувшись, Аун і Зур побачив махайродуса. Якийсь випадок чи просто втеча людей розбудили його. Інстинкт повів звіра слідом за цими тваринами, що викликали у нього здивування.

— Аун мусив розпочати бій з червоним звіром, поки він спав! — сказав уламр, виймаючи спис.

Гостре каяття здавило йому груди.