На Західному фронті без змін - Сторінка 5

Виявляється, Кач знайшов стайню, а в ній солому. Тепер нам було б тепло спати, якби тільки не мучив голод.

Кроп питає в артилериста, що, видно, тут уже не перший день:

— Чи нема десь поблизу їдальні?

Артилерист регоче:

— Що надумав! Тут геть усе виметено, навіть шкоринки хліба не знайдеш.

— А хіба жителів зовсім немає?

Той спльовує.

— Та ні, трохи зосталося. Тільки вони самі тиняються біля наших казанів і жебрають.

Кепська справа. Доведеться, либонь, затягти паски ще дужче й чекати до ранку, поки привезуть харчі. Однак я бачу, що Кач береться за кашкета.

— Куди ти зібрався? — питаю я.

— Піду трохи роздивлюся.

І, не кваплячись, виходить. Артилерист глузливо посміхається:

— Роздивляйся, роздивляйся, аби тільки очі не повилазили.

Украй засмучені, ми вкладаємось на ліжка й міркуємо, чи не з'їсти хоч шматочок із недоторканного запасу. Але це надто ризиковано. Тож ми намагаємось якнайшвидше заснути.

Кроп розламує цигарку і дає половину мені. Тьяден розповідає про їхню національну страву — боби із шкварками. Він обурюється, що тут їх готують без зілля. I передовсім треба варити все вкупі — картоплю, боби і сало, боронь боже варити окремо. Хтось гарчить, що сам стовче Тьядена на боби, як той не замовкне. Відтак у великому приміщенні западає тиша. Тільки блимає кілька свічок у пляшках та раз у раз спльовує артилерист.

Нас уже починає змагати сон, коли двері раптом розчиняються і входить Кач. Мені це здається сном: він тримає під пахвою дві хлібини, а в другій руці — скривавлений мішок із конятиною.

Артилеристові випадає з рота люлька. Він обмацує хлібини.

— Ти диви, справжній хліб, ще й теплий!

Кач нічого не розповідає. Він приніс хліб, усе інше не має значення. Я твердо переконаний, що, якби його висадили в пустелі, він за якусь годину влаштував би вечерю з фініків, печені й вина.

Він тільки кидає Гайє:

— Нарубай дров.

Потім Кач виймає з-під мундира сковороду, а з кишені — жменю солі й навіть шматочок сала, він про все подбав. Гайє розводить долі вогонь. Дрова тріщать у порожньому цеху. Ми вилазимо з ліжок.

Артилерист вагається. Він міркує, чи варто похвалити Кача, може, тоді і йому щось перепаде. Але Качинський його й не бачить, наче то порожнє місце. Артилерист, лайнувшись, іде геть.

Кач уміє смажити конятину так, щоб вона стала м'яка. Її не можна відразу класти на сковороду, бо тоді вона твердне. Спершу її треба поварити у воді. Ми сідаємо навпочіпки круг вогнища з ножами в руках і врешті наїдаємося досхочу.

Отакий Кач. Коли б раз на рік в якомусь місці протягом тільки однієї години можна було дістати щось їстивне, то саме в цей час Кач, ніби йому щось сяйнуло, надів би шапку і вирушив би саме туди, немов за компасом, і знайшов би ті харчі.

Він знаходить усе: коли холодно — невеличкі грубки і дрова, знаходить сіно і солому, столи, стільці, але передовсім — те, що можна зжерти. Це просто загадка; здається, він, як чаклун, добуває все просто з повітря. Шедевром його майстерності були чотири бляшанки омарів. Та ми, правда, воліли б замість них мати шматок сала.

Ми лежимо за бараками на осонні. Пахне смолою, літом і пітними ногами.

Кач сидить біля мене, бо він завжди охочий побалакати. Сьогодні вдень нас цілу годину муштрували, як козиряти, бо Тьяден недбало привітав якогось майора. Кач досі не може заспокоїтися. Він виголошує:

— От побачиш, ми програємо війну, бо занадто гарно навчимося вітати начальство.

Підходить Кроп, переставляючи, немов лелека, босі ноги в закасаних холошах. Він виправ собі шкарпетки і кладе їх сушитися на траву. Кач дивиться в небо, гучно рипає і мрійливо каже:

— Квасолина кожна рипає безбожно.

Обидва починають сперечатись. I водночас закладаються на пляшку пива про те, як має скінчитися повітряний бій, що саме відбувається над нами.

Кач твердо дотримується думки, що її він висловлює, як бувалий фронтовик, теж у віршованій формі:

— Якби гроші та харчі порівнy, всі б забули про війну.

А Кроп, навпаки,— філософ. Він пропонує, щоб день оголошення війни відзначався наче всенародне свято з музикою і вхідними квитками, як ото під час бою биків. На арену повинні вийти міністри й генерали обох держав, у самих трусах, озброєні дрючками, і нехай собі б'ються. Переможе та країна, чий представник зостанеться живий. Це було б простіше й краще, ніж тепер, коли б'ються зовсім не ті, кому слід.

Така пропозиція нам до вподоби. Далі розмова переходить на муштру в казармах.

Мені пригадується одна картина. Пекучий полудень на казарменому подвір'ї. Спека нерухомо висить над плацом. Казарми наче повимирали. Усе спить. Тільки чути, як вправляються барабанщики, вони десь примостилися й барабанять невміло, одноманітно, отупіло. Яке тризвуччя: полуденна спека, казармене подвір'я і барабанна тріскотнява!

У казармених вікнах порожньо і темно. На деяких висять парусинові штани, сохнуть на сонці. Ми заздрісно дивимося на ті вікна. У казармі прохолодно.

О темні, задушливі казармені спальні з залізними ліжками, картатими укривалами, шафками-пеналами та стільчиками біля них! Навіть про вас можна мріяти; тут, на передовій, ви здаєтеся чарівним відблиском рідного краю, хоча ви й просякнуті духом несвіжих харчів, тютюну, сонних людей та їхнього одягу.

Качинський розписує казарми, не шкодуючи барв, із щирим захватом. Ми хоч би що віддали, аби тільки повернутися туди! Бо далі наші думки не насмілюються сягати.

А години інструктажу рано вранці! "З яких частин складається гвинтівка зразка дев'яносто восьмого року?" А години гімнастики по обіді!.. "Хто грає на піаніно, виходь! Праворуч кроком руш! Доповісте на кухні, що ви прийшли чистити картоплю".

Ми поринаємо у спогади. Раптом Кроп заходиться сміхом:

— У Льоне пересадка,— каже він.

То була улюблена гра нашого унтер-офіцера. Льоке — вузлова станція. Щоб наші відпускники там не заблукали, Гіммельштос навчав нас у казармі, як робити пересадку. Ми мусили запам'ятати: у Льоне треба пройти тунель, щоб вийти до іншого поїзда. Кожен із нас ставав ліворуч від свого ліжка, що правило за тунель. Тоді лунала команда: "У Льоне пересадка!" — і всі блискавично пролізали під ліжками на той бік. Так ми вправлялися годинами.

Тим часом німецького літака збили. Наче комета, падає він додолу, залишаючи за собою довжелезне пасмо диму. Кроп програв на цьому пляшку пива і похмуро відлічує гроші.

— Мабуть, Гіммельштос, як працював листоношею, був скромний чолов'яга,— кажу я, коли Альберт уже вгамував свою досаду.— Звідки воно береться — тільки-но став унтер-офіцером, то й перетворився на шкуродера.

На мої слова Кроп жваво відгукується:

— Це сталося не тільки з Гіммельштосом, таких дуже багато. Як одержать нашивки чи шаблю, то відразу стають іншими людьми, немов бетону наїлися.

— То все форма робить,— припускаю я.

— Якоюсь мірою,— каже Кач, готуючись виголосити цілу промову,— але причина не в цьому. Бач, якщо ти весь час годуватимеш собаку картоплею, а тоді покладеш йому шматок м'яса, то він однаково схопить м'ясо, бо це у нього в крові. А якщо ти даси людині шматочок влади, то вона зробить те саме — схопить той шматочок. Це природна річ, бо людина насамперед — тварюка, і тільки зверху в неї намащено трохи пристойності, як ото скибку хліба намащують смальцем. Військова служба в тому й полягає, що завжди хтось один має владу над іншим. I погано те, що кожен має надто багато влади; унтер-офіцер знімає стружку з рядового, лейтенант — з унтер-офіцера, капітан — з лейтенанта, і так знімають, що людина може збожеволіти. А що кожен знає своє право, то це стає вже звичкою. Візьми ось найпростішу річ: ми йдемо з плацу після навчання, йдемо страх які втомлені. Нараз лунає команда: "Співати!" Звісно, співаємо ми погано, бо кожен радий, що може хоч іще тягти свою гвинтівку. I роту покарано: її завертають назад і примушують іще годину вправлятися на плацу. На зворотному шляху знов лунає наказ: "Співати!"—і тепер ми співаємо як слід. Який сенс у цьому? Та просто командир роти зробив так, як йому забаглося, адже він має на це владу. Ніхто його не лаяв, навпаки, хвалили за суворість. Але це дрібниця, існують інші способи нас мордувати. I от я питаю: чи може цивільна людина, хоч би на якій високій посаді, дозволити собі щось таке, не ризикуючи дістати відразу ж по пиці? Ні, це дозволяється тільки в армії! Розумієте, від влади в чоловіка й голова може піти обертом. А найдужче — в того, хто в цивільному житті був таке собі ніщо.

— А все, мовляв, задля дисципліни,— додає недбало Кроп.

— Вони завжди знайдуть, до чого присікатися,— бурчить Кач.— Та нехай. Тільки ж не можна знущатися з людей. А втлумач-но це якому-небудь слюсареві, наймитові чи взагалі робочій людині, поясни це рядовому, їх же у нас більшість; він тільки бачить, що з нього деруть шкуру, а тоді поженуть на передову; він добре знає, що треба робити, а чого не треба. I я вам кажу: коли рядовий солдат усе тут витримує, то це просто дивина! Дивина, та й годі!

Ми погоджуємося, бо кожен знає, що муштра припиняється тільки на передовій, а вже за кілька кілометрів звідти вона знову починається, та ще із справжнього безглуздя — треба весь час козиряти й марширувати. Бо то залізний закон: не можна, щоб солдат байдикував.

Прибіг Тьяден, обличчя в нього все в червоних плямах. Від збудження він навіть затинається. Сяючи з радості, він вимовляє по складах:

— Гіммельштос їде сюди! Їде на фронт!

Тьяден люто ненавидить Гіммельштоса, бо той, як ми ще жили в бараках, виховував його на свій лад. Тьяден хворий, уночі він, як спить, часом мочиться в ліжко. Гіммельштос рішуче й твердо оголосив, що Тьяден робить це тільки з лінощів, і винайшов спосіб його вилікувати. Спосіб, цілком гідний Гіммельштоса.

Він знайшов у сусідньому бараці солдата з такою самою вадою. Цього хлопця, на прізвище Кіндерфатер, Гіммельштос улаштував разом із Тьяденом. У бараках стояли звичайні солдатські ліжка, двоповерхові, з дротяними сітками. Гіммельштос розмістив хлопців одного над одним. Звичайно, нижньому доводилося кепсько. Зате наступного вечора вони мінялися місцями: нижній спав нагорі й міг тепер помститися. Гіммельштос вважав це самовихованням.

Може, він і мав слушність, але сама ідея була підла. I з неї нічого не вийшло, бо вона грунтувалася на помилці: в обох випадках річ була не в лінощах.