Над прірвою у житі - Сторінка 16

Малим я любив виходити пішки до самої нашої квартири. Аж на тринадцятий поверх!

Уже й не вірилося, що недавно трусив сніг. На тротуарах від нього не лишилося й сліду. Проте холоднеча стояла страшенна, і я дістав з кишені свою червону мисливську шапку й натяг її — мені був один біс, який у мене вигляд. Навіть навушники повідкочував. От коли б знаття, хто ж усе-таки свиснув мої рукавиці в Пенсі! Руки в мене геть закоцюбли. Я, правда, нічого особливого не зробив би, навіть якби й знав. Загалом я великий боягуз. Намагаюся, звичайно, цього не показувати, і все ж душа в мене полохлива. Якби мені, скажімо, пощастило дізнатись у Пенсі, хто вкрав мої рукавиці, я б, мабуть, пішов до того злодюжки в кімнату й сказав: "Слухай, ти б не віддав мої рукавиці?" А той гад, що поцупив рукавиці, мабуть, відповів би таким невинним-невинним голосом: "Які рукавиці?" Тоді я, мабуть, відчинив би його шафу і знайшов би-рукавиці сам. Вони, певно, були б десь у його клятих калошах абощо. Я б узяв їх, показав тому заразі й сказав: "Може, ці розтриклятущі рукавиці твої?" А злодюжка, мабуть, звів би на мене такий невинний, дурнуватий-дурнуватий погляд і відповів би: "Та я зроду-віку не бачив цих рукавиць! Якщо вони твої, бери. На біса вони мені здалися?!" Я ще, мабуть, стовбичив би перед ним з тими ідіотськими рукавицями хвилин п'ять. Треба, думав би я, зацідити цьому гадові в пику абощо... Розквасити б його смердючу мармизу! Але духу в мене, звісно, забракло б. Я б тільки стояв і люто скреготав зубами. Все, що я міг би зробити, це зневажливо, спогорда кинути йому кілька образливих слів замість того, щоб затопити в пику. Принаймні якби я кинув йому щось зневажливе, образливе, він би, мабуть, устав, підійшов до мене й сказав: "Слухай, Колфілд, чи не хочеш ти сказати, що я — злодій?" Тоді я замість [74] заявити: "Авжеж, ти не помилився, я хочу сказати, що ти — паскудний злодюжка ще й сучий син!" —' мабуть, лише сказав би: "Я знаю тільки те, що мої кляті рукавиці знайшлись у твоїх клятих калошах". І той тип одразу ж побачив би, що бити його я не маю наміру, й, мабуть, сказав би: "Слухай, давай розберемося. Ти що — обзиваєш мене вуркаганом?" Тоді я, мабуть, відповів би: "Ніхто нікого вуркаганом не обзиває. Я знаю тільки те, що мої рукавиці були в твоїх чортових калошах". І так тяглося б цілі години. Та кінець кінцем я вшився б з його кімнати й навіть не зацідив би тому гадові в зуби. Я, мабуть, пішов би до уми-валки, висмалив тайкома сигарету й покорчив би перед дзеркалом люті гримаси.

Одне слово, ось про що я міркував цілу дорогу до готелю. Це зовсім не смішно, коли ти боягуз. А може, я й не зовсім боягуз. Хтозна. Може, я тільки наполовину боягуз, а наполовину людина, якій суто начхати, коли десь пропадають її рукавиці. Оце і є одна з моїх вад: я не дуже беру в голову, коли щось утрачаю. Мати через це дуже гнівалась, коли я ще був малий. Буває, люди цілими днями шукають загублену річ. А я ніколи не мав нічого такого, за чим би дуже пошкодував, якби його втратив. Може, саме тому я наполовину й боягуз. Це, звісно, не виправдання. Бути боягузом узагалі не має права ніхто. Якщо ти відчуваєш, що повинен зацідити комусь у зуби і тобі цього навіть хочеться, треба зацідити. Але в мене так не виходить. Мені легше було б викинути гада з вікна або відтяти йому сокирою голову, ніж ударити в обличчя. Ненавиджу я бити людей в обличчя. Краще вже нехай б'ють мене. Хоч така перспектива мене, певна річ, теж не приваблює, але ще дужче я лякаюся в бійці обличчя супротивника. Просто не можу на нього дивитися, ось у чому все лихо. Якби хоч позав'язувати обом нам очі абощо — уже було б легше. Дивне в мене боягузтво, якщо добре подумати, проте все ж таки боягузтво, і край. Я себе не хочу дурити.

І що довше я міркував про ті рукавиці та своє боягузтво, то важче ставало мені на серці. І надумав я зайти дорогою куди-небудь випити. В "Ерні" я взяв тільки три віскі з содовою, та й то останнє не допив. От що я вмію, то вже вмію: це — пити. Я можу пропиячити цілу ніч, і по мені ніхто нічого не помітить, особливо коли я в гуморі. Якось у Гутоні ми з одним хлопцем, Реймондом Голдфарбом, купили пляшку віскі й видудлили її в суботу ввечері у шкільній каплиці т— щоб ніхто не побачив. Він був п'яний як хлющ, а по мені навіть не було нічого видно. Я тільки геть замкнувся [75] в собі і став до всього байдужий-байдужісінький. Але перед тим, як влягтися спати, я виблював — просто зумисне, не дуже мене й тягло.

Одне слово, не доходячи до готелю, я завернув у якийсь занюханий бар. Але звідти назустріч мені виповзли два п'яні в дим типи й почали розпитувати, де метро. Один дуже скидався на кубинця і весь час дихав мені під ніс смердючим перегаром, поки я пояснював їм дорогу. Після цього мені вже навіть перехотілося заходити до того чортового бару, і я вернувся в готель.

У вестибюлі — жодної живої душі. А смерділо так, наче там скидали мільйонів п'ятдесят сигарних недокурків. Не брешу. Спати не хотілося, але на душі було паскудно. Нудьга зелена. Хоч руки на себе накладай.

І несподівано вшелепався я в страшну халепу.

Тільки-но я ввійшов до ліфта, як ліфтер і каже:

— Розважитись не бажаєте, юначе? Чи, може, для вас уже пізненько?

— Ви про що? — питаю. Я навіть не здогадувався, куди він гне.

— Як щодо дівчаток? Не бажаєте?

— Хто — я? — кажу. Поводивсь я страшенно по-дурному, але ж спробуй не розгубися, коли тебе отак просто в лоба й питають!

— Скільки вам років, шефе? — провадить ліфтер.

— А що? — кажу.— Двадцять два.

— А-а... Гм... Ну, то як щодо дівчаток? За один раз — п'ять зелених, за ніч — п'ятнадцять.— Він глянув на свій годинник.— До дванадцятої дня. П'ять зелених — за один раз, п'ятнадцять — за цілу ніч.

— Можна,— кажу. Взагалі це суперечило моїм принципам тощо, але настрій був дуже гнітючий, і я вже ні про що не думав. У цьому ж і все лихо: коли настрій такий гнітючий, то навіть не думається.

— Що значить "можна"? На один раз чи на всю ніч? Мені треба знати.

— На один раз.

— Ну добре. Ви в якому номері?

Я глянув на червоний номерок на своєму ключі.

— Дванадцять — двадцять два,— кажу. Я шкодував уже, що завів усю цю музику, та відступати було пізно.

— Чудово. Я пришлю вам одну хвилин через п'ятнадцять.— Він одчинив двері ліфта, і я вийшов.

— Чуєте, а вона собою як — нічого? — питаю.— Бо стара шляйка мені не потрібна. [76]

— Яка там стара шляйка! Будь спок. шефе!

— А кому платити?

— Їй,— каже.— Ну, то домовились, шефе! — І причинив двері перед самісіньким моїм носом.

Я ввійшов до себе й змочив чуб. Та коли носиш "їжачка", прилизати його — дохле діло. Потім спробував, чи не смердить у мене з рота — адже я висмалив у "Ерні" тьму сигарет, ще й пив віскі з содовою. Це робиться так: приставляєш до рота долоню і хукаєш угору, дo носа. Запаху я нібито не почув, але ,зуби все ж таки почистив. Потім одяг свіжу сорочку. Я знав, що задля якоїсь там повії особливо прибиратися не варто, але ж треба було згаяти час. Бо чогось я трохи нервувався. Правда, я вже був досить збуджений і т. ін., але все ж таки трохи нервувався. Якщо вже хочете знати правду, то я ще й жінки не знав. Не брешу. Нагода стати мужчиною і т. ін. траплялася не раз, але в мене так нічого й не вийшло. То те завадить, то те. Скажімо, коли ти в дівчини вдома, то її старі припхаються не тоді, коли треба,— тобто ти сам боїшся, що вони ось-ось припхаються. А коли всядешся з нею в чиїйсь машині на задньому сидінні, то на передньому неодмінно сидить ще одна дівчина — тобто хто-небудь із своєю дівчиною, і цій теж кортить знати, що ж у біса діється на тому задньому сидінні. І вона все круть та круть головою назад — мовляв, що ж у дідька ви там робите?! Одне слово, то те завадить, то те. Але раз чи два до цього ледве таки не дійшло. Особливо один раз, я добре пам'ятаю. Проте знов щось перешкодило — навіть не пригадую вже, що саме. Та здебільшого, коли вже майже дійде до діла, дівчина — якщо вона, звісно, не повія тощо — неодмінно скаже: "Облиш, не треба". І я облишаю. Ось у чому моя біда. Інші не облишають, а я нічого не можу з собою вдіяти. Біс його знає — чи вона справді хоче, щоб ти облишив, чи просто страшенно боїться, а чи тільки каже тобі облишити, щоб потім, коли не послухаєшся, винен був ти сам, а не вона. Одне слово, я завжди слухаюсь. На лихо, мені завжди їх шкода, дівчат. Розумієте, більшість із них такі дурепи, і взагалі. Тільки почнеш її цілувати, дивишся — а вона вже й ради собі не може дати. Як тільки дівчина по-справжньому розпалиться, розуму в неї вже не питай. Не знаю. Каже мені: "Облиш!" — і я облишаю. Потім каєшся, коли проведеш її додому, але щоразу робиш те саме.

Одне слово, надягаючи свіжу сорочку, я думав про те, що такий шанс мені, власне, ще не траплявся. Якщо вона, думаю, повія, то принаймні бодай чого-небудь у неї навчуся [77] — гляди, доведеться колись одружуватись абощо. Часом мене ця дурниця непокоїть. Я читав у Гутонській школі книжку про одного дуже вишуканого, галантного й розпусного типа. Звали його мосьє Бланшар, ще й досі пам'ятаю. Сама книжка барахляна, але той мосьє Бланшар був зух нівроку. Він ще мав такий здоровенний замок на Рив'єрі, в Європі, і весь вільний час згаював тим, що лупцював дубцем жінок. Сам був худющий, як тріска, але жінки за ним просто вмирали. В одному місці він там каже, що жіноче тіло — це ніби скрипка й т. ін., і щоб вона заспівала, треба бути великим музикантом. Паскудна книжка, сам знаю, але ота мура зі скрипкою відтоді не йде мені з голови. Власне, саме через це мені й хотілося трохи підучитись — гляди, думаю, коли-небудь одружуся. Слухайте, Колфілд і його чарівна скрипка! Все це, звісно, дурниці, я знаю, але не такі вже й дурниці. Я б не проти хоч що-небудь у цьому ділі тямити. А то, якщо вже хочете знати правду, я здебільшого навіть не знаю, з чого й починати, коли залишаюся сам па сам з дівчиною, чорт забирай! Сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі. Взяти хоч би оту дівчину, з якою в мене це ледве не вийшло — я про неї вже розповідав. Добру годину вхекав, поки стяг із неї отой розтриклятущий ліфчик. А коли нарешті стяг, вона ладна була плюнути мені межи очі.

Одне слово, я никав по кімнаті й ждав отої повії.