Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 16

Спочатку ноги розслаб, потім руки. Дивись, як я стою. Бачите, як у мене спокійно висять уздовж тіла руки. Ліва нога спокійно відставлена вбік, права, хоч я на неї і спираюся, теж не напружена.

Мої однокласники заворушилися, почали рухати ногами й руками, наслідуючи моїй корисній пораді.

— Це я вам замість "добридень",— вів далі я,— а замість "як живете?" я вам ось що скажу: об'єм тіла найкрупнішого мурашки вимірюється кубічними міліметрами, об'єм мурашника разом з підземною частиною — до речі, теж дивовижної будови з лабіринтом складних ходів і камер,— у сотні тисяч разів перевершує розміри "будівельника". Якщо співставити об'єм усіх споруд великої мурашкової колонії з окремим її мешканцем, то вийде, що відносні розміри мурашника у вісімдесят з гаком разів перевищують розміри піраміди Хеопса. Значить, з одного боку, мураші, мурашишки, мурашишечки, а з другого боку що?..

Всі напружено мовчали.

— Що ж все-таки з другого боку? — перепитав я всіх одразу.

— Аз другого боку, "я цар чи не цар?" — сказала, осмілівши, Віра Данилова.

— Правильно, Данилова,— підтримав я.— Тільки чого "цар чи не цар?" — перепитав я Віру Данилову і всіх одразу і сам відповів і — "Я цар чи не цар природи?!" Ні, не цар! Поки що не цар! — "Поки що" я говорив ніби в двох планах одразу: в плані поки що — людина поки що не цар природи і в плані до побачення.— Зрозуміло? А зараз,— вів далі,— давайте в думках чітко завантажимо м'язову систему. Даю команду: бігом, кроком руш! Ви авжеж подума-

ли: знову цей Іванов подає якусь незрозумілу коман-. ду. А нічого дивного в цій команді, між іншим, немає. Пояснюю: те, що для одних бігом, для Іванова — кроком! Значить, бігом, кроком руш!

І я побіг московськими вулицями у напрямку до Центрального парку культури й відпочинку імені Горького.

СПОГАД ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Я сам себе зіграю

"Спочатку всі полізуть за мною на будь-який атракціон,— думав я на бігу.— Потім з кожним новим атракціоном бажаючих меншатиме, а я кататимусь і розважатимусь доти, доки Маслов теж не витримає і, як кажуть, зійде з дистанції. Я ж і далі кататимусь і розважатимусь. А накатавшись досхочу, піду в Санду-новську лазню паритись. Одні хлопці поплентаються, певне, за мною і до лазні, проте паритись зі мною, звісно, не будуть, хіба що Маслов. Я попарюсь, потім покупаюсь у басейні, потім знову попарюсь, потім знову покупаюсь у басейні, потім трохи відпочину й піду до школи. Наш клас вчиться у другу зміну, але ходять чутки, що в наступному році ми будемо вчитися тільки в першу зміну".

Далі в зошиті збереглися лише уривки речень. В ЦПКіВ імені Горького на атракціонах усе відбувалося так, як і передбачав Юрій Іванов: "розважатися" з ним на атракціонах почали всі хлопці, а закінчив він ці розваги у цілковитій самотності, навіть майбутній космонавт Маслов і той не витримав перевантажень, запропонованих Івановим.

Обкатавши всі атракціони, Юрій попрямував до Сан-дуновської лазні. До лазні з ним ледве доплентав один Маслов, але що відбулося в лазні, невідомо, бо в тексті знову були відсутні три-чотири сторінки. Далі Іванов •оповідав, як він сидів в актовому залі школи, чекаючи, поки розпочнуться уроки, і робив одразу п'ять справ...

"Отже, після відвідин ЩІКіВ імені Горького і Сан-дуновської лазні я, як нічого не трапилось, сидів в актовому залі школи і робив одразу п'ять справ; найважливішою з них були мої роздуми з приводу книги "Ораторське мистецтво". Цю книжку я купив у книгарні по дорозі до школи. Ще я купив книгу "Промови в суді". По книзі "Ораторське мистецтво" я збираюсь оволодіти мистецтвом красномовства, а на судових промовах звинувачувачів я збираюсь тренувати своє красномовство. Обидві книжки я прочитав у скве-* рі хвилин за сорок. Річ у тім, що я нещодавно оволодів мистецтвом так званого партитурного читання, і з допомогою цієї системи я можу прочитати приблизно двісті-триста сторінок на годину. Тому, сидячи у школі, я вже не читав, а тільки обмірковував прочитане. Мені як представникові земної цивілізації неодмінно доведеться представляти її на зустрічах з інопланетянами, а для спілкування з ними мені, звісно, необхідно оволодіти досить сильним і могутнім красномовством. Співвітчизників я, звичайно, можу і без усякого красномовства вразити першими-ліпшими словами, та одне діло — співвітчизники, інше діло — інопланетяни! До інопланетян, гадаю, доведеться застосувати більш науковий підхід. З прочитаного я зрозумів, що ораторське мистецтво тримається на філософії, логіці, психології, етиці, мовознавстві... Думки мої перервав Борис Кутирьов, що саме зайшов до залу. Я подивився на нього і подумав: на чому тримається красномовство, я знаю, але на чому тримається Борис Кутирьов, я збагнути не можу. В парку Кутирьов не витримав ' і зійшов з дистанції вже, здається, на третьому чи четвертому атракціоні, і зараз у нього було бліде й зелене лице, запалі щоки і блукаючі очі. Він поглянув на мою книгу, у знемозі .опустився на стілець і запитав:

— Ти ще можеш читати?

— Можу,— відповів я.

— І на уроках сидітимеш?

— Сидітиму,— сказав я. Кутирьов знизав плечима і мовив:

— Ну, Іванов, бачив я завзятих розважальників, бачив і загартованих атракціоністів, але такого, як ти, стрічаю вперше..,— Потім він подивився на книжки,

котрі я читав, і здригнувся. Зверху лежала книжка "Промови в суді".

— Товариші судді! Я починаю звинувачення на даному судовому процесі з глибоким усвідомленням його великого значення! — голосно крикнув я на весь зал. Я крикнув для того, щоб перевірити, як звучить мій голос у розумінні красномовності. Голос мій звучав чудово, просто навіть дуже чудово.

Кутирьов здригнувся, поглянув на мене з жахом, і в очах його можна було прочитати: де там — чи "закохався", чи "потрапив у дурну компанію", чи "його якась муха вкусила", чи "його інопланетяни підмінили"?! Тут, безумовно, все зразу: і закохався, і до дурної компанії попав, і муха вкусила, і інопланетяни підмінили!! Подумавши так," Кутирьов безсило і тихо спитав:

— А де всі?

— Ти хочеш знати, де всі хирляки? — перепитав я Кутирьова і розізлився: —Кинув би я всіх хирляків у річку, де плавають піраньї... під час відливу.

— Еге ж,— сказав Кутирьов,— тобі дай тільки волю, ти б те тільки й робив, що стояв на березі річки й кидав би всіх піраньям на поталу. А коли всіх перекидав би, тоді б що став робити?..

Я, звісно, відповів найпрезирливішим у світі мовчанням на цю намальовану словами Кутирьова картину. Якби я почав відповідати, довелося б розсекречувати, багато що — одне за другим. А я таке собі дозволити не можу, тож мусив вислухати слова Кутирьова цілком спокійно, не здригнувшись жодним надм'язом на моєму над обличчі. Не дочекавшись відповіді, Кутирьов'важко зітхнув і озирнувся.

— А де всі? — перепитав він мене стомлено, але настирливо.

— Коли тут я, виходить, тут усі,— сказав я.— А решта, по-моєму, в медпункті.

Кутирьов глибоко зітхнув І, мабуть, подумав, що йому теж не завадило б сходити до медпункту, але в нього не вистачило сили підвестися із стільця, тому він лишився сидіти. А потім у нього було до мене, я це відчував, дуже важливе діло. Я з жалем дивився на Кутирьова і думав: "Та це ж тільки мій Перигей, і навіть не сам Перигей, а, так би мовити, самий його початок".

Кутирьов, напевне, зрозумів мій погляд, бо, зітхнувши, сказав:

— Укатали сивку...

Він навіть не міг договорити до кінця' прислів'я.

— Укатали сявку,— виправив я Кутирьова.

Я прислухався до свого пульсу і артеріального тиску, перевірив апетит — він у мене був зараз ну просто вовчий — і подумав: "Усе в нормі, все в цілковитій нормі, самопочуття надкосмонавта Юрія Іванова чудове!"

Потім я знову хотів заглибитися у вивчення ораторського мистецтва і красномовства, але Кутирьов знову перешкодив цьому:

— Слухай, Іванов,— сказав він якось прісно і без особливих барвистих прикметників, які він так полюбляв вживати.— Я, значить, і група товаришів вирішили називати наш кінолюбительський гурток "Веселий тир". Знаєш, от є фотополювання,— це коли людина стріляє по тваринному світові не з рушниці, а в фотоапарата. Так-от, ми теж вирішили стріляти по живих мішенях, але з кіноапарата. Як ти на це дивишся?

Я розумів, до чого хилить Кутирьов, і прекрасно здогадувався, що це вони мене знову вибрали мішенню для свого кінополювання. Я хотів сказати Кутирьову, по своїх, мовляв, стріляєте, але не сказав, а тільки подумав, сказав же ось що:

— Значить, усе життя будеш останнім ділом займатися, Кутирьов?

— Чому останнім? — здивувався Кутирьов.

— А тому,— пояснив я,— ти ж знаєш, усякий гумор там, усякі байки-побрехеньки, всякі шаржі-смар-жі, пасквілі-масквілі завжди вміщують на останній сторінці журналу чи газети, а раз уміщують на останній сторінці, то, виходить, діло це останнє.

— Адже і ти, Іванов, ти теж на четвертих сторінках працюватимеш у житті, отож ми з тобою, загалом, одним ділом займатимемось,— відповів Кутирьов.

— Отже, ти гадаєш, що я працюю і буду працювати на останню сторінку? — спитав я Кутирьова.

— А на яку ж іще? — здивувався Кутирьов.

— А ти не впевнений, що я працюю навіть не на першу сторінку, а на ту, що перед першою? — спитав я знову Кутирьова.

— Перед першою ніяких сторінок не буває,— відповів Кутирьов.— Це тільки в науково-фантастичних романах, можливо, бувають ще якість сторінки перед першою. Однак не в цьому справа.

— Саме так, кажи діло, Кутирьов! Що то... від ме... треба? (останнім часом я, дорогі товариші нащадки, намагаюсь не договорювати слова до кінця, щоб і на цьому заощаджувати час. Так фраза: "Що то... від ме... треба?" означає: "Що тобі від мене треба?")

— Ми хочемо на тебе кіносатиру зняти,— з цими словами Кутирьов дістав з портфеля кілька сторінок, віддрукованих на машинці.

— Дозволу треба спитати, дозволу у товариша Іванова, розумієте? Спитати дозволу, а потім уже шаржи-ки-маржики свої клеїти,— відрубав я.

— Тож я і говорю з тобою, ніби питаючи в тебе дозволу,— почав виправдовуватися Кутирьов.

Я зиркнув на сторінки в руках Кутирьова, певне, це і була кіносатира на мене, і суворо сказав:

— І взагалі неправильно формулюєте свої думки. Треба казати не "ми хочемо", а "нам запала в голову безглузда ідея" або "ми з хлопцями вже давно хворіємо на дурницю".

Кутирьов обміркував мою поправку і нехотя погодився:

— Ну, гаразд,— сказав він,— нам запала в голову безглузда ідея, і ми давно хворіємо на дурницю...