Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 22

Навіщо ти лізеш до нас на репетицію, нічого в ній не тямлячи?

— Ти ж у системі Станіславського ні бум-бум,— підтримав Кутирьова Лев Киркинський,— а у нас тут зібрались зірки шкільної самодіяльності.

— Так,— зупинив я Киркинського і вольовим жестом і ще більш вольовим поглядом.— Значить, ви зірки шкільної самодіяльності, і, як зірки, ви вважаєте, що я не знаю теорії Станіславського?

— Так, ми в цьому переконані,— уперся Киркинський.— Читав ти надзвичайно багато і знаєш тільки те, що знаєш і скільки знаєш, але не більше, а про систему Станіславського, я переконаний, ти не маєш найменшого уявлення.

— Ти, Киркинський, маєш рацію тільки в одному: в тому, що я не вивчав систему Станіславського, не вивчав, але...—я обвів зірок шкільної самодіяльності телескопічним поглядом і додав: — Але я її знаю назубок!

Настала така, я б сказав, фокусницька пауза, під час якої зі мною сталося щось дивовижне для мене самого, хоч я давно звик нічому не дивуватися в собі. В мені виникло відчуття, що я знаю і чудово розбираюсь у системі Станіславського. Це відчуття переросло в мене у впевненість, що я дійсно знаю і розбираюсь у системі Станіславського, хоч я жодного разу не брав до рук книжки про цю систему.

Здається, вдалося витиснути з мого мозку в розумінні ККД ще якусь частинку какедешок! Це вам уже не шість на шість, як сказав дядько Петро, це вже, може, всі шість на вісім.

Те, що відбудеться далі, дорогі товариші нащадки, я повинен спершу пояснити. Спочатку для самого себе, а потім уже й для вас.

Як могло статися таке, що я, не вивчаючи системи Станіславського, раптом чудово в вій розбираюся? Як це вийшло? Обчислювальна машина може вирішувати будь-яку математичну задачу, починаючи з таблиці множення й кінчаючи найскладнішими інтегралами, бо всякий, бодай найскладніший розв'язок, в точною комбінацією різноманітних цифр. Отже і мої знання системи Станіславського народилися самі собою із таємничої таблиці поваги до знань, накопичених людиною, таблиці поваги, якою мій мозок, напевне, володів чисто механічно. Адже будь-які знання — це теж ніщо інше як точна комбінація точних слів.

— То ви гадаєте, що я не знаю системи Станіславського? — Я обвів поглядом усе сузір'я шкільної самодіяльності.

Всі дивилися на мене з недовірою, а найбільше в моїх словах сумнівався Арутюн Акопов — зірка фокусів і самодіяльної маніпуляції. Останній фокус, який він показав учора в класі перед уроком, він назвав: "Закони фізики неповажаючи..." Фокус так собі, нікчемний. Акопов клав на долоню лінійку, потім повертав долоню до підлоги, і лінійка за законами гравітації падала додолу. Потім він знову піднімав лінійку, знову клав її на долоню і знову повертав долоню, і цього разу лінійка вже не падала додолу.

— Воно, звісно, в кожному ділі є свій фокус,— сказав я, звертаючись більше до Акопова, ніж до інших.— Твій фокус, Арутюн, полягає в тому, що в тебе пришита до манжети тонка шовкова нитка тілесного кольору. Ось під цю тонку міцну нитку ти вдруге, ледь помітно згинаючи долоню, засовуєш лінійку.— Я помовчав і додав: — Але в системі Станіславського нема фокуса, в ній є секрет. А секрет цей полягає в тому, що...— я знову зробив паузу, схожу на три крапки, і повів далі: — Погляди Станіславського на майстерність актора вироблялись на основі реалі стич-

них традицій російського театрального мистецтва XIX віку, закладених творчістю Олександра Сергійовича Пушкіна, Миколи Васильовича Гоголя, Олександра Миколайовича Островського, які знайшли своє втілення в грі Щепкіна, Шумського, Мартинова, Садов-ського,— перераховував я прізвища, і це перераховування давало мені справжню насолоду.

Потім я сказав, що він, тобто Станіславський, намагався осягнути загальні закони акторської творчості. Потім я зупинився на тому, що в нього була (і я ледве не сказав: "як у мене") велика схильність до самоаналізу, про що свідчать його щоденники (і я знов ледве не сказав: "як і мої"). Але тут мене несподівано перебив голос Киркинського:

— У мене є мала надія, що ти, Іванов, не знаєш, у якому році зустрілися Станіславський і Немирович-Данченко?

— У 1897 році,— сказав я, набравши якомога більше повітря,— відбулася зустріч Стані славського і Не-мировича-Данченка, в результаті якої виник...

— Пропустити Все стороннього,— сказав Кутирьов, полотніючи і хапаючись за поручні сходів. Маслов відійшов од дверей, і я, рвонувши їх до себе, увійшов до актового залу.

— Ти бачив, як літає міль? — спитав мене Маслов, що ув'язався за мною.

Я зупинився. Маслов прокреслив у повітрі чудернацьку, заплутану лінію.

— Так і думка твоя, її прослідкувати неможливо... Ось ракета летить і... міль летить теж. А яка різниця?! — бурмотів він, ідучи слідом за мною. Проте я його вже не слухав. Я вмостився в сьомому ряду. Хоч я і попередив, зайшовши до актового залу, всіх учасників генеральної репетиції, що я прийшов, тож можна починати, і хоч Борис Кутирьов трохи таки зневажливо поставився до моїх слів: "Іванов прийшов! Можна починати!", але генеральна репетиція ніяк не починалась. Весь час когось, а чи чогось не було на місці. Потім, коли щось або хтось з'являлось чи з'являвся, то щезав ще хтось або щось кудись пропадало. Ні, ця справа несерйозна і несерйозні ті люди, котрі нею займаються. Всі галасують, сперечаються, лають-

I ся, а найбільше Борис Кутирьов.

— Слухай, Кутирьов,— сказав я, звертаючись до Бориса,— от я дивився документальний фільм про запуск космічного корабля, у них усе інакше робиться. Там кожен на своєму місці, ніхто нікого не шукає, ніхто раптом не зникає і ніхто не з'являється раптом. Чому б і тобі, за їх прикладом, не запровадити спочатку п'ятнадцятихвилинну готовність, потім десяти-хвилинну, потім: вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два один... і — "Пуск!"

Кутирьов подивився на мене .з сумнівом, і я зрозумів, що ця пропозиція для нього занадто складна. Тоді я пом'якшив свої вимоги й сказав:

— Слухай, Кутирьов, є така брошура, під назвою "Психологічні аспекти розстановки кадрів". Там говориться, що, добираючи і розставляючи кадри, доцільно керуватися положенням про співвідношення вроджених і набутих якостей людини, на базі яких формуються здібності. Здібності в психології — це комплекс вироблених в процесі діяльності досить стійких ознак особистості, що є умовою успішного виконання деяких видів діяльності.

Після цих слів Кутирьов подивився на мене ще 8 більшим сумнівом і попросив:

— Іванов! Змилуйся!

І я змилувався. Я замовк. А Кутирьов спитав:

— Ти працював над роллю?

— Якщо ви оце (я показав рукою на кавардак на сцені) вважаєте працею, то я працював!

Нарешті всі і все якимось чудом опинилось на своїх місцях, і Борис Кутирьов виголосив довгу й туманну промову, щось подібне на лекцію про акторську майстерність і техніку сценічної мови...

Слова, слова які: "майстерність", "техніка сценічної мови"! В кінці своєї промови Кутирьов покликав на допомогу Олександра Сергійовича Пушкіна, який нібито сформулював геніально у віршах всю суть акторської майстерності: "як роль свою ти вірно зрозуміла і як розвинула її"... в розумінні розкрила,— пояснив Кутирьов,— "з таким мистецтвом, ніби ті слова породила не пам'ять рабська, а гаряче серце!"

"І на це,— подумав я, люто стискаючи тенісний м'яч у руці,— витрачається пам'ять і серце". Я поклав руку на пульс — серце билося, як завжди, п'ят-

десят два удари на хвилину. Звичайно, присутність моя на генеральній репетиції була для мене найважчим перевантаженням за останній час. І це цілком зрозуміло: у мене не було ніякої адаптації до театру. Я вже навіть не пам'ятаю, коли останній раз був у кіно. Оскільки порівняно легко людина витримує перевантаження у напрямку від грудей до спини, це показав досвід космічних польотів, то найкращим положенням космонавта в кріслі є положення під кутом в сорок п'ять градусів до напрямку, в якому діє прискорення. Правда,' під кутом вісімдесят градусів до напрямку дії прискорення космонавт здатний витримати надзвичайні перевантаження — у двадцять шість з половиною разів. Воно, звісно, в актовому залі я не міг прибрати вісімдесятиградусного положення перед перевантаженнями, які я чекав від шкільного концерту. Тоді б мені довелося дивитися концерт лежачи, що, я переконаний, викликало б у зірок шкільної самодіяльності повне непорозуміння і шок. І взагалі, я б ' з задоволенням зараз сидів у своїй кімнаті, дивився б у телескоп на справжні зорі, а не на цих "зірок шкільної самодіяльності", як назвав свою трупу Борис Кутирьов.

Я вмостився у крісло під кутом сорок п'ять градусів і сказав:

— Можна починати! Нумо показуйте, по якій системі ви тут усі разом гайнуєте час! Чи ви тут теж на стику систем готові зробити відкриття?!

— Юрій Євгеновичу, змилуйтесь! — благально промовив Кутирьов.

— Ключ на старт! — сказав я і пояснив: це значить, що починає діяти автоматика старту!!! Протяжка один!.. Ключ на дренаж!.. Протяжка два!.. Пішла команда: вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один. Пуск!

— Отже, друзі, починайте! — переклав Кутирьов мої космонавтські слова на звичайну людську мову.

Завіса почала поволі розсуватися.

СПОГАД ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Сліпий космічний політ і несподіване прозріння

Першим номером шкільного концерту була сценка "Гвіздок". Написав її Борис Кутирьов. Почав він так: "Здоровенькі були, друзі! Починаємо наш концерт!" На сцену вийшли Віктор Базикін і Борис Павлов. Ступивши кілька кроків, Віктор Базикін спіткнувся і мало не впав, і, радіючи з того, що втримався на ногах, сказав: "Ну, звичайно, гвіздок! Це називається приготували сцену до концерту. Неподобство! Прийшли сьогодні ва годину до концерту — гвіздок стирчав, година минула — Борис пальцем об палець не вдарив... А що тут складного?... Нагнувся... (Віктор нагнувся.) За головку... І... і... гвіздок зовсім маленький... Витягти — раз плюнути! Ну, гаразд, Борисові це так не минеться". Потім він гукнув за куліси: "Борисе!" Після цього на сцені з'явився Борис. Віктор засміявся і сказав всім нам, хто сидів у залі: "Цікаво, спіткнеться він чи ні?.." І не встиг Віктор запитати нас, як Борис Павлов спіткнувся і впав. А Віктор зареготав і промовив: "Так я і знав". Потім він сказав: "Борисе, це що таке?" Борис глянув на підлогу і сказав: "Гвіздок".