Народні оповідання - Сторінка 2

Погляньте тільки на її зухвало-промінні очі з-під лагідно спущених повіків... Погляньте на алебастрове обличчя, що за довге сидіння в острозі тільки поблідло, але не потьмарилось. Погляньте на її пальці, її тонкі довгі пальці на руках — сонце світить крізь них!.. От чого бажав диявол. Він хотів одтягти душу од побожного екстазу під час походу... І йому пощастило!.. Погляньте, яка ж красуня! — скрикнув лицарь, син однієї з найшляхетніших наших родин... Цього було вже занадто. Вояки з списами завважили й схопили її. Він навіть не пробував опиратись, цей диявол. Та й як же: вони були чисті, омиті з гріхів, і він не мав влади над ними...

І от до якої кари присудили ми диявола в образі жидівської дівчини. Ми ухвалили:

Прив'язати її за волосся, за її довгі диявольські коси до хвоста ось цього дикого коня...

Нехай біжить кінь і тягне її по вулицях, якими ступала її нога, всупереч нашому святому закону...

Нехай кров її обризкає й омиє те каміння, яке запоганила вона своїми ногами!..

Дикі вигуки радощів вирвалися з усіх уст довкола. Коли ж хвиля радости впала, тоді спитали засуджену на смерть: чи немає в неї якого останнього бажання?

— Єсть,— одповідає вона спокійно,— кілька булавок прошу я!

— Вона збожеволіла од жаху! — думають члени магістрату.

— Ні,— з холодним спокоєм одповідає вона.— Це й єсть остання моя воля й бажання.

Волю її було виконано.

— Тепер,— наказує голова суду,— в'яжіте її!..

Підходять вояки з списами і тремтячими руками прив'язують довгі коси рабинової дочки до хвоста дикого коня, якого ледве-ледве могли втримати.

— Розступися! — наказує голова суду юрбі на майдані. Починається метушня. Люд розступається, тулиться до стін. І всі підводять руки, в кого — батіг, в кого — лозина, в кого — хустка, всі лагодяться гнати дикого коня; у всіх затаєне дихання, горять обличчя, очі блищать.

І серед метушні ніхто не помічає, як засуджена помалу нахиляється і приколює край своєї одежі до ніг, глибоко-глибоко всажуючи шпильки в тіло — щоб не оголилося воно, коли кінь потягне її по вулицях...

Помітила це тільки мандрівниця-душа.

— Пустіть коня! — дав наказ голова суду. І слуги одскочили од коня. І враз вирвався він. І враз вирвався з ним крик із усіх уст. Миготять, свистять в повітрі нагайки, лози й хустки, і дико — переляканий мчить кінь по базару, по вулицях, провулках, геть, геть із міста.

І душа, мандрівниця, вже витягла скривавлену шпильку з ноги засудженої й знялася вгору.

— Всього ще один дар! — потішає її янгол, що при брамі.

IV. Третій дарунок

І знов в долину летить душа, тільки ще один дар їй потрібний!

І знову минають місяці й роки. І знову розпука повиває її. "Світ,— думає вона,— став ще дріб'язковіший. Ще дрібніші люде, ще дрібніші вчинки... як добрі, так і злі".

А одного разу вона подумала:

— Коли б Господь, нехай благословенно буде Його ім'я, надумався коли-небудь зупинити і кінець кінцем судити весь світ, як він єсть, одразу. І став би, з одного боку, оборонець та й почав би сипать з мішка дрібки й порошинки, а з другого боку — винуватець став висипати свої піщинки та крупки, то це довго тяглося б, так довго, аж поки спорожніли б мішки... Так багато дрібних діл, так багато...

Ну, а коли б мішки спорожніли, що тоді?

Стрілка, напевне, стала б по середині!

При таких дрібних ділах, при стількох дрібничках ніщо не може переважити... Та й як переважити?

Ще соломинка, ще пір'їна, ще порошинка і ще піщинка...

І що зробив би Господь? І що присудив?

Знову — хаос? Ні, гріхи не переважають добрих вчинків...

Спасення? Теж ні,— добрі вчинки не переважують гріхів...

Так що ж?

Іди далі,— сказав би Господь.— Літай знову між пеклом і раєм, любов'ю й ненавистю, сльозами жалю й парою крови, між колисками й трунами... Далі... далі...

Але мандрівній душі суджено було порятунок. Од прикрих дум відкликав її гук барабану.

Де вона, коли?

Вона не вгадає ні місця, ні часу...

Тільки майдан перед в'язницею бачить вона.

По залізних гратах, по маленьких вікнах протяглися, граючись, промінці сонця. Переходить додолу на багнети прихилених до стіни рушниць. Солдати дістали до рук пруття.

Двома довгими рядами поставили їх: будуть гнати "крізь лави".

Кого?

Якогось жидка, в порваній сорочці на виснаженім тілі, з ярмулкою на півоголеній голові.

От його виводять.

За що присуждена йому така кара? Хто знає? Давні то діла! Може, за крадіжку? Може, за грабунок або розбишацтво. А може, й накле...

А солдати посміхаються й думають: "Для чого нас нагнали й поставили стількох? Та ж він і половини не знесе!"

Але от штовхнули його між ряди. От він іде... І він іде прямо, не спотикається, не падає. Приймає удари і виносить їх.

Лють розбирає тоді солдат, він все ще йде! Він іде!

І пруття свистять в повітрі, як чорти, оповивають тіло, як змії. І кров з виснаженого тіла бризкає та й бризкає, не перестає бризкати.

— У-а! У-а!

Раптом один солдат влучив надто високо і збив засудженому ярмулку. Через кілька кроків це завважив засуджений. Він робить рух, ніби обмірковуючи, й рішуче йде назад: він не піде з непокритою головою! Він вертається до місця, де лежить ярмулка, нагинається і підіймає її і знову йде далі — спокійний, облитий червоною кров'ю, але з ярмулкою на голові. І так іде, поки не падає.

І коли він упав, підлетіла душа й схопила ярмулку, що коштувала стількох зайвих прутів, і полетіла з нею до брами неба.

І третій дар так само було прийнято.

І праведні заступилися за душу: брама раю після трьох дарунків розчинилася перед нею.

І з високого престолу було сказано:

— Справді, прегарні дарунки, на вдивовижу гарні... Користи з них нема, для вжитку не годяться, але для прикраси — яка роскіш!

"Вважай, Ізраелю!"

В Томашові — маленькім польськім містечку, що стоїть на галицькому кордоні,— одного прегарного, ясного дня з'явився молодий хлопець-бідар, про якого ніхто не знав, звідки він, хто він, де днює він і де ночує і який тільки коли-не-коли приходив і просив їсти.

Ну, що ж — "всякому, хто простягає руку" — треба дати. До того ж, і хлопець не брав нічого — ні грошей, ні страви, тільки сухий хліб. Тому й поготів не годилося розпитувати: їсти хочеться всякому живому сотворінню. А проте люде завважили, що хлопець якийсь чужий. Очі його, здається, дивляться далеко-далеко, а що в нього перед носом, того він не бачить; його вуха постійно рухаються, так, як у декого брови, ніби він якісь голоси ловить у повітрі,— хоча б навколо було тихо, як у домі молитви перед звуком сурми. І тому, що він ніби бачить і чує так далеко, він раз у раз задуманий. Коли його питають про щось, він прокидається, ніби душу його покликали з того світу. І коли одповідає він, то говорить "так" або "ні"; инакше — заплутається у власних словах, як у сіті, на чолі виступає піт, і нібито не сила йому возволитись.

Траплялось часом, що якийсь господар чи господиня надумаються використати хлопця — послати його до якогось в тій або иншій справі. Тоді він пропадав на кілька день, а потім приносив відповідь несподівану й непевну. І все те — крий, Боже! — не через лінощі, а через свою задуманість.

— Ну що, застав ти такого-то дома (того, куди його посилали)?

— Тільки сьогодні.

— А досі?

Виявилось, що, йдучи до тих, куди його послано було, він надибав по дорозі мишенятко. Мишенятко жалісно попискувало, мабуть, не могло натрапити в свою нору... А далі до нього озвався згори якийсь птах, і він поспішив за ним — і таке инше,— отже, тільки сьогодні прийшов він туди, куди йому було треба. Йому одповіли... але що відповіли йому, він або забув, або переплутав, або, може, і з самого початку не зрозумів; і все вийшло якось навиворіт... І наївно посміхаючись, простягає він суху руку за шматком хліба — за всі ці дні у нього нічого не було в роті.

В бідному містечку, де довгими літніми днями робити нема чого, сидять господарі коло вікон, позіхають, поглядають на базар,— а ну ж чи не трапиться хоч там чогось вартого уваги. Отак стоячи коло вікна, побачив один господар зайшлого і вбогого хлопця і покликав його до себе — робити все одно нема чого, всі мухи половлені й передушені; ну, так він почне його розпитувати.

— Зайди лишень, хлопче, до хати.

Але юнак похитує головою: він не хоче.

— Чому?

— Так,— говорить він.

Засміявся хазяїн, не лінується, виходить з хати до хлопця, сідає на порозі й починає:

— А як звать тебе, хлопче?

— Як мене звати? — повторює за ним юнак.— Аврам! Здається, що Аврам? Так, Аврам!

— Як? Ти не певен?

Ні, він ніколи не знає напевно, хіба можна буть певним? Так багато на світі такого, що тільки здається. Сміється хазяїн.

— А прізвище твоє як?

Але щодо прізвища хлопець не має ніякого поняття. І він наївно перепитує, невже й воно потрібне.

А хазяїн йому говорить:

— Авжеж! Аврамів може бути багато, легко переплутати...

— Ну, так що?

— А чий ти єсть, хлопче?

— Пан-отців.

— А як звати твого пан-отца?

— Так Отцем і звати.

— А де ж живе твій Отець?

— Там, де і твій живе! — І Аврам підносить палець вгору, показуючи на небо.

— Молодець удався, що й казати! — посміхається хазяїн і знову питає:

— А другого батька в тебе немає?

— Нема.

— А мати?

— Хіба треба?

Сміється, за боки береться хазяїн, а хлопець питає:

— Я можу іти?

— Зараз, зараз! — одповідає господар, розстаючи од утіхи: — А звідки ти прийшов, такий розумний?

— З села.

— А як зветься те село? Де воно?

Цього хлопець не знає.

— А далеко звідси?

Далеко. Він ішов, і йшов, і йшов...

І юнак стільки разів повторює слово: "йшов", що вже й язик в нього заплітається, і тоді він кінчає: "і ще йшов!"

— Скільки днів і скільки ночей?

Він не рахував.

Надумався господар спитати:

— А молитися ти вмієш?

Молитись?! Хазяїн повинен був пояснити йому, що то значить: "молитись". Аж по дев'яти мірах хазяїнової мови, догадався хлопець, що "молитися", то значить: розмовляти в Отцем.

— Атож, атож! — ствержує хазяїн, і йому здається, що в нього, в середині все перевертається од сміху.

Юнак знає молитву: "Вважай, Ізраелю!".

— А хто навчив тебе?

І юнак оповідає, що коли він ішов до містечка лісом, зустрів він одного дуже старого чоловіка. І той чоловік сказав йому, хто його Батько, і навчив з ним розмовляти, а саме говорити: "Вважай, Ізраелю!.." І хоча він не розуміє, що то говорить він Отцеві, але той дід запевнив його, що Отець ці слова розуміє, і вони подають йому втіху.

— А коли ж ти говориш з Отцем?

— Двічі на день.

І при тому він грає.

— Ти граєш? На чому?

— А на чому трапиться.

На селі він грав на травинках, на аїрі; потім його навчили робити сопілки, і він грав на сопілці...