Народжена серед ночі (збірка) - Сторінка 2

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Люсі пішла на завод — і знову довгі години тяжкої нескінченної праці і ніякого відпочинку. Через рік вона стала офіціанткою в такому собі ресторанчику. "Паскудний шинок", — казала вона про нього.

Отож і каже вона мені: "Небуденне — ось чого я, мабуть, жадала. Але ж нічого такого не було ні на заводі, ні в каструлях і тарілках брудного шинку".

їй було вісімнадцять років, коли вона одружилася з чоловіком, що збирався відкрити в. Джуно власний ресторан. Він заощадив трохи грошенят і здавався досить заповзятливим. Не те щоб вона його покохала — ні, ні, це вона рішуче заперечила, але так їй уже все набридло і так хотілося визволитися з вічного ярма. Та й Джуно — це ж Аляска, і їй закортіло побачити той казковий край. Але не дуже багато вона побачила. Чоловік завів дешевий ресторанчик, і вона швидко збагнула, що одружився він з нею, аби тільки зберегти гроші. Бо хто б краще за неї мотався так між столами й виконував усю роботу? Цілі дні вона прибирала й варила — і так чотири роки. Можете собі уявити це неприборкане звіря, яке поривали прадавні інстинкти, яке спрагло волі й простору, а мусило гибіти в брудному шинку, в тяжкій праці всі ці чотири згубних роки?

"Життя було таке порожнє, — казала вона. — Навіщо я живу? Навіщо це все? Невже життя — це тільки працювати й працювати і не знати спочинку? Змореною лягати, змореною прокидатися, щоб кожний новий день був такий самісінький, як минулий, а то й гірший? "

Інколи траплялося їй чути балачки різних праведників про безсмертя, але вона вважала, що її життя аж ніяк не дорога до небесного раювання.

Мрії ще навідували її, але тепер уже рідко. Вона прочитала скількись там книжок, які саме — важко сказати, хіба, може, з "Морської бібліотеки", і от вони додавали поживи її фантазії.

"Знаєте, — казала вона, — бувало, мені аж голова йде обертом від кухонної пекоти, і відчуваю: як не ковтну хоч трішечки свіжого повітря — зомлію. Тоді висуну голову з вікна, заплющу очі й таке побачу, що хоч умирай. Буцім іду я собі битим шляхом, а навкруги все таке прозоре, чисте, веселе, ні тобі бруду, ні пилюки... На соковитих луках ручаї дзюрчать, ягнята пасуться, вітерець духмяний-духмяний від квіток, і над усім — ласкаве проміння сонечка. По коліна у воді виніжуються тілисті корови, дівчата купаються у струмку — всі такі веселі, стрункі, біленькі, — ой, думаю, та це ж Аркадія! Книжку-бо я таку читала. А далі бачу, як з-за повороту дороги виїжджають, може, лицарі, що виблискують обладунком на сонці, а може, якась пані на білому, як сніг, коні. А оддалік зводяться вежі замку. А то ще думаю: зверну ось убік — і побачу якийсь казковий білий палац, наче з самого повітря, і скрізь квіти, квіти, й водограї, і павичі на галявинах... тоді розплющу очі — жар, як у пеклі, і Джейк, мій чоловік, горлав: "Ану, неси скоріш боби! Я що, весь день чекатиму? "

От вам і Небуденне! Мабуть, найближче я була до нього тоді, коли п’яний кухар-вірменин зчинив бучу і ледве горло мені ножем не перерізав. Та я добре заспокоїла його важенною ступкою, що в ній картоплю товкла.

Як хотіла я веселого, безтурботного життя, романтики й усякого такого! Але вже мені здавалося, що ніколи я не побачу щастя, що тільки для того живу, аби цілий вік мити, прибирати, варити. Тоді в Джупо веселенькі були часи. Я бачила, як влаштовуються інші жінки, але то мене зовсім не вабило, — я хотіла бути чистою. Не знаю сама чому, просто хотіла, та й край. Бо чи не однаково було, як здихати: межи горщиків або так, як вони? "

Тріфзен примовк, збираючись на думці.

— От яку жінку зустрів я в Арктиці. Ціле плем’я диких індіян на площі в тисячу квадратних миль підкорялося їй, і сталося це досить просто, хоча здавалося, що вона приречена жити й умерти серед печей, горщиків та мисок. Та враз "явився голос їй і видиво приснилось". Вона його прагнула, — і вона його побачила.

"Настав таки день мого пробудження, — сказала вона. — Випадково побачила я клаптик газети, а запам'ятала кожне слово, — ось послухайте-но! "

І вона зацитувала мені з "Крику людини" Торо:

"Від року до року ростуть молоді сосни округ маїсового поля, і для мене це втішна подія. Ми говоримо, що треба цивілізувати індіянина, але це не шлях до його вдосконалення. Ревно обстоюючи свою незалежність, відмежованість свого життя у лісі, він зберігав близький зв'язок зі своїми правічними богами і час від часу йому дано зазнати своєрідного і рідкісного єднання з природою. Він розуміється на зорях, яким чужі наші шинки Це одвічне сяйво його духу, неясне лише через відстань, скидається па світло зірок, хоч воно й слабке супроти сліпучого, але марного та недовговічного полум'я свічок. Мешканці островів Товариства мали богів, народжених удень, але вважалося, що давністю вони поступаються перед... богами, народженими серед ночі".

Слово по слову продекламувала Люсі цей уривок, і я навіть не звернув уваги на вимову — так урочисто дзвенів її голос, коли вона виголошувала свій символ віри,, хай і поганської, але втіленої в саму її плоть і кров.

"Решту було одірвано, — додала вона скрушно, — тільки клаптик газети... А цей Торо, видко, був мудрий чоловік. Якби більше про нього дізнатись! " Вона замислилась, і, слово честі, обличчя її було напрочуд чисте, коли через хвильку промовила: "Я була б йому добра жінка".

І повела далі:

"Тільки-но я прочитала, як одразу збагнула, що то діялось зі мною. Я-бо народилася серед ночі. Я все життя прожила поміж народжених удень, та сама народилася серед ночі. Ось чого були мені не любі тарілки та мийниці, ось чого кортіло бігати голою в місячному сяйві. Тепер я знала: цей нещасний шинок у Джуно — не місце для мене. І в ту ж мить я сказала собі: "Годі! " Зібрала лахи та й пішла. Джейк побачив мене і спробував затримати:

"Що це ти надумала? " — питає.

"Ми розлучаємось, — одказую йому. — Я йду до лісу, там моє місце".

"А не буде цього, — каже він і підступає до мене. — Ти, мо' через той чад кухонний зовсім уже здуріла?! Послухай-но перше, що я скажу, поки ще не накоїла дурниць! "

Я наводжу на нього маленький кольт, сорок четвертий калібр, і кажу:

"Оце тобі моє слово! " — Та й пішла".

Тріфзен спорожнив чарку і попросив ще.

— І знаєте, хлопці, що вчинила ця дівчина? Було їй тоді двадцять два роки, життя провела вона над мийницями і про світ знала не більше, аніж я про четвертий чи п’ятий вимір. Всі шляхи лежали перед нею, та вона не шукала легких, а пішла просто на берег, бо так уже ведеться на Алясці — охочіше мандрувати водою. За пару доларів вона дістала місце в індіянському каное — ви ж знаєте, що то за човни: вузькі, глибокі, видовбані з суцільної деревини і футів шістдесят завдовжки — і от на такому човні вирушила в Даю.

"Небуденне? — сказала вона. — Не довелося й чекати. В човні були три індіянські родини з собаками й дітлахами, вони весь час крутились під ногами, так що й яблуку ніде було впасти, і гребти доводилось усім, аби човен плив, а навкруги величні врочисті гори і навперемін — то сонце, то хмари. І ще тиша! Велична, цілковита тиша. >

І. раз димок мисливського вогнища десь далеко між деревами. Ну чистий тобі пікнік, справжнісіньке свято! Здійснювались мої мрії, я чекала, що ось-ось трапиться щось неймовірне — і воно прийшло.

А далі — перший спочинок на острові. Хлопці б’ють остями рибу в гирлі струмка. Один індіянин просто на місці забив великого оленя. І скрізь квіти та квіти! А трошки од берега — буйні соковиті трави, аж по шию людині, я гуляю там з дівчатами, потім видираємось на горбочки, збираємо ягоди, корінці, хай кислуваті, але такі смачні! А то ще надибали на здорового ведмедя, що ласував собі ягодами на вечерю. Він перелякався не менше за нас, сказав тільки "Уф-ф! " — і ну тікати. І знову табір, і дим багаття, і дух свіжої оленини. То було чудово! Нарешті я була із своїми, з народженими серед ночі, і я знала, що належу до них. Перед сном я виглянула з намету, побачила зірки, що мерехтіли над могутніми плечима гір, прислухалася до голосів ночі — і вперше в житті відчула себе щасливою. І я знала: так само буде взавтра, й позавтра, й завжди, бо я не хотіла повертатись назад. І я таки не повернулася.

А другого дня прийшло Небуденне. Ми мали переправлятися через величеньку, добрих миль п’ятнадцять, протоку, і от на самій середині протоки настигла нас буря, геть усі потопилися, тільки я одна з собакою-вовчуром урятувалась і ночувала на березі сама-самісінька".

— Уявіть собі, — перебив свою розповідь Тріфзен, — каное розбилося, і всі, як один, загинули на скелястому камінні. Вона ж ухопилася за хвіст вовкодава, обминула ті скелі і, нарешті, опинилася на маленькій обмілині, єдиній на багато миль.

"І ще раз мені пощастило: то був материк, —мовила вона. — Я пішла навпростець через ліси та гори. Я ніби шукала чогось і знала, що обов’язково знайду. А не боялася анітрохи. Чого ж боятися в лісі народженим серед ночі? І от наступного дня я знайшла, що шукала — маленьку напівзруйновану хижку на галявині. Багато років простояла вона пусткою. Дах завалився, спорохнявіли укривала на ліжках, на печі стояли каструлі та сковороди. Але не це найцікавіше. Ось попід деревами що я побачила! Аж вісім кінських скелетів. Коней поприв’язували до дерев, і бідолахи, певне, повиздихали з голоду, бо лишилися самі купи кісток. Колись на спині кожен мав вантаж, а тепер вісім полотняних торбинок валялися між кістяками, а в них — торбинки з лосячої шкіри, а всередині — як ви думаєте, що там було? "

Вона витягла з-під свого ялинового ложа невеличку шкіряну торбинку, розв’язала її — і руку мені обпік такий золотий струмок, якого я ще зроду не бачив. І це добірне золото, цей золотий пісок, що де-не-де в ньому величенькі самородки, не мав жодних ознак промивки.

"Кажете, ви гірничий інженер і добре знаєте цей край? — запитала вона. — То, може, назвете місце, де водиться таке золото? "

Якби я те знав! Я сказав, що золото майже зовсім чисте, майже без домішок срібла.

"Ще б пак! — усміхнулася Люсі. — Я продаю його по дев’ятнадцять доларів за унцію. За ельдорадське більше сімнадцяти не візьмете, а мінукське ледь тягне на вісімнадцять. Отаке я знайшла серед кісток — по сто п’ятдесят фунтів у кожній з восьми торбинок.

"Чверть мільйона доларів! " — аж скрикнув я.

"Приблизно так, — визнала жінка.