Народження Дестроєра - Сторінка 9

Напевно сандалії було звелено надягти не просто так. Тут будь-чого просто так не робилося. Але йому було на це наплювати.

— Ну, довго ще? — крикнув він.

— Зараз, — відповів Маклірі. — А от і він!

Піднявши голову, Рімо насилу стримав сміх. Те, що ввійшло в зал, було занадто жалюгідним видовищем для сміху. Чоловічок був трохи вище ста п'ятдесяти сантиметрів. Він був одягнений у білу форму — щось на зразок кімоно — з червоним поясом, який звисав з кволих тілес. Кілька пучків сивого волосся розвивалися навколо зморщеного монголоїдного обличчя. Зморшкувата шкіра нагадувала старий пожовтілий пергамент.

На ногах у старого теж були сандалії, у руці — дві короткі товсті дошки, що гулко ляскали одна об іншу в такт човгаючій ході.

Маклірі з шанобливим виглядом прилаштувався на крок за дідком.

— Чіун, це Рімо Уільямс, ваш новий вихованець.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Чіун мовчки поклонився. Рімо продовжував свердлити його очима.

— І чому він буде мене вчити?

— Він буде вчити тебе вбивати. Він навчить тебе, як стати незламною, майже невидимою машиною для знищення людей, — відповів Маклірі.

Рімо підняв обличчя до стелі і глибоко зітхнув.

— Та ну тебе, Конн. Кинь. Хто, цей? Теж мені, знайшов вчителя!

— Він учить убивати і якби захотів, то ти вже був би мертвий, навіть моргнути не встиг би.

Сильніше запахло хризантемами. То от відкіля запах, від китайця. Вчить вбивати? Цей ветеран будинку літніх?

— Не віриш? Спробуй, застрель його, — запропонував Маклірі.

— Навіщо? Йому і так вже недовго лишилося.

Обличчя Чіуна будь-чого не виражало; здавалося, він не розумів суті бесіди. На великих худих руках, які тримають дерев'яні планки, чітко проглядалися старечі вени, які здулися. І на обличчі, і у вузьких темно-карих очах не було чогось, крім виразу вічного спокою.

— Дай-но мені пістолет, Конн.

Рімо зняв з гака Маклірі револьвер. Звична вага в долоні. У свідомості Рімо промайнули вбиті в пам'ять інструкторами характеристики: далекобійність, розсіювання куль, статистика точності, відсоток осічок, забійна сила. Бідолашний старий!

— А що, Чан буде десь ховатися чи як? — запитав Рімо, прокрутивши барабан кольта. Темні гільзи. Напевно, з посиленим зарядом.

— Його звуть Чіун. Ховатися він не буде, він буде ганяти тебе по спортзалу.

Маклірі стояв, вперши гак у стегно. З досвіду спілкування з ним Рімо знав, що Маклірі звичайно набуває такої пози, коли збирається пожартувати. Рімо вже бачив це "підведення" кілька разів. Йому уже встигли пояснити, що потрібно знати "підведення" кожної людини. "Підведення", тобто визначені рухи перед дією в конкретній ситуації, є у всіх. Потрібно просто навчитися їх помічати. У Маклірі це був гак на стегні.

— Якщо я його прикінчу, ти відпустиш мене хоча б на тиждень?

— На один вечір, — відповідав Маклірі.

— Отже, ти думаєш, що в мене все-таки вийде?

— Ні, я просто жаднюга, Рімо. Не хочу, щоб ти перехвилювався.

— Один вечір?

— Один вечір.

— Відмінно, — сказав Рімо, — я вб'ю його.

Револьвер, як учили, він тримав ближче до тулуба, трохи нижче рівня грудей. Так його сутужніше вибити з рук, та й точність стрілянини вище.

Рімо спрямував дуло в тендітні груди Чіуна. Старенький не рухався, тільки на губах з'явилася ледве помітна посмішка.

— Можна?

— Почекай, — відповів Маклірі, — так у тебе взагалі нема шансів. Нехай він відійде в інший кінець залу, бо інакше ти помреш і навіть на курок натиснути не встигнеш.

— На курок натиснути недовго. Потім, ініціатива ж бо за мною.

— Це як сказати. Чіун устигне перш, ніж сигнал дійде від твого мозку до пальця.

Відступивши на крок, Рімо поклав палець на спуск. У всіх кольтів цього типу надзвичайно легкий спуск — "волосинка". Не варто дивитися китайцю в очі: один з інструкторів розповідав, що на Сході вміють за допомогою гіпнозу сповільнювати реакцію.

— Гіпнозу не буде, Рімо, — сказав Маклірі, — можеш сміливо дивитися йому в очі. Чіун, покладіть, будь ласка, дошки. Займемося ними після.

Чіун поклав дошки на підлогу. Він зробив це повільно; ноги його залишалися абсолютно нерухомими, поки тулуб опускався майже до підлоги. Дошки беззвучно опустилися на підлогу. Випрямившись, Чіун відійшов у далекий кут залу, де на стіні висіли білі мати, набиті бавовною. Тепер вже не потрібно було притискати револьвер до себе, і Рімо витягнув руку для точнішої стрілянини.

Біла уніформа старого була світліша, аніж мати за його спиною, але це не становило проблеми: у променях сонця, що б'є в вікна, яскраво полум'яніла пляма червоного поясу. Рімо націлив кольт трохи вище цієї плями. Стріляти краще в груди, а коли Чіун заб'ється на підлозі в калюжі крові, можна буде підійти на п'ять кроків ближче і всадити пару куль у сивину волосся.

— Готовий? — запитав Маклірі, відступаючи подалі від лінії вогню.

— Готовий, — відгукнувся Рімо, відзначивши про себе, що Маклірі навіть не потрудився задати це питання Чіуну.

То, може, це черговий тест? Раптом цього старенького, на якого плюнь — розсиплеться і який на-англійській ані бельмеса, просто хочуть підставити, щоб перевірити, чи готовий він, Рімо, вбивати? Ну і сволоти!

Рімо цілився прямо по дулу. Будь-коли не слід звірятися на мушку чужого пістолета. Дистанція — менше сорока метрів.

— Вогонь! — скомандував Маклірі, і Рімо двічі натиснув на курок. Жмути полетіли з матів у тому місці, де тільки що стояв Чіун. Старий був непошкоджений і швидко наближався, рухаючись якось по-краб'ячи, боком, нагадуючи рухи якогось дивного, ураженого коростою танцюриста. Смішний дідок відправився в смішну подорож. Вона скінчиться... тут. Прогримів ще один постріл. Смішний дідок продовжував просуватися вперед, то майже поповзом, то — підстрибуючи свічкою, човгаючи по підлозі, навіть на секунду не зупиняючись. Візьмемо упередження... Постріл!

Ага, він все наближається, залишилося метрів п'ятнадцять. Почекаємо трохи. Дев'ять метрів. Пора. Луна пострілів ще котилося по залу, а старий вже перейшов на свою звичайну човгаючу ходу. Патронів більше не було.

Рімо в люті жбурнув йому в голову кольт. Старий піймав його, як ловлять повільно пурхаючого осіннього метелика, хоча Рімо навіть не помітив руху його руки. Кислий запах порохового диму перебив аромат в'янучих хризантем. Чіун подав пістолет Рімо.

Рімо було простягнув його Маклірі, але коли гак наблизився до зброї, розтиснув руку, і кольт з різким стукотом упав на підлогу.

— Підніми, — сказав Маклірі.

— Засунь його собі в...

Маклірі кивнув старому. Не встигнувши зміркувати, що відбувається, Рімо раптом опинився на підлозі, вивчаючи малюнок деревини. Все відбулося настільки швидко, що навіть не було боляче.

— Що скажете, Чіун? — почув Рімо голос Маклірі.

Чіун відповів на англійській, вимовляючи слова акуратно, але впевнено:

— Він мені подобається.

У нього був високий м'який голос. У манері говорити почувався Схід; утім, у ній були присутні і рубані, типово британські інтонації.

— Він не стане вбивати без ґрунтовних причин, з дурних спонукань. Ані патріотизму, ані ідеалів, тільки здатність тверезо міркувати. Для того щоб весело провести один вечір, він був готовий мене вбити. Це цілком резонно. Він розумніший від вас, містер Маклірі. Він мені подобається. Підібравши пістолет, Рімо встав з підлоги. Він так і не встиг зрозуміти, куди його вдарили, поки не спробував відважити Чіуну жартівливий уклін.

— А-а-арх-х, — тільки і зміг простогнати Рімо.

— Затримай подих. Тепер нагнися, — скомандував Чіун.

Рімо видихнув. Біль відійшов.

— М'язи постачаються кров'ю і залежать від кисню, — пояснив Чіун. — Для початку будемо вчитися правильно дихати.

— Ага, — відповів Рімо, протягаючи Маклірі револьвер. — Слухай, Коні, а навіщо я-то потрібний, якщо у вас є він? Їй-богу, його цілком вистачить!

— Вся справа в кольорі шкіри. Чіун, щоправда, може стати практично непомітним, коли захоче, але все-таки він не людина-невидимка. Всі свідки будуть повторювати про худого азіата після кожної операції. Газетярі завиють про Жовту Примару. До того ж, — Маклірі знизив голосність, — ми адже ж не існуємо. Ані ти, ані я, ані Чіун, ані Фолкрофт. Ми працюємо в організації, яка завжди не існувала, і це важливіше наших життів або будь-якого завдання. Боюся, що більшість доручень, які ти будеш виконувати, саме і будуть зв'язані з ліквідацією тих, хто виносить сміття з хати. Не дай тобі Бог з ким-небудь тут подружитися.

Рімо глянув на Чіуна. Незважаючи на посмішку, темні прорізи очей залишалися байдужими. Маклірі дивився в підлогу, немовби його надзвичайно цікавили лежачі біля ніг старого дошки.

— А ці деревинки навіщо? — запитав Рімо.

Маклірі буркнув щось, повернувся і попрямував до виходу. Його сині мокасини, помітив Рімо, човгали по підлозі так само, як і в Чіуна. Він так і пішов, не простягнувши руки, не зронивши навіть слова. Рімо не судилося його побачити до того самого дня, коли він одержав наказ: вбити Кона Маклірі.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Доктор Сміт обідав у себе в кабінеті, коли зазвучав дзвоник телефону підвищеної таємності. Від інших апаратів, що стоять на великому письмовому столі з червоного дерева, його відрізняла лише біла мітка на трубці.

Сміт поклав ложечку сливового йогурту, яку він збирався відправити в рот, назад в стоячу перед ним на срібному підносі фаянсову мисочку. Ніби в чеканні важливого візитера, він витер губи льняною носовою хустинкою, зняв трубку і сказав:

— Сміт, 7-4-4.

— Ну? — вимовив "той" голос.

— Що "ну", сер?

— Як наші справи в Нью-Йорку?

— Не можу чимось вас порадувати, сер. Будь-як не вдається обійти цього Максвелла.

Сміт поклав хустку на піднос і неуважно взявся мішати ложечкою йогурт, влаштувавши невеликий шторм на його поверхні. Якщо його життя можна було назвати долиною сліз, то начальство будь-коли не гидувало нагнати туди парочку грозових злив, а потім дивувалося тому, що він увесь вимок...

— Що з вашим новим агентом?

— Він проходить підготовку, сер.

— Проходить підготовку?! — Голос зазвучав голосніше. — Комісія Сенату днями буде в Нью-Йорку! Як їм працювати, якщо ми не вирішимо проблему Максвелла? Свідки зникали і зникають. Виборча кампанія на носі. Якщо Максвелл заважає, "заберіть" Максвелла!

— З усього нашого персоналу один тільки інструктор-вербувальник може оперувати на такому рівні...