Наше серце - Сторінка 15

Тепер вона говорила, вона розповідала про нестерпну муку самотності, про невгасиму жалобу по втрачених пестощах і про болісне усвідомлення, що він пішов назавжди.

Від її голосу, гарячого й трепетного, здригалися серця. Здавалося, ніби ця похмура італійка, з волоссям, темнішим за ніч, вистраждала те, про що вона співає, що вона кохає або принаймні може кохати з несамовитим запалом. Коли вона замовкла, її очі були повні сліз, вона не поспішаючи витерла їх. Ламарт, нахилившись до Маріоля, сказав, тремтячи від захвату:

— Боже, яка вона гарна в цю хвилину, мій любий! Оце жінка, й іншої тут немає!

Потім, подумавши, додав:

— А втім, хто знає? Може, це лише міраж, створений музикою. Бо, окрім ілюзії, нічого нема! Зате яке чудове мистецтво — музика! Які вона створює ілюзії. Та ще й усякі ілюзії!

В перерві між першою і другою частинами музичної поеми композитора й співачку гаряче вітали. Особливо захоплювався Ламарт, і до того цілком щиро, бо був здатний відчувати й розуміти і був однаково чутливий до будь-яких виявів краси. Він так палко розповів пані де Братіан про те, що відчував, слухаючи її, аж вона трохи почервоніла з утіхи, тим часом як інших жінок, що те чули, взяла досада. Можливо, він і сам помітив, яке враження справили його слова. Повертаючись на своє місце, він побачив, що граф Рудольф фон Бернгауз сидить коло пані де Фремін. Вона одразу вдала, ніби йому в чомусь звіряється, й обоє вони усміхнулися, неначе тішилися без краю цією задушевною розмовою. Маріоль стояв біля дверей і все більше хмурнішав. Письменник підійшов до нього. Гладун Френель, Жорж де Мальтрі, барон де Гравіль і граф де Мар антен оточили пані де Бюрн, яка, стоячи, розливала чай. Вона була ніби в вінку залицяльників. Ламарт іронічно звернув на те увагу свого приятеля й додав:

— А втім, вінок без самоцвітів, і я певен, що вона віддала б усі оті рейнські камінці за той діамант, якого їй бракує.

— Який діамант? — Спитав Маріоль.

— Та Бернгауз. Чарівний, невідпорний, незрівнянний Бернгауз! Той, для кого і влаштовано цей концерт, для кого зроблено це чудо: Масіваля умовили привезти сюди його флорентійську Дідону.

Андре, дарма що не дуже-то вірив, однак відчув, як серце його стиснулося від гострого болю.

— Чи вона його давно знає? — спитав він.

— О ні, найбільше днів десять. Але яких зусиль вона доклала за цю коротку кампанію і яку розвернула завойовницьку тактику. Коли б ви були тут — то посміялися б від душі!

— Он як? Чому?

— Вона зустріла його вперше в пані де Фремін. Того дня я там обідав. До Бернгауза у цій господі дуже прихильні, в чому ви можете переконатися: досить подивитися на нього зараз. Отож, як тільки вони познайомилися, наша чарівна приятелька пані де Бюрн заходилася завойовувати незрівнянного австрійця. І вона досягла свого, вона досягне, дарма що крихітка де Фремін переважає її зухвалістю, справжньою байдужістю і, мабуть, порочністю. Але наша приятелька де Бюрн досвідченіша в кокетуванні, вона більше жінка, я хочу сказати, жінка сучасна, тобто невідпорна завдяки мистецтву зваблювати, яке тепер заміняє колишні природні чари. І слід би навіть сказати, не мистецтво, а естетика — глибоке розуміння глибокої естетики. Вся її сила саме в тому. Вона чудово себе знає, бо любить себе більше за все на світі, і вона ніколи не помиляється, добираючи найкращого способу, як перемогти чоловіка та як набити собі ціну, щоб нас заполонити.

Маріоль заперечив:

— Я гадаю, ви перебільшуєте; зі мною вона трималася завжди дуже просто!

— Бо простота — це спосіб, саме відповідний для вас. Та я ж і не хочу сказати про неї нічого лихого; я вважаю, що вона переважає майже всіх їй подібних. Але це взагалі не жінки.

Кілька акордів, узятих Масівалем, змусили їх замовкнути, і пані де Братіан проспівала другу частину поеми, де вона показала себе справді Дідоною, величною своєю земною жагою і почуттєвим розпачем.

Але Ламарт не спускав оч. ей з пані де Фремін та графа фон Бернгауза, що сиділи поруч. Як тільки останній звук фортепіано завмер, заглушений оплесками, він сказав роздратовано, ніби вів далі якусь суперечку, ніби не погоджувався з суперником:

— Ні, то не жінки. Навіть найпорядніші з них — нікчеми, та ще й самі цьсго несвідомі. Що більше я їх узнаю, то менше відчуваю те солодке сп’яніння, яке має викликати в нас справжня жінка. Ці теж п’янять, але при цьому страшенно збуджують нерви, це не натуральне вино.

О, воно чудове для дегустації, але йому далеко до колишнього справжнього вина. Любий мій, адже жінка створена і послана на цей світ лише для двох речей, в яких тільки й можуть проявитися її справжні, великі, чудові властивості: для кохання й материнства. Я міркую, як пан Прю-дом 1. А ці от не здатні на кохання і не хочуть дітей; коли ж у них з недогляду родяться діти, це для них нещастя, а потім тягар. Справді, це потвори.

Маріоль, здивований гнівним тоном письменника та лихим вогником у його очах, спитав:

— То чого ж ви половину життя нробуваєте коло їхніх спідниць?

Ламарт жваво відповів:

— Чого? Чого? Та тому, що це мене, Їй-Богу, цікавить! А потім… а потім… що ж, ви забороните лікарям ходити до лікарні і спостерігати недуги? Такі жінки — моя клініка, та й годі.

Це міркування ніби заспокоїло його. Він додав:

— Ще й те сказати: я їх люблю, бо вони дуже сучасні. По правді кажучи, я такою ж мірою чоловік, як вони жінки. Коли я нібито заприязнюся з котроюсь із них, то мені втішно знаходити й спостерігати все те, що мене від неї відвертає, і я займаюся цим з такою самою цікавістю, з якою хімік приймає отруту, щоб випробувати її властивості.

Помовчавши, він почав знову:

— Тому я ніколи не піймаюся на їхній гачок. Я вдаюся до їхньої ж зброї, і то не гірше, ніж і вони, а може, й краще, і це мені стає в пригоді для моїх творів, а їм воно ні до чого, оте, що вони роблять. Чи ж не дурні вони? Це все пустоцвіти, чудові пустоцвіти, а котра з них і чутлива на свій лад, — тільки й того, що марніє з горя, коли старіється.

Слухаючи його, Маріоль почував, як його огортає смуток, гнітюча туга, ніби пронизлива вогкість негоди. Він знав, що взагалі письменник має слушність, але не хотів визнати його цілковиту правду.

Тому він почав, трохи дратуючись, сперечатися, не стільки, щоб оборонити жінок, скільки для того, щоб з’ясувати, чому в сучасній літературі їх зображують такими мінливо-розчарованими.

— За тих часів, коли романісти і поети вихваляли їх і збуджували в них мрійливість, вони шукали й гадали, що знаходять у житті відповідник того, що серця їхні передчували по книжках. Тепер ви вперто усуваєте все поетичне й привабливе і показуєте лише реальність, а вона нищить усі ілюзії. А якщо, мій любий, нема кохання в книжках, то нема його й у житті. Ви створювали ідеали, і вони вірили в ваші творіння. Тепер ви лише художники правдивої дійсності, а слідом за вами й вони увірували в банальність життя.

Ламарт, що любив літературні суперечки, почав був заперечувати, але до них підійшла пані де Бюрн.

Того дня вона була чарівно вбрана і якось особливо гарна, а свідомість боротьби надавала їй відважного й зухвалого вигляду.

Вона сіла.

— Ось це я люблю, — мовила вона, — піймати двох чоловіків на розмові, коли вони говорять, не хизуючись переді мною. До того ж лише вас двох і цікаво послухати тут. Про що ви сперечаєтесь?

Ламарт, не бентежачись, тоном світського насмішника розказав про що йшла мова. Потім знову взявся доводити своє з ще більшим запалом, спонукуваний бажанням сподобатися, яке відчувають при жінках усі, хто прагне слави…

Вона одразу зацікавилася темою суперечки і, запалившись сама, взяла в ній участь, боронячи сучасних жінок дуже розумно, вміло й до ладу. Кілька фраз, незрозумілих для письменника, про те, що навіть і найпідозріліші жінки можуть бути вірні й віддані, змусили забитися Маріолеве серце. Коли ж вона пішла й сіла біля пані де Фремін, що вперто тримала коло себе графа фон Бернгауз а, то Ламарт і Маріоль, зачаровані її жіночою мудрістю й вишуканістю, одностайно визнали, що вона, безперечно, надзвичайна.

— Ось погляньте лише на неї! — додав письменник.

Ішов великий поєдинок. Про що вони говорили, австрієць і дві жінки? Пані де Бюрн підійшла саме в ту хвилину, коли тривале усамітнення двох людей, чоловіка й жінки, хоч би вони й подобалися одне одному, стає одноманітним. І вона порушила це усамітнення, розказавши обурено все, щойно чуте з Ламартових уст. Усе те, звичайно, могло стосуватися і пані де Фремін, усе те йшло від бстаннього завойованого нею поклонника, все те повторювалося при людині дуже тонкій, що зуміє зрозуміти. Знову розгорілася суперечка на вічну тему про кохання; і господиня дому знаком запросила Ламарта й Маріоля прилучитися до них. Потім, коли голоси залунали гучніше, вона покликала всіх інших*.

Знялася загальна суперечка, весела й палка; кожен уставив своє слово, а пані де Бюрн, приправляючи навіть найвтішніші свої думки дрібкою почуття, можливо, вдаваного, зуміла показати себе дотепною й забавною, бо того вечора вона справді була в ударі, була жвава, розумна й гарна, як ніколи.

IV

Як тільки Андре Маріоль залишив пані де Бюрн і чари її присутності почали розвіюватись, він відчув у самому собі й навколо себе, в тілі своєму, в душі і в цілому світі зникнення тієї втіхи життя, що підтримувала його й надихала від певного часу.

Що ж сталося? Нічого, майже нічого. Вона була дуже ласкава до нього наприкінці того вечора, раз чи двічі сказала йому поглядом: "Для мене тут нема нікого, окрім вас". І однак він почував, що вона призналася йому в чомусь, чого він волів би ніколи не знати. То теж було ніщо, майже ніщо; а проте він був уражений, як та людина, котра довідується, що його батько чи мати зробили якийсь негарний вчинок, коли дізнався, що протягом останніх трьох тижнів, тих трьох тижнів, які він вважав цілком відданими, присвяченими нею, як і ним самим, хвилина по хвилині, такому новому й такому яскравому почуттю їхнього розквітлого кохання, — вона вернулася до колишнього способу життя, зробила багато візитів, почала метушитися, укладати плани, відновила огидну любовну війну, перемагала своїх суперниць, зваблювала чоловіків, з приємністю вислухувала компліменти і полонила своїми чарами інших, а не тільки його.

Уже! Вона вже захопилася всім цим! О, пізніше він би не здивувався.